Бабі Ганні скоро 90, а вона ще корову держить

Про цю диво-жінку почули у Вертіївці Ніжинського району. «От про кого треба писать! – сказали нам. — Тружениця. їй уже дев'яносто п'ять. Живе сама і корову держить». У 95 — корову? Та тепер і молоді відмовляться від худоби — важко. А вона — у дев'яносто п'ять? І ми поїхали знайомитися з Ганною Василівною Карпенко.

Газовий балон перед ворітьми

Перед ворітьми бабиного двору стояв газовий балон.
— То вам, мабуть, газ привезли? — запитали ми. — Мо', допомогти занести?
— Де там — привезли! Порожній стоїть, — зітхнула Ганна Василівна. — Людям вроді возять, а мене все минають. Горе з тим газом. І гроші чималі стоїть, а ждать доводиться довго. Ото виставила на вулицю, щоб не минули. Без газу погано. Не топить же літом грубу, аби хоч щось зварить. Ви люди городські, може, посодійствуєте?
Двоє кошенят терлися об ноги хазяйки, чекаючи хамси на обід.
— Не тріться, щас дам, — заспокоювала їх. — Наїстесь...
Кухонний столик був заставлений банками з молоком.
— Це в мене главна їжа, — каже Ганна Василівна. — У два тижні як дали мені коров'ячого молока, так усю. жизнь і п'ю його. Може, тому й живу так довго. Мо', корова держить...

— То вам справді дев'яносто п'ять?
— Мо, дев'яносто п'ять, мо, дев'яносто три, мо, дев'яносто. По паспорту я з 1925 году. А раніше була двадцять четвертого. Так батько записав, годом народження Соньки, старшої сестри. Як вона вмерла, сказав: «Тепер хай з цього году буде Галька». Я народилася у декабрі, на Ганни, а в паспорті — 29 вересня, перед Софією, Вірою, Надією й Любов'ю. То Соньчин день народження, а не мій. Да Господь з ним. Вік так прожила. Уже небагато осталося.
На іконах — ткані і вишивані рушники.
— Тканий — то материн. Вона ловко ткала. Бачите, і досі не полиняв. А цей я вишивала і кружево плела. Ще до заміжжя.

Її мати Маруся Василівна, овдовівши молодою, пішла на трьох дітей. Після шести років життя з Василем Семеновичем народила - Соньку, тоді її, Гальку, а далі ще й Іванька та Олю. Маленькими померли Соня, Ваня та Оля. І Харитина вмерла, батькова дочка. На війні загинув батько і його молодший син Сашко.
— До війни я закінчила сім класів, — каже Ганна Василівна. — А вже як вигнали німців, поїхала у Ніжин учитися на медичку. Училася добре. Два годи відучилась, а дальше мати не пустила. Каже: «Хватить. Робить треба». А я вже в чотири годи ходила з нею гурки вибирать, а в сім за конем ходила, запрягала, орала, волочила. Скот пасла. Так що трудового стажу в мене стільки, скільки й прожитих літ...

«Синочок народився шестимісячним. Сказали, такі не живуть»

— Заміж пішла рано, за Василя Панова. Привезли їх у село, патронованих, п’ятнадцять душ. Звідки він, не розказав. Ми розписалися. Василь каже: «Пороблю на торфу, зароблю грошей, справимо свайбу». Він у тій компанії був самий менший, а як упіймали їх на крадіжці торфу, винним зробили його. Спробував утікти від міліції. Де ховався, я не знала. А вже беременна. Кума якось каже мені: «Я знаю, де він ховається. Ось ходім». Про ту жінку, до якої ми пішли, казали «заразна». Я переступила поріг, а він з нею у постелі. Я й знепритомніла і вже нічого не пам'ятаю. Мене на носилки і повезли до Ніжина у лікарню, а на нього наділи наручники. Пізніше розповідали, що, як вели його, кричав: «Пустіть мене до жінки. Я поцілую н в послєдній раз».
Я народила хлопчика, шестимісячного. Наче й не боляче було. Дитятко не кричало. Як поклали синочка мені на груди, я знову знепритомніла. Наче й живий був, трусився, а мені сказали, що такі не живуть. І забрали. Ми з матір'ю просили: «Віддайте нам. Ми тут поховаємо». Не віддали. Як я вийшла, поїхали з матір'ю під Київ. Там, казали, в больниці лежить моедитя. До нього не пустили, а показали вікно, за яким воно лежить. Я здерлася, щоб заглянуть. І справді, у якомусь ящику із скляною кришкою лежить дитятко. Повненьке, гарненьке. Я уся тремчу, а тоді знепритомніла. То нас лаяли і сказали: «Більше таку мамашу не пускайте до нас». Будто забрали мого хлопчика для якихось дослідів. Будто він помер. А може, живий? Це йому було б уже чуть не сімдесят год...

Чоловіка мого засудили на чотири роки. Не прислав із тюрми жодного письма, не обізвався, де і що з ним, не поінтересувався, як я, чи жива. Як вийшов, приїхав до нас, просив простити. Я не простила. Не тюрми, а тієї заразної, з якою він мене зрадив.
Робив Василь на сахарному заводі у Носівці. А я тоді учотчиком буряків у колгоспі була. Якось зустрілися. Підійшов.
— Може, надумалася? — питає.
— Ні, — кажу, — не буде діла. Хлопців до мене підсилав.
«Умовте її, — просив, — мо', согласиться». Та я сказала: «Ні. Було б тоді думать, що робиш».
Отаким було моє перше заміжжя. Шість місяців прожила з чоловіком, втратила дитину. Більше у мене дітей не було.

«З Олексієм ми прожили двадцять п'ять літ, до самої його смерті»

— Ми жили утрьох: мати, старший батьків син Федосій і я. Коли Федосій оженився, він забрав від нас свою часть: корову, хлів, клуню, материні ікони, які вона подарувала мені, казала: «Буде тобі пам'ять». Треба було ще сплатити йому 1500 рублів. На ті часи це дуже великі гроші. Ми продали вгодованого кабана, відірвали від хати комору і теж продали. Дядько Опанас, материн брат, спасибі йому, якось зашив ту стіну, затулив нас від холоду.
Залишилися ми удвох. Хоч і важко було, але надумалися строїть нову хату — у старій згнили підвалини. Вирішили, що купимо шпали на залізниці. Люди брали їх на дрова, а ми з них будували хату. Я вже робила тоді на свинарні. Вгодували двох кабанів — без чогось 300 кілограмів. Одного закололи собі, другого — на базар. Найняли бригаду з Ніжина. Бригадиром у ній був Олексій Конін.
Він сам з Вологодської області. У війну втратив жінку і двох діток, їх убило бомбою. А Олексій на фронті був важко поранений у хребет, став горбатим. У Ніжин приїхав на роботу, був хорошим майстром — верстатником. А по вихідних їздив з бригадою будувати хати.

Так ми познайомилися. Через якийсь час Олексій прийшов до мене свататися. Ми прожили з ним 25 років. Згадую цей час як найкращий у житті. І хоч ми дітей не нажили (мабуть, через отой жах, коли я втратила синочка), жили на віру, він мене любив і шанував, підтримував у всьому. У мого чоловіка були золоті руки. Зруб хати зробив він, вікна пов'язав. Та скрізь тут його робота.
Ніколи не забуду, як ми їздили до його матері. Цілу добу були в Москві, екскурсійним автобусом об'їхали місто. Я побачила те, про що читала у книжках. А далі був Ярославль, де живе сестра Олексія. У ті дні місто зустрічало Юрія Гагаріна. І ми бачили героя, про що пам'ятатиму завжди. Дуже-добре нас зустріли на Вологодщині — мати, брат і дві сестри Альоші. На Іванів день ходили в ліс по брусниці. Я вперше в житті бачила ці ягоди, що ростуть на моху. За той час, що ми гостювали у рідні, Олексій встиг поставити пам'ятник на могилі дружини і дітей. - Мама моя була вже старенька. Коли вона відійшла, я плакала, сумувала за нею, але розуміла, що це неминуче — втрачати матерів. Поховали ми матір. Олексій каже: «Відпоминаємо сороковини, і постелю нарешті підлогу». Такі були плани. А через два тижні після матері помер Олексій. Якось ураз, несподівано. Горе за горем ішло...

Так у моїй хаті і досі не наслана підлога. Бачите, затулила лінолеумом та тряпками, а дошки під ними нема. Дверей теж нема... Що то значить — залишитись без господаря.
Відтоді я сама. Вісім років квартирував у мене церковний дзвонар Микола Муха, людина немічна, хвора. Попросив прихистити його наш священик. Місця в хаті багато. Хай живе. Коли помер, ховала його я. Тепер живу сама.

Корова 6ш завжди. Як без неї?

— Свою Лиску я з телятка вигодувала, її мати була гарна корова. Мо' б, і досі жила. Та одного дня мотоцикліст врізався в череду і вдарив мою корову у вим'я. Почала вона доїться кров'ю. Як ми плакали, жаліли її. Довелося здать. Ростила цю. А вона така метка! У вісім місяців уже погуляла і привела бичка. Уже троє телят у неї. А цього року не догледіли мої помічники, Лиска не погуляла. Як залишиться ялівкою, молоко буде густіше, хоч і менше.
Поки що у мене голова кругом іде. Держать корову в мої роки трудно. Двом пастухам, яких наймаю відпасти череду, треба заплатити 200 гривень. Ну й торбу. Колись сама відпасувала, з собакою. Тепер уже не подужаю.
Права рука, було, перестала слухатись. Дійшло до того, що вже не можу видоїти Лиску. Приходила онука. Доїла, забирала половину молока дітям. Це добре, нехай п'ють. А тоді дуже допомагала мені соціальний працівник. Така гарна людина. Тепер ходить родичка. Та й я сама вже потроху дою.

Молочне люблю з дитинства. Нема для мене нічого смачнішого. Ладки печу. Це як газ є. Тепер ось без газу і без ладок.
Я ще й порося годую. Перед цим одне пропало. І птицю держу. Трохи курей, троє гусей. Город пораю. Трактор наймаю, сама роблю.
У злиднях росла, все життя роблю, як кат. А здоров'я хороше. По больницях не лежала. І ніколи ніяких ліків не пила. Тільки молоко. Так що не дивуйтесь, що я у свої годи корову держу. Ну як же без неї?

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №30 (1368)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.