Два роки тому вона вийшла заміж учетверте. Каже, востаннє

А взагалі скільки разів треба виходити заміж? Звісно, краще б один. Щоб раз — і назавжди, щоб прожити у любові й злагоді, до останнього дня з коханою людиною. Та в житті буває по-різному. Хтось удруге виходить, а хтось і вчетверте, як ось Валентина Турчин із села Британці Козелецького району І теж не гріх. Закон не диктує нам раз чи три можна брати шлюб. Скільки завгодно, аби до ладу Та й не з розпусти робить людина ще одну спробу знайти вірного друга. Швидше через те, що хочеться бути щасливою.

Шість дочок і син

Валентина Йосипівна родом з Кобижчі. Батька не знала, а в шістнадцять літ поховала матір і бабу. Зосталася з восьмилітньою сестрою в старенькій хаті. Хоч робила вже телятницею на колгоспній фермі, злидні виглядали з кожного кутка. Раннє заміжжя здавалося хоч якимось порятунком. Микола Сергієнко був старшим за неї на дев'ять років. Надіялася: хазяїн прийшов. Та чоловік дуже любив горілку, виносив усе із хати за пляшку. У п'яні був жорстокий. Бив так, що Валя від сліз світу божого не бачила.
А тут посипались діти. Любу вона народила у сімнадцять, через рік — Світлану, за нею — Таню. Далі — Валентин, у вісімдесят третьому — Оля. За жодним дитям не була в декретній відпустці. Погодує груддю два місяці і — на ферму. Кидала самих у хаті, няньок не було. Як підросли, гляділи одне одного.

У неї п'ятеро дітей на руках, а чоловіка посадили. За крадіжку загримів аж в Одесу. Тоді вона йому й сказала, що жити з ним не буде. Намучилася, досить. І навіть зробила спробу почати все з чистого аркуша. Прийняла Петра, нежонатого парубка, народила від нього Оксану. Але не склалося з ним життя. Валя швидко зрозуміла, що й це не той чоловік, який стане їй надією й опорою. Розбіглися, а тут і Микола з тюрми явився. Казала: все, досить, жить з тобою не буду, а прийняла.
— Зробив він мені Наташу, — розповідає Валентина Йосипівна. — Дитині було два місяці, як він помер. І я знову сама. Вже з сімома дітьми. Треба було думать, як жить далі. Семеро по лавках — це ж вам не шутка. Робила, як проклята, з ферми не вилазила. Дома хазяйство держала. За роботою не бачила промитої години. Діти ходили замурзані, але не голодні. Їжа в хаті всігда була, це в мене строго.

Володя прийшов на сімох дітей. Проти волі батьків

— Я тоді вже в Сухині жила, переїхала з Кобижчі. На день смерті Миколи йому було тридцять сім літ, а мені — двадцять вісім. Молода, а дітей семеро. Думка, що в хату потрібен хазяїн, який би робив усю сільську роботу і дітей моїх жалів, не покидала. Тільки де ж його візьмеш?
З Володею познайомилася у сусідки на дні народження. Він з сусіднього Мирного. Молодий, нежонатий, красивий. Поговорили раз, удруге. Я відпоминала сорок днів по Миколі, і Володя прийшов до мене і став жить. Батьки його були дуже проти. Ну, самі подумайте: парубок іде на сімох дітей! Я б на їхньому місці теж була б проти. Приїжджали, забирали. А він повертався. Знов забирали і знову повертався. Характер у нього м'який був, не хотів нікому поганого робить, батьків обижать, а любив уже мене, дітей моїх жалів, вони батьком його звали. Ну, що тут поробиш? Ми розписались, а батьки змирилися.
Двадцять один год ми з Володею прожили, аж до його смерті. Хорошою людиною він був, добрим сім'янином.

Ми у дев'яностому році переїхали у Бригинці, ближче до його батьків. Робив на фермі. Хазяйство чимале держали. Усе робив. їсти варив, корів порав.
Я йому дуже вдячна за все. З ним ми дітей на ноги поставили, дівчат заміж віддали, онуків діждали.
Де взявся той туберкульоз на нашу голову, не знаю.
Два роки Володя лікувався у Чернігові у тубдиспансері. Я їздила до нього. Він знав, що вже не видужає, був сумний. Мені ж сказав:
— Я вже не подужаю. Шукай собі чоловіка. Без хазяїна в селі не можна.
14 грудня 2009 року він помер.

Отака в мене проклята доля. Першого чоловіка поховала, а тепер і Володю. Петра, до речі, теж нема на світі. Повісився. Ми його не ховали, а від людей знаємо, що й він пішов з життя. Виходить, трьох чоловіків я пережила. Та треба жити далі.

Шукаю хазяїна через газету

— А ви мене не пам'ятаєте? Три роки тому я була у вас у редакції, просила надрукувати, що шукаю собі хазяїна. Дала таке оголошення в кілька газет. Писала так:
«Мені 50 років, зріст 157 см, вага 76-78 кг, повненька, за гороскопом Рак, спокійна, умію і наварити, і напекти. Вдова, живу сама, діти живуть окремо, матеріально забезпечена. У господарстві є кінь, але без господаря самій важко. Запрошую сільського небагатого чоловіка. На переїзд не згодна».
Ніколи не думала, що стільки мужчин відгукнеться на моє звернення. Дзвонили і приїжджали. І з машинами, і з мотоциклами. Та мені їхнє багатство не потрібне. У мене є кінь, а це найкращий транспорт у селі і перший помічник у хазяйстві.
Познайомилася з багатьма, та все без толку. Вимоги до того, кого б я прийняла, були прості. Щоб діло робив, а не горілку пив. Хай буде бідний, не треба мені ні квартири, ні машини. У мене тоді було дві корови, телиця, жеребець, свині, птиця. Хотіла, щоб був хазяїн, не боявся ніякої селянської роботи. А головне — щоб людиною був, доброю і надійною. Щоб разом нам було добре. Я до роботи закатенна, труджуся з раннього ранку до пізнього вечора. У п'ятдесят років як багатодітна мати пенсію получила. І хазяйством копійку заробляю. Хай прийде бідний — то не біда. Аби не п'яниця і не лежень.

Отак я перебирала аж до осені 2010 року. Михайло подзвонив мені у вересні, з Вінницької області. Там йому попалася газета «Порадниця» з моїм уже третім листом. Ну, подзвонив, розказав про себе. Сам він із Тернопільської області. У нього четверо дітей. Старші дочки і син уже мають свої сім'ї, менший син живе з матір'ю, у якої інша сім'я. Розлучені вони вже шість років. Жінка знайшла іншого, живе в Черкаській області. Михайло залишив їй будинок, а сам тепер не має житла, живе в когось на дачі. Каже, що з жінкою вони ніде не могли місця нагріть. Усе кудись їхали. Усю Україну об'їздили. Може, через те, що Маріїн батько — циган, а мати — гуцулка. Йому ж хочеться жити на одному місці, роботи не боїться ніякої.
Признаюсь, Миша здався мені порядною людиною, з якою можна поєднати життя. Ми ще передзвонювалися. Правда, приїзди — я йому не сказала. Надивилася на всяких і остерігалася.
А він узяв і сам приїхав, 22 жовтня. Привіз його своєю машиною старший син, теж Миша. Зателефонували з дороги, і я вийшла їм назустріч.

Букет троянд і голубий шарф

— Ну, я ж тебе вразив букетом троянд, чи не так? — З усмішкою дивиться на дружину Михайло Євгенович.
— Конешно! — сміється Валентина Йосипівна. — Ще й шарф подарував.
— Голубий!
— Точно. Голубий.
Так вони зустрілися. Валентина Йосипівна запросила гостей до хати, накрила стіл. Сиділи, розмовляли. Виявляється, Михайло Германський ще й музикант завзятий. Привіз із собою баян. А коли завів пісню, тут уже Валентина здалася.
Син з невісткою поїхали додому на Черкащину, а Михайло залишився у Бригинцях. Хазяїном він виявився хорошим. Усе робить. Коня порає, корів доїть, яких уже в хазяйстві три, свиней годує, птицю. На городі, на сінокосі горить робота в його руках. У їжі не перебірливий. Байдужий до сала., а от молочні страви — то його. Валентина навіть козенятко купила, дізнавшись, що Миша любить козяче молоко. Росте Білка, колись козою стане.
— Ні разу не пожалів, що зійшовся з Валею, — каже Михайло Євгенович. — Хороша жінка, трудяга, вправна господиня.

Задоволена чоловіком і Валентина Йосипівна.
— Люблю хазяйство держать, — призналась вона. — А Миша хазяїн. Піддержує мене в усьому. Людина він добра, з дітьми моїми ладить. Мене жаліє. Що ще треба жінці, аби бути щасливою? Живемо на віру, але обов'язково розпишемось. Я вже його зареєструвала у своїй хаті. А далі і шлюб візьмемо.
— Обов'язково візьмемо! — каже Михайло Євгенович.
Вони вже їздили в гості до його сина Михайла. Там їх прийняли як дорогих людей. Дбає Валентина Йосипівна, щоб і меншому Васильку гостинців передати, одяг чи взуття.
— Мої ж уже поросли, а те дитя ще мале, тринадцять років. Треба підтримать, — каже вона. — Мишу мені Бог послав. Це у мене четвертий чоловік. Хочу прожити з ним усе життя, що залишилося, до останньої хвилини. Більш нікого не хочу. До смерті з Мишею житиму. Ми скрізь удвох.




З молоком на Київ

Три корови у дворі — явище у Бригинцях звичне. Тут чи не кожне хазяйство держить по кілька корів. Усю молочну продукцію везуть на Київ. Відстань до столиці така ж, як і до Чернігова. А базар набагато дорожчий. Власне, з цього живе село, будується, дітей вчить.
— Я їжджу в Київ двічі на тиждень. У понеділок і четвер, — розповідає Валентина Йосипівна. — Везу молоко, сметану, сир. Конем Миша вивозить мене на трасу в Єрків — навпростець це кілометрів п'ять. О 8.15 сідаю в автобус Остер—Київ. Вивантажуюсь на Лісовій. Спродуюсь і десь годині о третій борсуківським автобусом повертаюсь. Миша знову зустрічає мене і — додому. Щоразу, коли дояться корови, везу на базар літрів тридцять молока, стільки ж сиру, ще сметана. У нас хороший холодильник. Уже з Мишею купили, у кредит. І телевізор новий. Дочки сердяться, що я ніяк не вгамуюсь. Кажуть: «Побережи себе, не їздь у Київ. Продамо твоїх корів, якщо не кинеш». А я відповідаю, що не кину, доки здоров'я дозволяє. Хочеться ж і їм допомогти, і онукам, і собі жити без нужди. З Києва й ковбаски привезу, і рибки, банани онукам, ще якоїсь смакоти. Важко, а кому легко? Щоб копійку заробити, треба трудитись.

Три старших дочки Валентини Йосипівни живуть у Бригинцях, працюють доярками в TOB «Полісся». У кожної хазяйство, корови. У Тані сину Ростику вже 12 років. Троє дітей у Світлани. Оля живе у Туреччині. Працювала офіціанткою в Києві, познайомилася з Фазелем, який забрав її до Стамбула. Уже їхньому сину Мурату чотири роки. До бабусі в гості ще не приїздив.
— Розмовляю з ними по скайпу, через комп'ютер, — хвалиться Валентина Йосипівна. — Іду до Тані. Від неї і спілкуємося.
Оксана з чоловіком Тарасом живе в Києві. Наташа в Єркові. Її донечці Полінці скоро рік.
— Шість онуків у мене, — каже з гордістю бабуся. — Ждемо сьомого. А там Бог дасть — будуть іще.
А от синове життя гірше нікуди. Двічі був за гратами. Ось і знову одержав строк. Лаю його і жалію. І хочу, аби взявся за розум.

* * *

Про Валентину Турчин ми дізналися з листа, якого вона надіслала до редакції. Виявляється, вона давня шанувальниця нашої газети. «Вісник Ч» передплачують і її дочки, за що ми їм усім дуже вдячні. Хай буде щасливою їхня доля!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1363)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.