Анатолій Швидченко – на його «медичній ниві» тисячі врятованих життів

У неділю, 11 листопада, Анатолій Швидченко, головний лікар обласного кардіологічного диспансеру, відзначатиме свій 60-річний ювілей. Що для нього означає ця дата, чому він пов’язав своє життя із медициною, про це йдеться в інтерв’ю спеціального кореспондента «Деснянки вільної» Сергія Гайдука з непересічною, щирою людиною, яка добре відома не тільки в нашій області, але й далеко за її межами.

Біографічні штрихи:
Народився у м. Ічня. Почесний громадянин Ічні за №4. Заслужений лікар України, нагороджений медаллю ім. академіка М. Д. Стражеска «За заслуги в охороні здоров’я». Комсорг, відмінник навчання, кандидат у майстри спорту з футболу, срібний призер чемпіонату області. В школі, Ічнянському районі, інституті – популярний конферансьє.

– Анатолію Івановичу, зрозуміло, що у короткому інтерв’ю неможливо охопити все Ваше життя з його сонячними днями, радісними подіями та хмарними буднями. Складно віднайти оті єдині фарби для різнокольорової біографічної картини «Мені – 60»... і поставити знак оклику чи знак питання?
– Знак оклику! Перш за все, треба дякувати Богу, що прожив 60 літ. Прожито багато, а ще більше пережито. Але ці роки, як блискавка, як мить. Ніби недавно ходив босоніж луками рідної Ічні, на «п’ятірки» опановував шкільну науку та медичні секрети у Вінниці та Києві, а вже шістдесят. Хоча душа не старіє! І ще стільки хочеться зробити та дочекатися правнуків. А, головне, як сказав класик: «Чи ти комусь потрібен – в цьому суть, це джерело бажання далі жити. Тому батьки, дружина, потім діти роками нашу душу бережуть».

– Так, дійсно, веде життям нас розум, воля, мужність. У багатстві й владі втіхи не знайти. А що Вас робить щасливим?
– Тільки мудрість і знання, відчуття добра і правоти.

– Ви перший і поки що єдиний головний лікар обласного кардіодиспансеру. Були наймолодшим головним кардіологом області в Україні. Що найбільше запам’яталося?
– На мої плечі «впало» створення диспансеру, якого в області до цього часу не було. 27 років тому розпочинав усе з нуля – як із матеріально-технічної бази, так і з добору спеціалістів. Важко уявити, а започатковувалося все з невеличкого кабінету. А тепер облкардіодиспансер – це відомий медичний заклад, висококваліфіковані професіонали, які користуються неабияким авторитетом. У цьому частинка і мого серця.

– На Вашому «медичному полі» тисячі врятованих людей. А що спонукало обрати таку складну професію?
– Люди не народжуються лікарями. Ними стають завдяки внутрішньому покликанню, вмінню добре вчитися і самовіддано працювати. А мені, 12-річному юнакові, «заморочив» голову хірург Ічнянської районної лікарні Володимир Гирля, про його золоті руки йшла неабияка слава.
Тож коли настав час вибору, я не вагався і сказав матері: «Буду вступати до медичного вузу». А народився і виріс у селянській сім’ї, статки якої всім відомі, тож батько щодо моїх планів сказав: «Куди є бажання, туди й вступай, я (працював у місцевому радгоспі) нічим не допоможу. А не вступиш – підеш зі мною в радгосп «коням хвости крутити». Але я успішно склав вступні іспити і став студентом Вінницького медінституту, який успішно закінчив. Далі інтернатура, ординатура, що стали сходинками до подальшого професійного зростання. З роками зрозумів, що Лікарем за покликанням вважається не той, хто закінчив медичний вуз, а той, хто в будь-яку хвилину може прийти на допомогу людині, хто все своє життя присвятив здоров’ю інших.

– Справжній чоловік будь-якого віку – веселий, щирий, вправний, надійний, бойовий. А для Вас?
– У кожного свої ідеали. Для мене справжній чоловік має бути, по-перше, справжнім в усіх розуміннях цього слова – чуйним до людей, відповідальним, по-друге, створити міцну сім’ю, по-третє, поповнити наш український генофонд, виростивши хоча б двох порядних дітей. І бажано, щоб серед них був син, аби не закінчувався родовід, не зникало прізвище. А також залишити про себе пам’ять у природі: посадити хоча б десять дерев.



– Левова частка Вашої діяльності – це робота, а що для вас сім’я?
– Для мене сім’я – це сім і я (посміхається). А якщо конкретніше – мої діти, невістка, зять, онук і дружина, з якою в злагоді ми вже на сімейному рушничку 37 років.
Дуже тішить мене, що професію медика обрав син Валерій, який завдяки своїм знаннями, діловим якостям і професіоналізму став поважним стоматологом.

– Зрозуміло, що вільного часу у Вас обмаль. А у години відпочинку до чого тягнеться душа?
– Через усе життя проніс любов до літератури, до читання. Нині захоплююся історичними часописами, особливо про Україну. Також приваблюють детективи. Книга зі мною завжди.

– Дивлюся на Вас і дивуюся стрункості і елегантності Вашої постави. Це викликає захоплення. А що робите, аби бути бадьорим і енергійним, незважаючи на роки?
– Хоча зранку фіззарядки не роблю та впродовж дня 3-4 кілометри містом у справах «пробігаю». Особлива увага харчуванню. Зранку – свіженький супчик чи настояний борщик, кава. В обід – перевагу віддаю несмаженій рибі або м’ясу, а вечеряю за три години до сну. Як і всі українці, обожнюю сало, часник та цибулю, вінегрет. Дуже багато споживаю овочів і фруктів. Ось такий секрет мого життя.

– Кожен із нас має своє ставлення до духовності, релігії. Чи живете з Богом у серці?
– Віру ми розуміємо з роками. Просто є вищі сили. Але цим духовність міряти не можна, адже поганий знак, як порожньо у храмі, але ще гірший, – як душа порожня. Мій Бог – у серці рідної Ічні, всієї Чернігівщини, всіх добрих людей. Це від батька-матері. Це святе. Віра допомагає жити, боротися за добро, за справедливість, за життя. Свого часу я спілкувався з Владикою Антонієм, який багато чого розповідав про цінності духовного буття. Якщо є можливість, я ходжу до церкви, приношу панахиду, ставлю свічечку, поминаю рідних та близьких, які відійшли в інший світ, але вони з нами.

– Анатолію Івановичу, з першого класу Ви на сцені в художній самодіяльності, а далі – ведучий і конферансьє шкільних, районних, інститутських урочистостей і концертів. Полюбляєте й тепер гумор, жарти, анекдоти?
– Безумовно, вони допомагають у житті створювати позитивну атмосферу і долати негаразди. Красу, здоров’я, силу, мужність – усе втрачаємо з роками. І хоч, як прикро, тільки дурість до днів останніх буде з нами (сміється).

– Але співають про інше: мої роки – моє багатство. Але «літа на зиму повернули», а точніше – на золоту осінь. Якою Ви її бачите?
– «В саду горит огонь рябини красной…», але відзначаючи два роки тому ювілейну дату – чверть століття на посаді головного лікаря, вирішив: досягаю 60-річного рубежу і складаю повноваження. Треба йти красиво. Нехай естафету приймає талановита, завзята молодь. Ні, з медициною я не збираюся прощатися. Є бажання попрацювати просто лікарем-кардіологом, бути ще довго корисним людям.



Спілкувався з ювіляром Сергій Гайдук, фото автора та з сімейного архіву лікаря

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.