Коли серце віршами говорить…

Нещодавно я познайомилася з однією жінкою. На перший погляд, звичайна людина, яка все життя прожила в селі, тяжко працювала... Та вже після кількох зачитаних моєю співрозмовницею рядків із власних віршів я змінила свою думку. Назвати жінку звичайною було б несправедливим...

Ніна Яловська живе у невеличкому селі Сулах на Носівщині. Долю її легкою не назвеш, але це не заважає їй бути милосердною до всіх і кожного. Вона пише глибоко правдиві вірші, співає душевні пісні, вишиває, малює, вирощує «море квітів», допомагає немічним людям по господарству, слідкує за порядком у селі - і все це у свої 72 роки.

Дитинство, опалене війною

Перші роки життя пані Ніни проходили у часи війни. Тоді її батько пішов захищати Батьківщину від ворога, а мати з дітьми лишилася вдома. Вже наприкінці жорстокої боротьби прийшов лист, у якому тато Ніни писав, що от-от буде перемога і що скоро він повернеться до своєї любої родини. Та за радісною звісткою прийшла... похоронка. «Сльозам матері не було кінця і краю, - згадує пані Яловська. - Голодна, змучена, вона зовсім не думала про себе. Ходила на заробітки, аби діти вижили. Коли не стало зерна, ми збирали щарицю, яку раніше запарювали хіба що для свиней. Щариця мала зернята, з яких мама варила заколоту - кашу таку. Пам'ятаю, як хотілося хоч ложку від тої заколоти облизати - і вже здавалося, що не голодна».
Та і так було недовго - через кілька років мати Ніни звалилася з ніг. дівчина лишилася у родині за старшу. Що робити далі - ніхто не знав. Сама ще дитина, а вже має шукати, як прогодувати молодших сестричку і братика. Напівголе і напівголодне існування - все це впало на плечі малолітньої Ніни.

Тяжко працювали, та все одно голодували

«Я ходила до колгоспу - просилася, аби взяли на роботу, але там відмовляли, мовляв, «мале, худе, яка від тебе користь...». Та я не полишала надії, навіть ночувала під дверима контори, і тоді голова колгоспу змилувався. Сказав, будеш доглядати за курчатами і сама з ними будеш їсти, щоб не померла з голоду».
Проте дівчина майже не їла - все додому несла. То якесь яйце дадуть, то зерна на кашу чи борошна на галушку. Так, лиха прикупивши, і вижили.
«Пам'ятаю, як сестричка Катя зібралася їхати вчитися, а одежини пристойної не було.
Дивлячись, як Катруся хвилюється, я за одну ніч вишила їй сукню. Радощам не було меж. У неї навіть у місті питали, де таку красу купила», - посміхається Ніна Яловська.

Біда не ходить одна…

Поставивши молодших на ноги, пані Ніна вийшла заміж і народила двох хлопчиків. Здавалося б, нарешті життя почало змінюватися на краще. Та недовго тривало родинне щастя. Невдовзі чоловік покинув дружину з дітьми. Були, звісно, сльози, розчарування, але жінка не опустила рук, бо знала, що найголовніше - поставити дітей на ноги. Тяжко працювала в колгоспі, мала вдома чимале господарство і великий город. При цьому встигала ще й родичам допомагати.
«Через деякий час чоловік повернувся. І я його прийняла, адже він, перш за все, батько. Я й далі працювала дояркою у колгоспі, віддала цій справі 42 роки свого життя. Мене цінувало керівництво, бо мала найвищі показники по надоях. Є у мене грамоти, подяки. Та горе й тут не оминуло. Якось корова рогом «зарядила» мені в око. Півроку їздила по лікарнях, доки мені не вставили штучне...».

«Немає кращого на світі -
Бачити онуків, діток.
і лікаря в халаті білім,
З словами добрими утіхи», - писала Ніна Іванівна після операції.

Та найстрашнішим випробуванням долі для жінки стала смерть молодшого сина Васі.
«Немає нічого гіршого, ніж ховати своїх дітей. Ледве не збожеволіла», - пригадує зі сльозами на очах.
...Нині жінка живе сама, зберігаючи вірність родині, малій батьківщині, добрій пам'яті предків. Час від часу приїздить син Іван, онуки.

Гроші на святиню

Ніна Іванівна ніколи не була байдужою до чужого горя, всім простягала руку допомоги. Нещодавно з іншими активістами збирала гроші на храм. Каже, щодня приносила пристойну суму. Бо у Сулаку та сусідніх селах її знають та довіряють.
«За чотири місяці ми своїми силами збудували храм. Не будуть тепер наші люди ходити по інших церквах, як ходили раніше за десятки кілометрів, бо мають свою святиню і змогу почути слово Боже у своєму селі».



Звернення до Шевченка

За словами Ніни Іванівни, вона завжди розраховувала лише на власні сили. «Багатий руку не простягне, - переконана жінка. - Мені дуже подобається творчість Тараса Шевченка. Я часто перечитую його вірші, а одного разу вирішила і до нього звернутися:

«Прокинься, Тарасе, подивися
На «вільну» Україну:
Кругом самі пани,
А бідні гнуть спину.
Ось пихатий бізнесмен
Надів дармовиса...
В переходах бомжі просять,
Там їх достобіса.
Всі заводи поставали,
Немає роботи.
Депутати засідають -
Нема їм турботи.
«Все буде» - викрикують.
Днями голосують
Та тихенько до кишені
Все собі пакують.
«Кучмовозами» забиті
Наші електрички.
По вагонах продають:
Тряп'я, воду, спички.
Стара баба шкутильгає -
На хліб заробляє.
Не потягне ту «кравчучку»,
Бере ще й онучку.
Отакі-то в нас пани,
В вільній Україні,
Що нема за що купить
Бублика дитині...» - підсумувала Ніна Яловська.

Сніжана Божок, тижневик «Вісник Ч» №30 (358)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.