Через війну — до Бога

Війна неодмінно змінює життя всіх, хто до неї причетний. Когось калічить і ламає. Когось, навпаки, робить сильнішим і вчить цінувати кожну прожиту хвилину. А когось змушує повністю переоцінити життя й відкриває зовсім новий шлях. До річниці виводу радянських військ з Афганістану — історії тих, кого війна привела до Бога.

Щодня під кулями — звична справа

Хоча сім’я Володимира Вільховика була далекою від релігії, але хлопчик сам із дитинства бігав до церкви й у вірі своїй не сумнівався. Мріяв стати зварювальником і, як тоді велося, військовим чи моряком. Але доля склалася по-іншому. Отримав професію наладчика холодильно-компресорних машин у технікумі. А вже потім пішов служити до армії.

— Мій призов був якраз за місяць до вводу радянських військ до Афганістану. Однією з перших туди потрапила Вітебська дивізія. Я теж був у ВДВ, «учебку» проходив у Литві, але ми знали, що кращих розподілять туди. Тож уже 5 травня 1980-го я був у Кабулі, — пригадує Володимир. — Коли вийшли з літака, ледве стояли на ногах — перепад висот дався взнаки, спека. Часу оговтатися не було — одразу до служби. Потрапив до бойового батальйону, що виконував задачі по всьому Афганістану. Побут, як на війні, — найскромніший. У нас не було матраців, простирадл, півроку навіть ліжок не було — збивали якісь нари з ящиків від снарядів. Зате зброя завжди була при собі й напоготові. Одним словом, польові умови: котелки, воші й усе, що з цим пов’язано.

Батальйон Володимира Вільховика не просто так називався бойовим. Для тих, хто доставляв воякам боєприпаси чи їжу з дивізії, навіть переночувати в цьому таборі — було, як побувати у бойових діях. Самі ж солдати навіть перестали помічати постійний обстріл.
— Душмани починали обстріл щодня від 16.30 десь і допоки не почне світати. Якщо на півгодинки запізняться, то нам вже навіть начебто чогось і не вистачає. Кулі постійно свистіли над наметами, як рій мух. Для нас це було, як фон, — каже чоловік.
Багато що з тієї війни чоловік, як і всі вояки, радий був би просто забути, викреслити з пам’яті. Але так не виходить: то відпустить, то знову нахлинуть спогади. І тільки тепла пам’ять про справжню бойову дружбу заспокоює.

— Які радості на війні? Якось стояли з товаришем на посту. Він пробрався на кухню до свого земляка й роздобув нам буханку хліба на двох і цукру. Ось і радість. Радість була, коли раз на десять днів отримували згущене молоко й одразу залпом його випивали. Згадую, як три дні був на грані смерті — захворів лихоманкою. А хлопець з Дагестану мене виходжував, як дитину. Між навчаннями бігав на кухню до земляків, брав чай, охолоджував його на протязі під нарами й відпоював мене. То була справжня дружба, — згадує «афганець».
На службі бувало різного: доводилося і разів двадцять за місяць сидіти в засадах. А у дні Олімпіади в Москві батальйону довелося брати участь у дуже широкомасштабних бойових діях. Але Бог беріг Володимира, і чоловік цілим повернувся додому. Проте найтяжчі випробування чекали вже після війни.
— Найважче було приїхати додому й побачити своїх однокласників, товаришів, які були в Союзі, веселих та безтурботних. Тоді, у 81-му, якщо й показували Афганістан, то лише як ми квіти саджаємо. А я приїхав звідти голодний, з вошами. Цей контраст дуже бив по психіці. Багато наших товаришів зламалося, — зітхає отець Володимир.

