86-річному Миколі Ленському замість «крутого» потрібен простий інвалідний візок

Ой, ой, ой... Стогнучи, поволеньки на милицях 86-річний Микола Пенський, житель села Скрипчин Козелецького району, спускається з ґанку у двір, на сонечко. Єдиний живий сільський ветеран уже кілька років як нездужає на ноги.
— Повмирали мої друзі-ветерани, а я їх не зміг в останню путь провести. От якби інвалідний візок найпростіший з ручками, доїхав би до цвинтаря.

У дворі під навісом стоїть «крута» інвалідна коляска з кнопками; пультом керування, автоматично вмикається поворот. Здавалося б, чого ж діду ще хочеться?!
Микола Панасович перехоплює мій погляд.
— Був у нас інвалід безногий у селі, Вітя Давидович, помер кілька років тому. Голова наш сільський, Сергій Гатченко, дякувати йому, потурбувався, щоб його візок мені передали. Воно по асфальту їздити штука хороша. Так до асфальту ще добратися треба. А в хаті на ньому не розвернутися, здоровенний, на вулицю витягти сил нема. Кілограмів під 200 залізяка важить. Чи ж моя хазяйка, якій уже 87 років, його витягне з хати надвір? Ладен віддати його, кому скажуть. Мені б звичайну коляску, з ручними важелями і простими колесами. Вона легенька, і по піску на ній можна поїхати. Хоч би людей, село побачив. Скільки того віку мені лишилося? Ось було 9 Травня. Добре, що не забули, додому приїхали, привітали. А так, окрім баби, курей та кота, ще хто в двір зайде, більше нікого не бачу. З 2005-ого у мене перша група інвалідності. Лікувався у військовому госпіталі в Києві. Всі документи є. А мені кажуть у Козельці у соцзабезі, треба їхати у Чернігів, проходити комісію, брать направлення. Тільки тоді поставлять на чергу. Казав, що я негодний і в літах. Хто ж зі мною буде возиться? Не змилостивилися, кажуть, такий порядок. Невже по довідках не можна ту комісію пройти, дивлячись на мій вік і стан здоров'я? Я ж не прошу нічого дорогого. Як тепер кажуть, «крутого», а просту, хай і бувшу в користуванні, але справну коляску. Не дають. Вийду, сяду на порозі і думаю. Після війни 15 років відпрацював комбайнером. 31968-го по 1995-ий — у тракторній бригаді слюсарем-наладчиком і токарем. До 69 років працював після пенсії. Невже я у держави візка не заслужив?

Чим старішим стаю, тим частіше згадую війну. Тьху, тьху, склерозу немає. Пам'ятаю, як у грудні 1943-го нас завантажили в Ніжині в ешелон, 35 чоловік 1926 року народження з Козелецького району, і повезли на Далекий Схід, у Приморський край. Везли 45 діб. Потім був піхотний полк, школа молодих командирів, де я вивчився на автоматника й отримав звання молодшого сержанта. Стояли ми біля села Чернігівка, там багато чернігівських людей жило. Мій односелець Кирило Марченко навіть дядька свого розшукав. А потім була війна з Японією, у Маньчжурії, бої. Ми на 500 кілометрів заглибились на ворожу територію. Взяли в полон 35 тисяч японців. Довелося їх охороняти в таборі для військовополонених. За участь у боях я отримав медаль «За перемогу над Японією» і подяку від самого Сталіна. Служив до 1951 року. Повернувся у село працювати. І все життя колгоспу віддав. А з 2003-ого стали дуже боліти ноги, мав третю групу інвалідності, а в 2004-ому упав і зламав шийку стегна. З тих пір з ногами і мучуся.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №22 (1360)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.