За три з половиною роки прикуту до лікарняного ліжка Інну Пець ніхто не провідав

Куликівський районний суд задовільнив позов прокурора щодо встановлення факту народження місцевої мешканки та видачі їй документів, які підтверджують її особу. 32-річна жінка народилася інвалідом. Батьки своєчасно не оформили свідоцтво про народження. Коли вони померли, дівчина залишилася без засобів для існування. Наразі жінка перебуває в одній із сільських лікарень. За судовим рішенням їй видано всі необхідні документи. Невдовзі буде призначено пенсію по інвалідності, повідомила прес-служба прокуратури області.

У 32 роки – без документів? Дивина!

Так ми подумали, прочитавши повідомлення облпрокуратури. І поїхали до Виблів Куликівського району, де в паліативному відділенні сільської лікарської амбулаторій загальної практики — сімейної медицини вже скоро рік лежить Інна Пець. Ногами не ходить вона вже давно, а тепер уже й сісти без сторонньої допомоги не може. Розум світлий, пам'ять хороша.
— Ні-ні, я не від народження інвалід, — каже Інна. — Була звичайною дитиною. Жили ми в Чернігові по вулиці Доценка. Двокімнатну квартиру на першому поверсі одержав тато. Тоді він працював на цегельному заводі. До мене у батьків було два хлопчики. Померли маленькими. Після мене ще народився Толік, а за ним — Віка. Вона молодша за мене на дванадцять років.
Вчилася я в 31-ій школі. Погано вчилася. Що з ногами щось негаразд, відчула ще в першому класі. Не могла так швидко, як інші, бігати. Ноги наче й не боліли, але не слухалися. А років з десяти упаду, було, а сама підвестись не можу. Розігнуть ноги не можу.
Школу я так і не закінчила. У восьмому класі на перший дзвінок пішла, а вже 2 вересня залишилася вдома. і більше не ходила. Не пам'ятаю, щоб мене з дому гнали до школи чи щоб учителі приходили. Чи лікували? Двічі лежала в лікарні, але з яким діагнозом, не знаю. Крапельниці ставили, масажі робили... Що саме лікували, не знаю.
Хвороба прогресувала. Ходити самостійно я вже не могла. Якийсь час пересувалася, тримаючись за стіну. А далі вже й стіна не допомагала. Хто доглядав? Толік, брат, а потім і Віка, як трохи підросла. Батьків вдома не було. Тато після цегельного заводу працював вантажником на кондитерській фабриці. Що-що, а цукерки в домі завжди були. Йому ними зарплату видавали. Мама колись робила на КСК, тоді на радіозаводі, а потім пляшки приймала. Вона ловка була, хоч і випивала. Жаліла мене.

Не підвелася я з ліжка у 24 роки. Відтоді лежу. Ноги зовсім не служать. І руки не слухаються. Підняти їх угору не можу. Навіть зачесатися сама не можу. Ні, пальці ворушаться. Кисті справні. Пишу, ложку держу. А підняти — ні.
Де ділися мої документи, не знаю. Народилася в Чернігові, у міському пологовому будинку. Повинно ж бути свідоцтво про народження. Без нього ж до школи не прийняли б. Але його нема. і паспорта нема. Ніяких документів нема.

Відновлює документи хворим Орест Чулій не вперше

Орест Михайлович Чулій приїхав у Виблі 27 років тому після Полтавського медичного інституту. Усі ці роки, доки діяла в селі дільнична лікарня, був її головним лікарем. Після її реорганізації в .амбулаторію загальної практики обіймає посаду її завідувача. Відновлювати хворому втрачені документи вперше довелося ще в 1996 році, коли до лікарні зі станції Муравійка привезли обмороженого бомжа. Ним виявився слюсар КВПіА сьомого розряду з Ростова-на-Дону, що втратив через горілку все: сім'ю, житло, документи. У Виблях чоловіка вилікували, поновили через судові органи в громадянських правах.
Удруге без документів привезли пацієнтку хірургічного відділення районної лікарні десь років три-чотири тому. Мешканка Луганської області бродила по світу, пила, відморозила ноги, які в Куликівці їй ампутували. Орест Михайлович писав тоді в установи Луганщини, витребував потрібні довідки, аби зробити жінці паспорт.

9 вересня минулого року до них привезли з Орлівки Інну Пець, теж без документів. Там вона два з половиною роки лежала в дільничній лікарні. Коли її закрили, перевезли хвору сюди. У 32 роки — ніяких документів. Ніщо не підтверджувало особу громадянки України.
Орест Михайлович написав листа з проханням надіслати відповідні документи до Чернігівського пологового будинку, до Чернігівської гімназії №31, в інші установи, які б підтвердили, що така людина, Інна Анатоліївна Пець, справді була, мала до них якесь відношення. Коли з цих двох установ надійшли документи про факт народження Інни Пець 11 липня 1979 року вагою 3500 грам і навчання її у гімназії №31, сільський голова Вересочі, де з 2005 року жила сім'я, зустрівся з батьком Інни Анатолієм Пецем, який мав клопотати перед судом про визнання свого батьківства. Але у березні цього року батько помер. Далі справою зайнялася прокуратура. Як ми вже знаємо, суд задовільнив позов прокурора. Щоправда, ніяких документів Інна ще не одержала. Але вони вже точно будуть. А далі — Ніжинська медико-соціальна експертна комісія. Після визнання Інни інвалідом їй буде призначена соціальна допомога, а може, ще й пенсія по втраті годувальника.

Швидше за все житиме Інна в якомусь спеціалізованому інтернатному закладі. Догляду вона потребує постійного, без сторонньої допомоги не може. Хвороба спинного мозку, що зветься хворобою Кугельберга, як правило, буває спадковою, лікуванню не піддається. Нещасна людина. Допомогти їй може хіба що наша увага. От якби хтось подарував Інні телевізор, хоча б чорно-білий, який уже йому не потрібен. Дивилася б людина передачі — хоч якась розвага, якесь заняття. Не все ж бути наодинці зі своїми невеселими думками.
Персонал лікарні до Інни дуже уважний. Несуть з дому гостинці, щось смачненьке, якісь речі гігієни. У неї ж свого — нічогісінько нема. Ні сорочки, ні пелюшки чи простинки. Ніяких грошей. Колись вона курила. Не позбулася цієї вади й досі. Купити ж цигарки нема за що. Пригощає подругу Світлана, з якою вона заприятелювала ще в Орлівці. Світлана — ходяча. От і підтримує Інну, заходить до неї в палату і цигарки заносить, хоч і не треба було б. Але що є, те є.

З Чернігова у Вересоч

— Інно, ти казала, що в тебе брат і сестра є, — цікавлюся я. — Де вони? Що, не провідують тебе?
— Ні, не провідують. Тут працює людина з Вересочі, то казала, що брат чи в армії, чи в тюрмі. А сестра вроді заміж вийшла, дитинку жде.
— Мабуть, інші родичі є? Тітка, хрещена мати? — не заспокоююсь я. — Може, подруги?
— Рідна тітка, материна сестра, Наталія Григорівна Володько, живе в Чернігові. Хрещена мати Галина Олександрівна Яценкова — теж. Найближчі мої подруги Віра Чобіток і Надя Терещенко вже мають своїх дітей. Колись, як я ще дома була, провідували. А з того часу, як у лікарні, це вже три з половиною роки, ніхто не приїздив.
Говорить про це спокійно, як про саме собою зрозуміле.
— А хотіла б побачити?
— Звісно, хотіла б.
— А як ви опинилися у Вересочі? Де поділася чернігівська квартира?
— Точно не знаю, чи її продали, чи обміняли. Документів мені ніхто не показував. У 2005 році навесні ми переїхали до Вересочі, а в грудні мама померла. Дуже важко хворіла, розпухла вся. Як у гробу лежала, я сиділа рядом. До Орлівки мене вже без неї відправили. А це, кажуть, у березні батько помер. Він теж до мене в лікарню ні разу не приїздив.
І така приреченість у словах, що страшно слухати…

«Та ні, Тольба не сильно пив. Маруся — та здорово», — кажуть у селі

У Вересочі ми Віку не знайшли. Живе вона зі своїм чоловіком Дімою у його матері. У серпні молоді чекають народження сина. Шлюб ще не зареєстрували, хоча і Діма, і його мати вважають, що це треба зробити. Заперечує Віка.
— Після смерті тата ще й півроку не минуло, — каже вона. — Встигнемо.
Зустрілися ми з нею в Чернігові, де вона стоїть на обліку по вагітності. Сидимо на лаві під будинком, де жили Пеці до 2005 року. Віка молода і гарна.
— То ви бачили Інну? Як вона? — запитує.
— Сумує за тобою. Дуже хоче побачити.
— Обов'язково поїду до неї, обов'язково. Хотіла б подарувати їй мобілку. Ось одержу декретні і поїду.
— А як тобі живеться, Віко?
— Добре, — усміхається вона. — Ми з Дімою разом уже рік. Його сім'я — мама і брат — ставиться до мене добре. А з Дімою ми дуже любимо одне одного. Важко трохи, що Діма зараз без роботи. Доки працював у Києві, було легше. Ми ж хочемо привести до ладу дім, який ще в 1973 році побудував батько. Великий, на чотири кімнати. Житимемо там.

Оці вікна на першому поверсі — колишня наша квартира. Як ми її втратили? Виникла велика заборгованість по комунальних платежах. Нам загрожували, що заберуть квартиру, а нас переселять у якусь комуналку. От мама й задумала продати квартиру і переїхати до Вересочі. Тато був проти. Сварилися. Але, мабуть, виходу не було. Знайшовся чоловік, який нам у селі надав маленьку хатку, а цю квартиру продав. Була ще певна сума грошей від продажу, яку у нас украли. Я, дурненька, порадила батькам сховати гроші на печі. Звідти їх і цупили.
Сім'я наша була неблагополучна. Мама пила. Батько теж. Ставилося питання, щоб нас віддати кудись в інтернат. Спасибі, батьки не віддали. Жили бідно, але голодними не ходили. Було, тато принесе з фабрики цукерки, мама зразу ж несе їх продавати. На виручені гроші купить якусь їжу.
А документи в Інни, звичайно, були. А де ділися? Одного разу, коли мама приймала пляшки, їй кудись треба було відлучитися. Попросила знайому постояти. І гроші їй залишила. А копи повернулася, не було ні знайомої, ні грошей. Господар вимагав повернути. Сума була чимала, і мама у задаток залишила йому документи — Інни чи Толіка. Грошей вона, зрозуміло, не повернула. А документи так і зникли.
Померла мама від цирозу печінки. В останній час спала сидячи, обіпершись на спинку стільця.
У Чернігові я ходила до 12-ої школи, вчилася слабенько. У Вересочі вже до школи не ходила, закінчила її екстерном. І поїхала в Одесу, де жив дядько. Працювала у фірмі по продажу металопластикових вікон. Добре заробляла. А тоді засумувала за домівкою. Повернулася, працювала в Чернігові, доки не познайомилася з Дімою.

Тато помер несподівано. 13 березня — мамин день народження. Я прийшла до нього, щоб пом'янути маму. Усе було добре. Тато знав, що я чекаю дитину, радів: «Буде онук!» А 16 березня знайома знайшла його мертвим у його ж будинку. Коли він помер, точно ніхто не знає. А я думаю, що то мама у свій день народження забрала його до себе.
Брат Толік відбуває строк у Харкові. Це вже четверта його судимість. Брали його й за наркотики, й за кражу. Хороший добрий хлопець, а збився з дороги ще у дитинстві. І пішло-поїхало. Усе не так... З ним біда, з Інною горе. Винна я перед нею, що не провідую. Допомогти їй нічим не можу. Навіть боюся зустрітися...
— Що ти, дитино? Не треба боятися, — кажу я. — Вона дуже чекає тебе і буде рада зустрічі. Ви ж сестри, найближчі люди у світі. Поїдь до неї!
Віка важко зітхає і витирає сльози.
— Поїду. Обов'язково поїду.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1364)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.