У Гірках життя гірке

З Любеча в Гірки веде польова дорога з майже суцільного піску, котра згодом пірнає до соснового лісу. Там-то не звиклий до місцевого «краєвиду» мандрівник відразу буде приголомшений... Це - гірки. З обох боків уздовж дороги. Віддалік серед сосен. Скільки очі бачать - суцільні гірки... сміття. Неначе спеціально розкидані, аби «засіяти» побільше землі. Кільком місцевим жителям не під силу «виробництво» такої кількості продуктів життєдіяльності. З Любеча «добро», не інакше!

Завітати до цих місць рекомендував кореспондентові «Чернігівщини» один із жителів села Миси Ріпкинського району. Колись населені пункти були поєднані чотирма кілометрами ґрунтовки. Нині вона майже зникла.

Провалля в часі

Серед лісу з'являється найперша ознака, що колись тут жили люди: просто серед трави - стовп без дротів, похилений сарай і хата. У чорному дерев'яному будиночку під черепицею забиті вікна.
Зрештою із чагарників виринають ще кілька хат. Як зазвичай у покинутому селі, разом із порожніми хатами стоять (чи вже лежать) сухі дерева. Тільки виходь з двору й пиляй дрова. Та вже й вийти практично нікому.
В одному з покинутих господарств за відчиненою хвірткою - зарослий травою двір. Втім, до хати є ледь помітна стежина. На дверях - навісний замок. Та все одно чомусь не полишає враження, неначе за непроханим гостем спостерігають самі стіни... Тут же - невеличкий навіс із дровами. На вході до погребу видно цифри - «1964». Теж під замком, але вже із відірваними завісами.
У цьому місці спадає на думку описане фантастами й «кіношниками» «провалювання у часі». Таких хат давно вже не зводять. Почорнілі стіни з невеличкими заґратованими віконцями - з потрісканих від часу колод. Споруди, схоже, зроду не бачили фарби.
Таке собі поселення повоєнних років, котре з тих часів мало чим оновилося. Хіба що на парі хатинок більш «сучасний» дах - із шиферу. Та ще електроопори.

«Ось таке життя»

От серед густої трави попід темним нефарбованим парканом з'являються живі істоти - пара курок. Починає брехати пес. Це хазяйство 70-річного діда Миколи.
- Стоять 12 хат. Ще внизу в одній хаті живуть мати із сином, - розповідає він. - Влітку, буває, дачники приїжджають пожити. Раніше жили 70 людей. Тримали кіз, овечок, корів. Це після війни. А згодом повимирали. Ці місця гарні та історичні. Святий Онуфрій тут жив.
- Аби щось купити, йдете у селище? - запитую. Потім я виміряв відстань до магазину в центрі Любеча - вийшло понад три кілометри. Влітку - піском, взимку - крізь замети...
- Так. За хлібом - у Любеч. За водою - в Любеч. Велосипедом перевожу цілий бідон. Набираю в оті шестилітрові бутилі з-під води, дві сумки вішаю на кермо та ще - на багажник.
- Тут і колодязя нема? А електрику до двох хат ще подають?
- Внизу є, але та вода погана, болотяна. Електрика є, телефон дротовий є. А дротове радіо вже відрізали, нема.
- Тримаєте господарство?
- Таке: пару курок, уток. Біднота кругом. Пенсія - мінімальна. Ось таке життя.

«Пишіть, що горюють люди»

У той же спосіб, велосипедом, навідується до селища Микола Теревецький, котрий живе із 88-річною матір'ю з іншого боку Гірок, у низині. Іноді відвідує їх інший син і брат, котрий утримує продуктовий магазинчик у Любечі. Третій брат, пенсіонер, проживає у столиці.
- Горюємо ми кріпко, - каже Ольга Теревецька. - На собі все тягнемо, від голки до хліба із сіллю, по снігу... Як замете та «швидку» викликаємо, то кажуть нам: «Купляйте хату в Любечі». Було тут дванадцять хат. А це так: одна згнила, друга догниває теж. Люди, їх господарі, померли, а діти виїхали. Зараз якщо хліба нема, то в сусіда не позичиш - іди на Любеч.
- Як замете, то пішки йду за хлібом, - додає син.

- Скільки ваша хата стоїть?
- Із сорок шостого року. Відразу після війни. Господар коровою лісу натягав! Дах виклали соломою. Не було тоді ні цвяха, ні скла - нічого! З одним віконцем зимували. Потім привіз скла аж із Гомеля. А звели хату - хлів завалився. І зараз валиться. Електрику нам у сімдесятих роках провели, - розповіла Ольга Костянтинівна.
- Колгосп був. Картопля росла. Уже все позаростало, нікому не треба.
- Там, нагорі, та й внизу теж, позаростало зубрівкою. її й худоба не хоче їсти, і не перегниває вона.
- Худобу якусь тримаєте?
- Пару кіз, - каже син. У дворі в них - галасливий пес, а крізь вікно хати видно кота.
- Це все він, бо я нездужаю. Ноги болять, а це ж коза - побіжить кудись...


Дорога до Гірок крізь "гірки"

Ганьба!

Залишаю Гірки, майже минувши численні гірки сміття. А назустріч - сяючий на сонці білосніжний джип із номерами Калінінградської області Російської Федерації. В салоні - четверо. «Оце ви заїхали! Ну, зараз побачите український лісок... - подумалося мені. - Яка ганьба!»
«Хоч кажи, хоч стріляй» - каже приказка
Назва хутора - не дивина й не загадка. Він і справді стоїть на гірках. Ось і від хати Теревецьких до оселі діда Миколи крутим схилом піднімається піщана дорога, порізана струмками після дощу. Тут і молодій людині буде важко бідон води вгору затягти.
Дивлячись правді в очі, можна сказати, що життя Гірок як населеного пункту давненько і впевнено добігає кінця. Чи не можна виділити яке-небудь житло тамтешнім мешканцям у Любечі?
- Таке питання не піднімалося, - відповів голова Любецької селищної ради Микола Головач. - У тієї жіночки є син, котрий забирав її до Любеча, але вона все одно поїхала додому, живе з другим сином. А інший із Києва переїхав, щоб у Гірках жити, приїжджає до селища велосипедом.

- А чому там ліс засипаний сміттям? Хто це так поводиться?
- Туди вивозять, хто як завгодно. Утворилося стихійне звалище. Того року трохи чистили, а в цьому році ще ні. Потрібен трактор на гусеничному ходу. Коли колісним туди їздили - він попробивав колеса. Ось почнуть гатити Дніпро, щоб 600 гектарів не відійшли до Білорусі, то я домовлюся, аби нам допомогли технікою. Мабуть, уже наступного місяця.
- Чи не можна хоча б організувати звалювання в одне місце?
- О, ні. Це ж люди: хоч кажи, хоч... проси. Хто де схотів - там і вивернув. Якби звалище було не стихійне, там була б людина, яка б наглядала та доглядала й отримувала зарплату. А так - та територія знаходиться навіть не на землях селищної ради, а в лісі. Я говорив із лісничим. Після того, як грейдер «окультурить» територію, лісництво загородить, щоб там не насипали.




Усі постійні жителі Гірок

Сергій Стук, тижневик «Чернігівщина» №25 (353)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.