Життя не одразу з війни привело Володимира до служіння Богу. Спочатку працював слюсарем на заводі, потім клав кахель. Але ходити до храму не припинив. Хрестився у 27 років. А якось прийшов домовлятися щодо власного вінчання. На той час чоловік тільки переїхав до Чернігова, ще не було ані прописки, ані роботи. От настоятель і запропонував йому нести послух паламаря. Потім Володимир був рукопокладений у диякони, а далі — й у священики. Паралельно навчався в Чернігівському духовному училищі й Київській семінарії. Отець Володимир служить Богові вже більше 20-ти років. І весь час продовжує молитися за своїх товаришів — «афганців».



«Якщо виживу — стану священиком»

Таку обітницю Богові дав під Кандагаром десантник Петро Квашнін, коли під час запеклого бою один за одним помирали його побратими, а на зброю надії вже не залишалося. Й обіцянку свою він виконав. Більше того, у збудованому його силами Свято-Миколаївському храмі в Чернігові щосуботи моляться і за тих «афганців», яким повернутися додому не судилося, і за тих, кого доля врятувала.
Родина Квашніних була віруюча, тож Петро ще змалечку ходив до церкви, хоча в Союзі це й не віталося. Але ж, як і всі радянські хлопчаки, мріяв стати ким завгодно, тільки не священиком.
— Ми були виховані в комсомолі. І ще в школі грали сценки про священиків та висміювали їх. І я таким самим був, — зізнається Петро Квашнін.

Та все змінила афганська війна. До десантного підрозділу спеціального призначення юнак потрапив майже одразу після призову. Його група повинна була визволяти товаришів з полону, перехоплювати та ліквідовувати ворожі каравани зі зброєю, вибухівкою та наркотиками, а також супроводжувати військовий транспорт.
— По кілька днів нам доводилося проводити в горах без їжі. Спека до 60 градусів. Воду нерідко доводилося пити з брудних ариків. Багато хто хворів на жовтяницю. Бойові дії в горах для нас, безвусих солдат, були смертельними. У засаду до душманів нерідко потрапляли цілі батальйони. Але найважливіше — виконати наказ. У важкі хвилини нас рятувала справжня дружба. Адже там, у чужій країні, ми всі стояли один за одного, — з теплом згадує побратимів отець Петро. — До речі, у спецпідрозділі служили лише українці. Жоден з нас не знав мови талібів. На думку військових спеців, це запобігало можливості зради в підрозділі. Взагалі, пасток було дуже багато. Душмани — специфічні люди. Коли вони моляться, автомати лежать поруч — забирай. Але тільки закінчилася молитва, стріляють на ураження. Але і їх можна зрозуміти — вони захищали рідну землю. Часто чули від них: «Російський солдат, іди додому!»

А потім був бій, який змінив усе життя Петра Квашніна. У гірській ущелині під Кандагаром десантники натрапили на ворожу засідку. Кулі летіли з усіх боків.
— Найстрашніше стало, коли закінчилися набої, а ворог продовжував обстріл, — згадує чоловік. — Надії більше не було, тому звернувся по допомогу до Бога: «Господи, якщо врятуєш мені життя, то я присвячу його тобі!»
У тому бою поліг майже весь спецпідрозділ, але Петро залишився живим.
Коли 15 лютого 1989 року останні радянські солдати поверталися з Афганістану на Батьківщину, Петро Квашнін уже був у шпиталі в Тбілісі. Від загибелі в одному з наступних боїв його врятував товариш, який власним тілом закрив хлопця від осколків снаряда, що вибухнув зовсім поряд.
Про свою обіцянку Богу Петро не забув. Своє чудом врятоване життя він присвятив будівництву храмів та молитвам за загиблих. Свято-Миколаївський храм, збудований з його ініціативи і з допомогою таких же «афганців» — лише третій в Україні в пам’ять про жертв тієї війни. Поставити свічку за здоров’я живих та за упокій загиблих «афганців» сюди приходять і самі колишні вояки, і їхні родини. А сам отець Петро постійно молиться за своїх бойових побратимів.
— Не хочу ніяких пільг, тільки хочу, щоб був мир на землі. Щоб наші діти служили в Україні й мали майбутнє.

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості», 8 лютого 2012 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.