Геннадій Єршов: Український скульптор ніде не пропаде

Ім’я скульптора Геннадія Єршова знають далеко не всі чернігівці. Однак кожен мешканець обласного центру точно знає «в обличчя» його роботи — пам’ятники чорнобильцям на Алеї Героїв, Тарасу Шевченку біля педуніверситету та скандальний Івану Мазепі на Валу.
Геннадій Єршов — чернігівець, але останні десять років з родиною мешкає в польському Гданську. Тому застати його в батьківському домі й поспілкуватися про життя і творчість для нас — велика вдача.

«Хай буде скульптором — акушерів багато»

— Як ви зрозуміли, що будете митцем?
— У дитинстві не малював взагалі. З малювання у школі була «трійка»! Хоча, мабуть, творчі гени мені все ж передалися з родини. У мене у Варшаві тітка — актриса театру і кіно, зіграла більше ста ролей. А татів дядько — художник—аматор, який малював живописні полотна. А от батьки — медики-біологи. Вони хотіли, щоб я теж став лікарем. Я і сам цього щиро хотів.
Навіть закінчив Чернігівський медколедж. Але коли був у пологовому будинку на практиці, побачив скульптора, який у дереві робив величезну скульптуру. Мені стало цікаво. Я переліз через паркан, познайомився з ним, став ходити до нього в майстерню, почав малювати. Потім мені розказали, що треба їхати до Києва, вчитися малюнку. Повезли мої роботи до Академії мистецтв, дізнатися, чи потрібен такий скульптор, чи хай краще буде акушер. На кафедрі сказали: акушерів багато, а скульпторів мало. Хай буде скульптор. Тобто дали мені зрозуміти, що є задатки. Я пішов цим шляхом і не жалкую. Мати мене дуже підтримала. Сиділа зі мною ночами, розмовляла, поки я щось вирізав. Спочатку неправильно тримав різець — і різав все собі руки.

Українсько-польський скульптор

— Вас називають українсько-польським скульптором. А сам ви більше до якої країни себе відносите?
— Не знаю, чи можна поділитися навпіл. Але так сталося, що виховувався я у двох культурах: у мене мама полька, а батько українець. Тож можу бути сьогодні поляком, а завтра українцем. Але в паспорті написано: поляк. Я ріс із бабусею — полькою. Коли у 2001-му ми переїхали з родиною до Гданська, я приїхав не як емігрант, а як свій, корінний. Мені легше було знайти себе, показати своє ремесло. Тож труднощів з адаптацією у мене не було.

— Там працюється легше?
— Складно всюди. Просто треба любити свою роботу, і тоді все вийде. Треба любити й країну, в якій ти живеш. Насправді, з українською школою можна не боятися їхати у будь-яку країну, всюди не пропадеш, знайдеш себе. Якби я вчився у Варшаві, я був би сучасним художником, який би ліпив прутики і був би таким собі авангардистом. А я залишаюся вірним українській школі, більш традиційній. До того ж допомагає поєднання Львівської та Київської шкіл. Перша більше розвиває творчість. Нам показували, як робиться скло, кераміка — все, що ми творили, могли одразу ж переводити в матеріал. Столична ж школа більше зосереджується на пластиці, треба спочатку пройти ази — навчитися ліпити нігті, повіки, вії. Взагалі, і досі, якщо мені щось вдається, я завжди згадую своїх вчителів — Василя Бородая та Еммануїла Миська, запалюю свічку в їхню світлу пам’ять. Це їхній величезний труд, що дозволив мені продовжувати їхню справу.
Невідоме про відомі пам’ятники Чернігова

— Найперша ваша робота, яку знають всі чернігівці — пам’ятник чорнобильцям на Алеї Героїв. Як він створювався?
— Цей пам’ятник став дуже вдалим творчим дебютом для мене. Його до 10-річчя чорнобильської трагедії відкрив президент Леонід Кучма. Це був дуже серйозний старт, одразу — висока планка. Усього по Україні було встановлено тільки п’ять монументів до цієї пам’ятної дати, і один з них був мій. Допомагали військові, які бачили ті трагічні події на власні очі. Я слухав їхні консультації, радився. Цей пам’ятник — людина, яка тягнеться лівою рукою до «золотої» гілочки — все—таки життя перемагає над жахливим атомом. Така ідея. Знаю, там часто лежать цигарки, як на кладовищі. Туди приходять люди і згадують тих, кого вже нема серед живих. Для мене це глибока робота. Уже з першої роботи я став скульптором. Мені було 28 років. Це дуже юний вік для скульптора. Зазвичай, серйозно починають працювати після сорока. Тож головне було — тримати висоту.



— Ще з однією вашою роботою, скульптурою гетьмана Мазепи, що з’явилася 2009-го року біля колегіуму, пов’язаний цілий скандал. Це, до речі, перший пам’ятник цій історичній особистості в Україні взагалі. Як ви поставилися до тих суперечок?
— Пам’ятник Мазепі — щаслива випадковість. Я зробив його ще в аспірантурі Української академії мистецтв, захистився тоді на відмінно. І цей бюст пролежав у мене у майстерні десять років. А у 2009-му ми його встановили в Чернігові. Тоді, звичайно, посприяв президент Ющенко. Це була не замовна робота. Це мій суто творчий образ, не боюся так казати. Я зробив його від душі. Він ніжно тримає в руках булаву, як дитину. Це влада, яку Мазепі не судилося втримати. Скандал, пов’язаний зі встановленням цього пам’ятника на Валу, мене не стосується — половині України подобається, половині — ні. Я не звертаю на це уваги, я — художник, робив її щиро. Сьогодні роботу прийняли. Приїжджають молодята, фотографуються, значить вважають скульптуру красивою.

— У Шевченка біля педуніверситету теж є своя історія?
— Шевченко теж не був замовленням. Ще у 1998-му я робив такий пам’ятник у граніті для Румунії. У парку в Бухаресті його встановили на місці по-варварськи зруйнованого на початку незалежності монумента Кобзарю. У мене залишалася гіпсова модель. Тому для педуніверситету ми змогли зробити такий самий за невеликі гроші. Знаю, що кошти на це жертвували всі охочі, навіть мер вніс свій вклад.

«Як усі, ходжу на роботу»

— Як народжуються ваші скульптури історичних особистостей?
— Треба зібрати всю можливу інформацію про особу. Проштудіювати все, що написано, продивитися роботи тих майстрів, які були сучасниками, читали літературу. Я ще користуюся консультаціями істориків — Володимира Коваленка, Олександра Коваленка. Звичайно, вони своїми знаннями збагачують і доповнюють те, що я можу зробити в скульптурі.

— А взагалі, від зародження ідеї до готової роботи проходить багато часу?
— Кожного разу буває по-різному. Треба знати, для чого й для кого робота. Скульптура — найконсервативніша з пластичних мистецтв. Тому крок вліво, крок вправо краще не робити. Спочатку народжується ідея, з неї народжується ескіз. А потім треба читати літературу, дивитися якісь роботи, ідея дозріває — і можна ліпити. Головне — щоб ніхто не заважав. Багаторічний досвід вже навчив працювати. Натхнення шукати не треба, треба зібратися і робити. Працювати треба щодня. Я намагаюся, як всі люди, ходити на роботу: приходжу до майстерні о восьмій і йду, коли всі повертаються додому. Тобто в мене такий самий робочий день.

— У чернігівській майстерні у вас колаж — фото дітей, коханих, дружини, родичів і друзів. Вони надихають вас творити? Що або хто ще допомагає в роботі?
— Якщо казати про сам процес, то допомагає брат, він вміє робити багато чого в скульптурі. Я до нього прислухаюся. Він не емоційний, його думка для мене важлива — він перший критик. Я виконав масу портретів моїх коханий людей, друзів, дітей, родичів. Це мої улюблені роботи. Бачте, я роблю портрети не тільки історичні, але й з натури. Є мої статуетки, що вручаються, як Гран-прі на фестивалях. Але задоволення приносить усе, якщо ти затребуваний: і дрібна пластика, і камерна скульптура, і монументальна. Є різноманіття, і тоді не зациклюєшся на чомусь одному. Міняю і теми: сакральне мистецтво, натура, оголена натура.



«Українські страви» теж готуються в моїй творчій «кухні»

— Чи скоро чернігівці зможуть побачити ваші нові роботи?
— Ще в аспірантурі я розробив Програму по увічненню історичних осіб та подій XVII—XVIII ст. на території Північного Лівобережжя засобами образотворчого мистецтва. Науковим консультантом був історик Володимир Коваленко. Якраз із цієї програми — пам’ятник Мазепі, погруддя гетьмана Розумовського, що стоїть у Батурині. Є ще Лазар Баранович, якого я подарував президенту Леоніду Кучмі у Новгороді—Сіверському, але якось не знайшлося у них ні часу, ні коштів, щоб його там встановити. Уже давно є ідея встановити в Чернігові скульптуру святих Михайла і Федора. Це моя дипломна робота. Є дві двометрові скульптури, що чекають свого часу. Ще у 1996-му році патріарх УПЦ КП Філарет посвятив їх у гіпсі. Вони досі стоять в однойменній церкві, не втілені у бронзу. Думаю, просто ще не настав час.

— Чи є у вас велика мрія художника — знаєте, така велика задумка, втілення якої може стати справою всього життя?
— Думаю, самодостатнього художника такі ідеї не відвідують. Є творча самореалізація. А от планів у мене достатньо багато і для Польщі, і для України. Вони постійно у мене підігріваються, як у каструлі на кухні — постійно щось вариться. Їду туди — розповідаю, яка моя кухня. Приїжджаю сюди — тут вариться зовсім інша, українська страва.

— Кажуть, незабаром ви робитимете скульптуру князя Ігоря Чернігівського, героя «Слова…», для храму, що споруджують цьому святому в Москві. Уже знаєте, яким він буде?
— Якщо чутки ходять, то, дай Боже, щоб це сталося. Це дуже символічно, я ж з чернігівської землі. Ідеї, як втілити цей образ, є. Але хай вони поки що залишаться секретом.

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості», 15 лютого 2012 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.