— Бичую я, — каже про себе 47-вічний Микола Скачок

Чоловік живе, у крайній хаті в селі Нова Йолча Брагинського району Гомельської області у Білорусі. Називає себе алкоголіком. При цьому сміється. Хату іменує «бичівською», проте сам зробив у ній санвузол. Живе самотньо. Із малою собачкою Дашею. Часом до нього заходить односельчанин.

— Гомосек він, — розказує Микола. — Колись прийшов до мене. Приніс одну пляшку горілки, потім другу. Ковбаси купив, ще якоїсь закуски. Нормально так посиділи. Тоді почав до мене приставать. Я вже майже погодився, так третій прийшов. І помішав. Усе пропало.

Біля двору Скачка вкопаний хрест. На ньому — ікона та рушник.
— Хрест поставили давно, ще до того, як я заселився, — говорить господар. — Ставили завжди біля крайньої хати. Ікону дома знайшов. Рушник купив у магазині ритуальних послуг.

Микола переїхав у Нову Йолчу десять років назад.
— Працював охоронцем на зруйнованій ЧАЕС. Був військовим. Тільки поганий з мене воїн, — сміється.—Воду мутив. Попросили звільнитися. Вигнали, значить. У нас там взагалі одні наркомани підібралися. Кого вигнали, кого попереводили. Бо то ж не діло — у всіх очі під лоб, неадекватні. Дівчат таких же назбираємо. І сидимо балдіємо.
Як мене поперли з армії, так тут і оселився. Жінка Катя живе у Славутичі. Приїздить до мене часом.
— Ага, він тут свинарник розводить, а я ліквідую, — додає з кухні Катерина.

Ще Микола має 23-річното сина Ігоря. Він також у Славутичі.
— Закінчив Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці. А роботи немає. Сидить на моїй шиї. Ще й дім за тисячу гривень на місяць знімає.
Сам Микола також не працює. Однак тримає чимале господарство: індиків, курей, качок, свиней. Має навіть корову. Доїть її сам.

До аварії Скачок жив у Прип'яті. За два дні до вибуху на ЧАЕС його забрали в армію. Родичів відселили.
— А я навіть про аварію нічого не знав, — згадує. — Був у Києві, у призовному пункті. Тоді відправили на службу в Москву. Там з вечірніх новин про вибух і дізнався. Через тиждень. Рідні загубилися аж на вісім місяців. Вони не знали, де служу я, а я не знав, куди відселили їх. Звертався до армійського керівництва, щоб відпустили батьків шукати. А мені у відповідь: «Якщо живі родичі, то знайдемо».

Про Йолчу говорить, що село вмирає.
— Ще трохи старих лишилося. І п'ять-вісім бичів таких, як я, яких жінки зі Славутича повиганяли. Оце думаю, що тікати звідси треба. А то люди тут всі повмирають, а я ще молодий. Тільки я робить нічого не вмію. Де гроші братиму?

Довідка:

Бичувати — бомжувати.

Вікторія Товстоног, Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №32 (1422)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.