«Ніяких дитбудинків і інтернатів! Дітей забираю я»

Добавить новость

Четверг, 12 Декабря 2013 13:21  |  Просмотров: 1775

Єгоркові Корфоненку сьогодні півтора року, Дмитрику — десять. У січні у них помер тато, а в серпні — мама. Жила сім'я в Донецьку. Осиротілих дітей забрала до себе сестра покійного Раїса Халецька із села Краснопілля Коропського району. Туди ми й завітали, аби познайомитися з жінкою, яка сказала: «Ніяких дитбудинків і інтернатів! Дітей забираю я».

Як смуглянка-молдаванка знайшла свою долю в Краснопіллі

Двері в дім відчинила молода струнка жінка з чорною косою.
— Ви Раїса Олексіївна?
— Так-так, я. Заходьте швиденько, не напускайте нам холоду, — запросила вона. — Бачите, у нас маленький.
До дверей уже біг хлопчик, усміхався, простягав ручку з іграшкою.
— Хто це тут такий гарний? Чи не Єгорка?
— Він, — взяла на руки хлопчика господиня. — Єгорка наш, сонечко наше.
А малий уже зліз з колін, закружляв по кімнаті.
— Такий непосидючий! Так і дивись, у шкоду влізе. Ми ось утрьох біля нього: я, чоловік Василь Володимирович, моя сестра Світлана, приїхала з Донецька мені на допомогу, — знайомить нас Раїса Олексіївна.
— Я ще з вересня тут, — каже Світлана. — У Раї і Васі хазяйство велике, городи. А тут — малі діти. Треба допомогти. Та вже час і додому. Діти в мене вже дорослі, але мама потрібна.

— То як це молдаванка до Краснопілля потрапила? — питаємо сестер.
— Через мене, — каже Світлана. — Я сюди заміж вийшла. Рая приїздила в гості, а коли в Придністров'ї почалася війна, тут рятувалася. Пішла дояркою в колгосп. З Васею познайомилася, він шофером працював. А через рік, у 93-ому, побралися.
— Кликала на весілля в українському вбранні, з дружкою, як тут заведено, — продовжує розповідь сестри Рая. — А це вже ми з Васею на реєстрації шлюбу, — показує фото. — Тут, бачите, я в білому платті, фаті... Гарне було весілля... І моя рідня з Порумбрея приїздила. Це так село наше зветься, що в перекладі з молдавської — голуб.
У 94-ому у подружжя народився перший син Ігор, через два роки — Олег. І то було справжнє щастя.
— Працювала я дояркою, технічкою в будинку культури, на ваговій, — розповідає Раїса. — І все без оформлення, бо не мала українського громадянства. Писали на свекруху мої заробітки. Ми ж з чоловіком куди тільки не зверталися, аби узаконити моє життя в Україні. Зрештою звернулися до президента Кучми. Одержала я громадянство України тільки у 2003 році. Отак склалося. І все рівно я була щаслива. Коханий чоловік, любі діти. Що ще треба жінці? Так було, доки не захворів Ігор.


Василь та Раїса Халецькі з Дмитриком і Єгоркою

На світі багато добрих людей

Сину було тринадцять літ, коли він почав скаржитись, що болить голова. З Коропа нас направили до Чернігова. Там і діагностували пухлину головного мозку.
Дві операції йому зробили в Києві. Виявилось, що пухлина велика, вросла метастазами в тканину. Мабуть, видалити всю не вдалося.
Коштувало лікування дорого. Перша операція —10 тисяч гривень. А далі, коли призначили хіміотерапію, та одна коштувала 20 тисяч. А треба пройти три. Ми корову продали. Люди по селу збирали гроші, щоб нам допомогти, в школі. Дякуватиму їм, доки житиму.
У Києві в онкології ми познайомилися з волонтерами, добрими людьми, які шукають, кому потрібна допомога, і організовують її. Про нашу біду вони розмістили розповідь в Інтернеті. Ми й прізвищ не знаємо тих, хто переказував гроші на наш рахунок. Волонтери діставали дефіцитні ліки для хіміотерапії, допомагали нам повсякчас.
Але настав день, коли лікарі нам сказали, що зробили все, що могли. Динаміка хвороби негативна. Більше тримати тут Ігоря не можуть.

Син не міг ні говорити, ні ходити. Ложку в руках не тримав. Куди ми тільки не возили його. І в Москву, де він місяць лікувався в інституті Блохіна. По ворожках їздили. Коли вже стало трохи краще, Ігор дивувався, чого випадає волосся. Так було кілька разів. Та виростало нове, ще краще, ніж було раніше. Коли ж почав підводитись, а далі зробив перші кроки, щастю нашому не було меж. Молили Бога про спасіння сина. Надіялись на краще.
Я з Ігорем по всіх лікарнях, а вдома з молодшим сином, хазяйством і городами Вася. Важко було, але він не здався, ще й нас підтримував. Свій хрест ми несли разом.
Школу ми не залишали. Перший рік хвороби, щоправда, випав з навчання. А далі вчителі ходили додому. Коли лежали в інституту в Москві, і там були шкільні заняття, Ігор вчився.

Господи, як наша дитина хотіла жити! Радів, коли приходили однокласники.
Було, приїдемо додому, йому немов би краще, а через два дні знову погано. Ідемо знову в Київ. Було, що й апетит з'являвся, а з ним і надія на видужання.
Три з половиною роки тривала наша боротьба за життя сина. Але 8 грудня 2010 року Ігоря не стало. Коли везли його тіло з Чернігова, була страшенна грязюка. А на ранок — морозець, випав сніг. Земля стала такою красивою, якою її любив наш син. Він був веселий, добрий хлопчик. Дуже активний. Любив кататися на лижах, їздив верхи на коні. Бог немов би подарував гарну погоду йому на прощання.

«У школі серед дітей мені стало легше»

— Після смерті сина я не хотіла нікого бачити. Жити не хотілось. Від тяжких думок рятували молодший син і чоловік.
А тоді мені запропонували роботу техпрацівника в школі. І раптом я відчула, що мені легше. Бачу дітей, вони такі різні, хороші. І в душі щось зрушилось.
З Ігорем я розмовляю щодня. Зробила в кімнаті куточок, де його фото різних років. Ось він маленький, ось уже старший брат тримає за ручку Олежка. Ось вони вже школярі, мої дорогі синочки. Кладу до фотографії цукерки, запалюю свічку. Господи, як же мало ти прожив на цьому світі, хлопчику мій дорогий! Не дочекалась я ні весілля твого, ні онуків, про що мріє кожна мати. Як же важко, як жаль тебе, дитинко моя золота!
Слава Богу, що дав мені Олега. Сьогодні він вчиться на другому курсі у Конотопському індустріально-педагогічному технікумі, часто приїздить додому, допомагає нам з батьком по хазяйству. А воно у нас велике. Корова, кінь, свині, птиця. А ще городи. Отак і живемо.

Брат з невісткою померли молодими, одне за одним

— Митя — мій молодший брат. Жив він з сім'єю в Донецьку. Часто приїздив до нас на допомогу, коли хворів Ігорьок.
Брав з собою синочка Діму. Хлопчик звик до нас змалечку.
Біди не чекав ніхто. І от перед Новим роком дзвонить нам Світлана: «Митя захворів. Інсульт». 9 січня він помер. Було брату 37 літ. А Дімочці тільки десять років, Єгоркові — вісім місяців. Горе страшне. Залишилася невістка вдовою з двома маленькими дітьми у 30 літ. Підтримували її, як могли.
Того, що сталося у серпні, ніхто не чекав, не міг навіть уявити у найгіршому сні. Хворобу нирок у Оксани виявили під час другої вагітності. Лікувалася, все немов би гаразд.
І раптом 16 серпня вона помирає. Від прориву виразки дванадцятипалої кишки. Молода жінка, що працювала маляром на будівництві, а саме була в декретній відпустці. Діти ж малі.

Я зібралася їхати на похорон. Кажу своїм мужчинам:
— Що ж з дітьми робить? Рідні в Оксани там багато. Мо', хтось забере. А інакше малий опиниться в дитбудинку, а старший — в інтернаті. Розлучать братів.
— Єгорка ж крихітний, йому ще мама потрібна, — журиться Василь.
І тут Олег:
— Не треба в дитбудинок та інтернат! Давайте ми заберемо дітей.
А в мене ця думка сидить з моменту, коли дізналася про смерть невістки. І Василь не заперечує, тільки застерігає:
— Ми ж не молоді. Тобі сорок, мені сорок чотири. Чи подужаємо підняти дітей?
Та я вже вирішила:
— Якщо не заберуть рідні Оксани, заберемо ми.
У Донецьку біля хвіртки мене зустрів Діма:
— Тьотю Раю, я не хочу в інтернат, я їду до вас, у село.
Виявилося, що забирати дітей нікому. Хтось живе у винайманій квартирі, хтось у гуртожитку, хтось розлучився, ще в когось інша причина. І я сказала:
— Дітей забираю я.

18 серпня поховали Оксану, і ми з Світланою заходилися збирати документи на вивіз дітей в іншу область. 20-го сіли в поїзд і приїхали до Конотопа, а далі маршруткою до Карильського, де нас зустрів Василь.
У дорозі Єгорка застудився, так що через тиждень ми з ним уже лікували в Коропі бронхіт. А далі ще їздили до Чернігова, де нашому хлопчику зробили операцію по видаленню пахової грижі. Лежали з ним в обласній дитячій лікарні, де колись я була з Ігорком. Як же виявилося важко ходити тими коридорами! Від гірких спогадів не втечеш, але поряд був Єгорка, беззахисне дитя, якому потрібна мама.

«Мама!» — тулиться малий до Раїси

— 1 вересня Діма пішов до п'ятого класу нашої сільської школи. Йому тут подобається. Усі до нього добрі й уважні, і діти, і вчителі. Спілкується він по комп'ютеру зі своїми донецькими друзями. Вчителі шлють йому свої вітання. Там він був відмінником, його всі любили. І тут вчиться добре. Уже побував у санаторії «Зелений гай» у Чернігові. І там знайшов друзів.
Ну, а ми з Єгоркою вдома. Він уже знає багато слів, дуже кмітливий і швидкий.
Єгорка, а як собачка гавкає?
— Ав-ав!
— А киця?
— Няв, няв!
— Кізочка?
— Ме-е-е...
— Корівка?
— Му-у-у...
У їжі мої хлопці неперебірливі, їдять усе. Люблять солодощі, як усі діти.

Волонтери нам і досі допомагають. Дитячі книги прислали. Єгорка їх розглядає.
Діма чекає кожного приїзду Олега з Конотопа. Гордиться: старший брат! І Олег уважний до молодших братиків, привозить їм гостинці з міста. Стосунки між ними якнайкращі.

23 жовтня по закону я стала опікуном своїх племінників. Перед цим пройшла навчання в Чернігові. Грошей на дітей поки що держава не платить. Гадаю, з часом усе налагодиться.
Працює у нас зараз тільки Василь Володимирович — кочегаром у школі. Я тепер у декретній відпустці.
Спасибі сестрі, що ці місяці була зі мною. Та ось Світлана поїде. Будемо справлятися самі.
— Я ще приїду, не хвилюйтеся, — заспокоює Раю Світлана. — Перевідаюсь зі своїми і з'явлюся. Ще набридну вам.
— Важкий для нас видався рік, — каже Рая. — У січні помер Митя, а 18 березня відійшла в інший світ наша мама, Марія Григорівна. Коли помер мій Ігор, вона, бідненька, впала в кому. Цілих вісім днів лежала непритомна. А тепер Митину смерть пережила. Я їздила на похорон неньки. Тоді ще не знали, що через п'ять місяців ховатимемо Оксану. Цього ж року померло і двоє близьких родичів Василя. Отакий страшний 2013 рік, хоч не високосний. Та треба жити. Тепер у нашому домі малі діти. Їх треба виростити, поставити на ноги. Для них живемо. Єгорка он сам спати не хоче. Тільки зі мною. «Мама! Мама!» — тулиться, обнімає. Моя ти дитинка, синочок дорогий! — пригортає малого. — А то хто? — вказує на чоловіка.
— Папа! — сміється малий. — Папа!
— Козак росте! — гладить хлопчика по голівці Василь Володимирович.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1440)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: