Сестри, у яких іскандерами зруйновало будинок потребують вашої допомоги

Добавить новость

Понедельник, 13 Января 2025 12:52  |  Просмотров: 708 | Обновлено 13 Января 2025 18:38

Родинам двох сестер війна принесла багато страждань. Чо­ловік Ірини Валентинівни, Олек­сандр Богомаз, який із перших днів повномасштабного втор­гнення пішов добровольцем, уже рік і дев’ять місяців вважа­ється зниклим безвісти. Чоловік Наталії Валентинівни, Юрій Васюк, і її син від першого шлюбу Сергій служать, обидва зазнали контузій і не раз були на волосок від смерті. А тепер іще й дім, де жили сестри з чоловіками, зруй­нований прильотом одного з «Іскандерів».

Із сестрами і Юрієм Миколайо­вичем говоримо на четвертий день після обстрілу Чернігова в їхньому понівеченому обійсті. Вони щодня приїжджають сюди прибирати і по­годувати двох улюбленців — До­ру і Разлєя. Собаки і їхні господарі не постраждали дивом, коли дру­га ракета впала на город за 10-15 метрів від будинку.

— Вирва була — у три людських зрости, це її вже трохи засипали, — ведуть мене за будинок.



На фото Ірина Богомаз

— Він на два входи, належав моєму першому (нині покійному) чоловіку і його сестрі, — розказує 58-річна Ірина Валентинівна. — Наташа з Юрою купили сестрину частину.

— І 15 років тут будувалися. Хоч і з кредитів не вилазили, але раділи своєму житлу, бо до то­го поневірялися по гуртожитках і орендованих квартирах. Хотіли до­жити нормально. «Дожили»... — зі­тхає Юрій Миколайович. Він вій­ськовий іще з 2016 року. Зараз попросив десять діб за власний рахунок, аби хоч трохи прибрати наслідки ворожого обстрілу. — Це вже не вперше прилітає на наш ра­йон. І недалеко від мене. У травні 2024-го одна ракета впала метрів за 50 від того місця, де я був, мене вибуховою хвилею відкинуло.



На фото Наталія Васюк

— Ой, як згадаю!... — зойкує 56-річна Наталія Валентинівна. — Юра пройшов і Сєверодонецьк, і Маріуполь, і Бахмут, і Лисичанськ, не раз був контужений. Та навіть вдома його чатує небезпека. То­ді, коли влупило, я вискочила боса з хати, як глянула, який там стовп диму і пилу!.. Так боса й побігла до Юри. За ті секунди все життя пе­ред очима промайнуло, думала, його вже немає серед живих. Аж тут він іде. Слава Богу! Потім, ко­ли був на службі в Городні, приле­тіло якраз туди, де стояло його ліж­ко, а він у той час був у госпіталі. Юрі 17 лютого буде 57, за стільки років служби ніякого здоров’я вже немає. Ось недавно з курської об­ласті насилу вибрався, тільки про- капався. А тут — знову...

Мені того п’ятничного вечора треба було сходити на роботу тут поряд. Юра сам наполіг: «Ходімо зараз». — «Так тривога ж». — «Піш­ли». Його наче тягло з хати. Ми не дійшли до роботи кількох кроків, а воно десь неподалік як жахне! Зву­ку ракети ми не чули. Полякалися, давай назад додому. У мене но­ги підкошувалися, Юра буквально тягнув мене. Вбігли у двір, Іра ви­скочила з дому: «Що це було?» По­бачили, як з однієї із сусідніх ву­лиць валить дим. Ми були в Іриній частині двору, і тут як гахне!

— Бачу: моя частина будинку падає, — аж здригається від згада­ного Ірина Валентинівна.

— Ми самі падаємо, на нас скло, шифер сиплються... Мені трохи руку посікло, чоловіка знову контузило. Та якби він залишився у своєму ліжку, де лежав перед по­чатком повітряної тривоги, то його зрешетило б склом із розбитого ві­кна. А сестру б завалило, бо її час­тина будинку склалася, бачите?..

Після цього прильоту ми схопи­лися. Юра кричить: «Біжимо! Може бути ще один!» Іра по тих руїнах заскочила до себе по документи (десь тут скраю лежали), і ми побі­гли до сусідів метрів за п’ятсот від дому Іра в них випила корвалолу, я ще й не встигла собі накапати, а воно втретє як улуже! Теж десь не­далеко, осколки долітали аж туди, де ми були...

Уже ввечері, коли ми приїха­ли до Іриної дочки Ані, Юра витяг із куртки телефон і побачив, що в чохлі-книжці стирчить осколок — такий чорний, пластмасовий го­стрячок (хтозна із чого).

— Ось дірка, — дістає телефон Юрій Миколайович.

— Він лежав у Юри в потайній кишені — якраз біля серця. Бог чи ангел-хранитель — щось таки йо­го береже.
Поки ми розмовляємо, у сусід­ньому будинку, що теж постраж­дав, накривають дах.



— А ми свого, поки не закін­читься війна, відбудовувати не бу­демо, боїмося тут жити! — в один голос кажуть мої співрозмовники.
— Ірина частина будинку вза­галі відновленню не підлягає — сті­ни «пішли», дах зірвало, труба упа­ла, — каже Наталія Валентинів­на. — Наступного дня поприходи­ли родичі, друзі, накривали буди­нок. Ірин сват і волонтери привез­ли матеріали: клейонки, спанбонд, ОСБ-плити, бруски, щоб дах на­крити, аби всередину не йшов дощ і сніг. Жодного цілого вікна і жод­
них цілих дверей не лишилося ні в нас, ні в Іри. У нас усі стеля і сті­ни побиті. Шафа-купе біля Юрино­го ліжка — як решето, осколки скла повстромлялися.

— У мене розбило бойлер, те- левізор-плазму, холодильники по­сікло, ікони попадали побились, — веде Ірина Валентинівна всере­дину. — Жити тут неможливо. Он я склала в домі все, що вціліло в гос­подарчих будівлях. Їх теж розби­ло, — йдемо знову на вулицю: — Дивіться: і сараї, і дровітню, і при­будову у дворі, куди ми виходили каву попити. Багато курей у сара­ях загинули, решту ми пороздава­ли. І зерно, і солому, і вцілілі боч­ки я роздала людям, які нам допо­магали.

Страшно, що в мене тут стояли два повні газові балони і третій під­ключений. Добре, що не було вог­ню, бо інакше спалахнуло б так, що навколо ніхто і нічого не вціліло б!..

— Так, можна сказати, пощас­тило, що ракета влучила в землю, а не в бетон! Тільки ж ніхто не мо­же гарантувати, що не прилетить знову. Тому ми сюди поки що не повертатимемося. Зараз тулимо­ся в Іриної дочки Ані та її чоловіка уп’ятьох, поки їхній синочок у се­лі в бабусі (Аниної свекрухи). Але ж після канікул він приїде додо­му, там молода сім’я. Дві кімнатки, теж орендовані — куди ж іще й нам. Шукаємо десь винайняти житло, щоб разом бути.

Удвох сестрам легше чекати своїх захисників.

— Юрі ось повертатися на службу, мій син Сергій — прикор­донник, зараз у Куп’янську. Одні переживання і через нього!

Ірина Валентинівна теж не втрачає надії на бодай якусь звіст­ку про чоловіка:

— Ми з Олександром прожили разом три роки. Він із перших днів повномасштабного вторгнення за­хищав Чернігів — 26 лютого 2022­го фактично втік від нас у військко­мат. Потім його прикомандирували до 58-ї бригади, і 1 квітня 2023 року він під Ямполем зник безві­сти. Нічогісінько про нього не ві­домо. І нічого не можна добитися. Але я не вважаю його загиблим і не ховатиму навіть подумки, поки хо­ча б щось не проясниться.

Надіємося, що на ці родини звернуть свою особливу увагу во­лонтери, благодійні організації. І вас, шановні наші читачі, проси­мо допомогти людям, яким випало пережити стільки всього! Перера­хувати гроші для них можна на та­кі картки:

в Ощадбанку — 5167 8032 9656 4987, Богомаз Ірина Ва­лентинівна;
у ПриватБанку — 4149 4993 4845 0113, Васюк Юрій Мико­лайович.

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова, фото, відео газета “Вість”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: