У Андрія Зайця війна відняла дві ноги, але не силу духу

Добавить новость

Пятница, 12 Апреля 2024 13:52  |  Просмотров: 1658

Коли я підходила до будинку подружжя Андрія та Ольги Заяць, побачила, що в дворі кипить робота. Сусід Леонід, знайомий мені по давньому інтерв’ю як з учасником війни в Афганістані, чаклував над фундаметом, підготовлюючи його до встановлення пандусу. Нерішуче проходжу в двір, готуючись до непростої зустрічі з людиною, яка пережила тяжке життєве випробування. Власне, те, що Андрій згодився на бесіду, стало для мене певною мірою несподіванкою – вже були в моїй журналістській практиці випадки, коли хлопці, пройшовши через біль і тортури, відмовлялись виносити свій біль на широкий загал, переживаючи його всередині себе. Трохи хвилювалась – з чого почати розмову і що, власне, можна питати в людини, яка втратила на війні обидві ноги, а про що краще змовчати? Сумніви розвіялись у ту ж мить, коли побачила усміхненого Андрія і його жваву дружину Олю. Тут не живуть розпач і туга, зневіра і образа. Тут господарі – позитив і любов.



Виявляється, з подружжям ми знайомі давно – колись давно, років сімнадцять тому, наші доньки ходили в одну групу дитсадка. Тому розмова почалась зі спогадів.

47-річний Андрій родом з Городні. Одразу після закінчення школи працював на колишньому механічному заводі, потім вступив до ПТУ-15 і тримав спеціальність електромонтажника. Затим був Харківський політехнічний інститут і диплом інженера-механіка, а ще згодом отримав і другу вищу освіту – налаштувальника спецмедобладнання. Але, повернувшись у Городню, так і не зміг знайти роботу за фахом. Тож влаштувався у 2000 році страховим агентом на прикордонному пункті пропуску «Сеньківка». Працював згодом інспектором, а згодом і заступником відділення НАСК «Оранта», але невдовзі знову повернувся до попередньої роботи страховим агентом.

У 2001 році вони з Олею, яка молодша від чоловіка на чотири роки, поєднали свої долі, а незабаром на світ з’явилась їхня донечка Аня.





На знімках: такими вони були молодими й щасливими. війна розділила життя родини на "до" і "після"

– З зарплатою ставало все гірше, а дитина підростала, тож я відправився на заробітки в столицю, – згадує Андрій. – Знайомі городнянські хлопці забрали мене разом з собою працювати на автомийку. Працював вахтовим методом, зарплата була достойна. Нам всього вистачало. Моя мати залишила нам ось цей просторий будинок, який вона свого часу отримала від механічного заводу, де пропрацювала понад тридцять років. Сама вона перебралась в Крестопівщину. Там город, господарство. Нині її будинок вже залишився єдиним жилим у селі, але вона повертатись у місто не хоче, тільки приїжджає до нас у гості. Донька Аня теж вже доросла. Живе у Чернігові, працює менеджером з продаж. Тепер вона в батьківському домі теж лише гостює періодично.

Ольга мала роботу на пошті, де працювала з 2013 року. Здавалось би, життя налагоджене – тільки жити та насолоджуватись. Якби не війна…

24 лютого 2022 року Андрій якраз був у Городні, вдома. Після вахти приїхав на відпочинок. У перший же день повномасштабного вторгнення по вулиці, де живе подружжя Заяць, вже снувала ворожа техніка, танки стояли за городом, попід лісом вздовж поля – скільки око сягало. А в кінці вулиці розмістилось щось на кшталт ворожого штабу. Аня з донькою надвечір пішли в укриття, яке було в підвалі будівлі колишньої райради.
– Ми перші три ночі перебували з Анею там, а вдень приходили додому, – каже Оля. – Андрій же категорично відмовлявся покидати будинок. Коли я вчергове повернулась додому, Зла й голодна, Андрій наварив свіжого супчику. Я поїла і сказала: «Все. Я більше нікуди не піду». Аня теж залишилась у свого молодого чоловіка, а ми з Андрієм – тут, у своїй хаті, удвох. Він нічого мені не казав про свої плани. Просто одразу. Як росіяни забрались геть, прийшов з військкомату і сказав: «Я йду». Я знала. Що сперечатись даремно. Просто треба було прийняти його вибір.

Маючи дві вищі освіти, Андрій закінчив і дві військові кафедри у вишах. Мав звання лейтенанта запасу. Але коли вперше прийшов у військкомат, виявилось, що десь загубились його документи, а військового квитка в нього чомусь взагалі не було. Але залишилось приписне свідоцтво, в якому були відмітки про присягу, про отримання звання. В військкоматі відіслали запит у Харків, але звідти прийшла відповідь, що архів розбомбили, тому швидко відновити все не вдасться. Поламали голову що робити з таким добровольцем і порадили звернутись в Міністерство оборони для відновлення документів. Але Андрій, подумавши, вирішив не втрачати часу: «Тоді я йду як є, простим солдатом. Часу на бюрократію нема».

– Врешті мене покликали у військо вже 25 січня 2023 року, – каже Андрій. – Я потрапив у окремий взвод радіаційціно – хімічного- біологічного захисту вогнеметником. Після курсів в Кам’янці-Подільському отримав нові знання й звання старшого солдата. На лінію вогню вперше потрапив у травні 2023-го. Під Роботино, що в Запорізькій області. Ми його зачистили від ворога. Потім було звільнення Старомайорська, що на Донеччині. Ми виходили першими на завдання. Моїм завданням було підібратись на відстань пострілу і «прочищати проходи», «гасити» точки ворога термоболічними одноразовими зарядами. Ми відпрацьовували плацдарм, або виганяли ворога з підвалів чи дамби, як було в Старомайорську, а потім заходили наші пацани й продовжувався бій та «зачистка». Все було добре, снарядів вистачало й бажання гнати супостатів геть – теж. Але потім близ Приютного, що на Донеччині, наша група потрапила в засідку…

Ті спогади даються Андрію болісно. Але він продовжує сповідь, і навіть знаходить в собі сили жартувати, ховаючи в очах іскру болю. Вони тоді, 23 серпня минулого року, вийшли на бойове завдання трьома групами. Андрій ішов з розвідкою. Але старший групи трохи схибив з маршруту по посадці (лісополоси шириною метрів 100 і довжиною 5-6 кілометрів, інших лісів на Донбасі нема). Ворог тільки того й чекав.
–Перші дві групи одразу полягли, – зі спазмом у горлі каже Андрій. – Я дивлюсь: переді мною мої пацани йдуть, а їх косять з обох боків. Ми зі стежки звернули вправо, а там заміновано І переді мною метрів сім пацана розвернуло, а решта на мене пішло. З трьох груп, з 27 чоловік вийшло чотири з половиною. Ну, половина – то я, – згадує Андрій, намагаючись жартувати, ще й посміхається. – Четверо мене винесли, хоч з них і один пораненим був. Турнікети наклали, тягли мене години дві на ношах по посадці до точки евакуації. Я одразу побачив: лівій нозі капець, кістки видно. А права була посічена. І рука. В руці автомат розірвало, я її не відчував. Накололи, таблеток надавали. Як по посадці тягнули – я пам’ятаю, і як в евак погрузили, а потім – ні. Втратив свідомість.

Тільки ввечері Андрій потрапив в військовий шпиталь у Запоріжжі. П’ять діб він перебував між небом і землею. Ліву ногу одразу ампутували вище коліна, а праву ще намагались врятувати – «по чуть чуть відтяпували», як каже сам боєць, жартуючи. Через тиждень прооперованого Андрія перевели в Дніпро, затим – у Вінницю, де він ще перебував в реанімації. Як став більш-менш стабільним, відправили на реабілітацію в Немирів. А тоді надійшла черга приступати до протезування. Так, каже, до 22 лютого нинішнього року, й «кочував» по шпиталях та реабілітаційних центрах. Той день, коли він нарешті повернувся додому, родина запам’ятала назавжди.
Оля каже, Андрій, відколи пішов у військо, як тільки видавалась нагода, спішив їй подзвонити або написати через соцмережі – щоб дружина, мама Тетяна Леонідівна й донечка Аня не хвилювались.
– А потім він востаннє подзвонив 22 серпня. І замовк, – каже Ольга. – Я ще почекала – думаю, бувало, по два-три дні не дзвонив, як на завдання виходили. Але й потім телефон мовчав. Я у військкомат, там руками розводять: «Чекайте». І так довгих три тижні. Аж потім дзвінок о шостій ранку з незнайомого номера. Андріїв голос як з під землі: «Я в лікарні. Живий». І через хвилину: «Ну, ти на роботу збираєшся, то біжи, я пізніше подзвоню». Одразу про ноги й не сказав. А в мене одна думка: «Слава Богу, почула! Живий!».

Андрій, коли трохи зміг говорити, вже у Вінниці попрохав у товариша по палаті телефон. Напам’ять він знав єдиний номер – Олин. Вона ввечері так чекала того дзвінка! І він зважився зізнатись: «У мене немає ніг».
– Я ще трималась, як з Андрієм говорила, не видавала свого стану, – згадує Оля.– А тоді, після розмови, стало так зле. Що «швидку» собі викликала. Довелось брати лікарняний. Свекруха побачила мій стан і сказала: «Я поїду до Андрія». Так і вирішили. Десять днів мати була біля нього, знімала квартиру поруч з лікарнею. Приїхала засмучена, плаче: «Він безпорадний, як мала дитина. Ой, лишенько!». Я вже тоді подумала, що треба звільнятись з роботи, щоб весь час бути поруч з ним. Допоки Андрій був на протезуванні та на реабілітації, ще працювала. А в січні звільнилась. Коли ж Андрія 22 лютого привезли додому, йшов дощ зі снігом. Свекруха сиділа у нас на порозі, мокра, вмовити її зайти в хату не можна було. Вона вглядалась у дорогу і плакала. Душа боліла. А потім я подивилась Андрій освоюється в хаті, й одразу зрозуміла, що ніякий він не безпорадний. Нічого не змінилось. Це мій Андрій – такий же впертий, цілеспрямований і абсолютно незалежний, самостійний.

– Руки працюють, ноги ворушаться, протези гарні є, на колясці їжджу, сам себе обслуговую – я одразу, як прийшов до тями, тоді подумав: «Що повинно було трапитись, те трапилось», – додає Андрій. – Життя продовжується. Ось, пандус роблять нам, зможу сам і в двір виїжджати. А як буде коляска на електроуправлінні – й взагалі автономний буду!

Андрій і Оля дякують усім, хто був поруч та продовжує допомагати. Каже, дзвонив городнянцям Олександру Пархоменку й Олександру Хомазюку, вони домовились з Романом Шаропатим, який і зголосився забрати Андрія з шпиталя й привезти додому. Він заніс Андрія на руках у кімнату й посадив на диван. Оглянувши подвір’я, пообіцяв, що біля двору зробить йому зручну площадку для під’їзду коляскою. «І взагалі що треба – звертайся. Радий буду допомогти» , – сказав він, про що Андрі йговорить з теплом і вдячністю. Ірина Нохрин зібрала кошти для облаштування ванної кімнати в будинку Андрія та Ольги. Ремонтні роботи та заміну вікна на кухні зробив підприємець Олександр Заєць. «Ми не родичі, – сміється Андрій. – У нас навіть різна літера в прізвищах. Це просто люди, яким небайдужа чужа біда». Міська рада встановила нові двері й вхід з ганку та за її сприяння Анатолій Лепень виготовив пандус. Колишні колеги по автомийці не забувають свого товариша – дякуючи керівнику Віктору, в Андрія є зручний візок, ноутбук.

У Андрія, каже, гарні протези. Вони безкоштовні, як і операції, лікування та реабілітація. Дякуючи командиру. Який як тільки дізнався, в якому шпиталі знаходиться Андрій, вислав усі необхідні довідки, щоб не було проблем і затримок з виплатою необхідних коштів.

–Я в повному обсязі отримував зарплату, доки перебував у шпиталі, – каже боєць. – І потім, при оформленні всіх документів на МСЕК для отримання інвалідності, в чому мені допомагали працівники ЦНАПу, не виникало ніяких затримок чи питань. Тож не скаржусь ні на що, тільки дякую. А на кого скаржитись? На війну? Це ж вона в мене ноги відібрала. Ну, ось так сталося…

Оля лагідно дивиться на чоловіка, і вкотре повторює:
– Головне – Андрій вижив. Їх з 31-го у взводі залишилось тільки семеро. Ніколи не згасне вдячність до бойових побратимів, які Андрія винесли з поля бою. Адже тіла загиблих там четверо діб забрати не могли під щільним вогнем. Не зрадили, не кинули. На собі скільки кілометрів тяжко пораненого тягнули… Ось про це ми говоримо знов і знов. А коли Андрій приїхав, мабуть, цілих три доби ми тільки й робили, що говорили, говорили, говорили… Андрій, я, свекруха і Аня. Рік не бачились. Врешті свекруха обдивилась нас і зітхнула: «Ну, все. Вся сім’я в зборі. Подалась я додому, бачу, нема необхідності мені тут бути». Довірилась, значить.

Нині Андрій поки що на протези не стає. Виникли проблеми з судинами на культі, кров не функціонує належним чином. Але лікар Іван Хіхлухо запевнив, що з часом все налагодиться. Він опікується Андрієм і подарував ексклюзивну, як каже Андрій, мазь. Але ходіння на протезах потребує титанових зусиль поки що – треба час і практика. Один протез важить вісім кілограмів. Хоча, каже Андрій, ті хлопці в шпиталі, в кого нема ніг нижче колін, на «ноги» ставали швидко. Без колін це складніше – треба вчитися тримати баланс, як на ковзанах. Андрій показав відео, де він вчиться ходить – обличчя втомлене й напружене. Але з палицями у нього все виходило. Значить, вийде й без них!
Оля каже, що в їхньому житті практично нічого не змінилось – Андрій такий же. Як був і до поранення. Самостійний, впертий, цілеспрямований. Все робить сам. Єдине – вночі може кричати від того, що уві сні знову знаходиться на полі бою і бачить, як поруч від ворожих куль падають побратими… А ще на погоду в нього болять пальці на ногах. «Так, я знаю, що їх у мене нема. Але болять. Досі…», – каже тихо.

Подружжя мешкає по провулку Василівському, де грунтова дорога. Під час дощової погоди рухатись нею коляскою проблемно. Метрів триста шляху треба зробити проїзним. І про це повинна потурбуватись міська влада. Це найменше, що громада може зробити для воїна, який не спасував і не заховався, ва закрив нас усіх своєю спиною і поплатився занадто дорогою ціною. Ще Андрій мріє про електричний візок – щоб бути мобільним не тільки в будинку та власному дворі, а й мати змогу самостійно вибиратися у місто й бачити людей. Бачити весну на вулицях Городні, усміхнені обличчя земляків – власне, все те, за що він став до бою з ворогом, не розмінюючись на питання про ціну, яку доведеться заплатити за спокій рідної землі.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: