У 35 років відірвало руку по лікоть

Ніні Опанасівні Гончар із Городні 15 січня буде 84 роки. Виглядає вона молодшою, хоч прожила дуже важке життя. У тридцять п'ять їй відірвало праву руку по лікоть. Вистояла, дітей підняла, онуків діждала. Судилося Ніні Опанасівні ще й каліцтво дочки та сина пережити, чоловіка схоронити. Де тільки сили брала!

«З мого життя можна книжку писати»

— Ой, з мого життя можна цілу книжку написати, — усміхається Ніна Опанасівна. — Це й дня не хватить, щоб усе розказать...
До війни я закінчила чотири класи. Жили ми в Гірську. Це тепер Шорський район. Батько погиб на фронті. Мати Шурика народила вже без нього. У два годи дитя померло.
Як німців вигнали, я пішла на ферму телят порать. На трудодень давали 100 грамів жита. От за год я заробила 75 кілограм. Це за 750 трудоднів. Що ж робить? Як дальше жить? Паспортів не давали. Пішла в Городню в няньки. І один хазяїн, і другий були хорошими людьми. Юхим Пилипович Мельник, у якого я няньчила Серьожу, виклопотав мені паспорт, і я встроїлася на хлібзавод. Там і з Михайлом познайомилися, грузчиком він робив. У п'ятдесят першому пішла за нього заміж. А у свекрухи п'ятеро дітей і маленькі дві кімнатки. А Миша пить почав. Робив уже на ходарі. Це так завод звався — «Червоний ходар». Як проп'є гроші, свекруха каже: «Ти, Ніно, іди за стіл їсти, а ти, Мишо, не йди» А мені ж його жаль, щось із їжі подам йому на піч.

А тоді мій чоловік завербувався на Урал. Нам нічого не сказав. Місяць не було ніякої звістки. Прийшло письмо, гукав мене до себе. Я вже добре беременна була. Приїхала у Свердловськ у костюмчику і резинових ботах. 5 мая, у нас тепло, а тут сніг, таке мете, що світу білого не видно. І тут виявилося, що Миша поїхав у Городню за мною. Розминулися ми.
Повернулася я додому, пішла знову на завод. У декреті була тільки три дні. Третього липня сина народила, Шурика.

«Діватись ніде. І витягла я кроваті до пушок»

— У свекрів жить ніде. Найняли квартиру. У п'ятдесят п'ятому у нас Галя народилася, дочечка. Я робила на кухні в санаторії, а тоді пішла на льонозавод. Ходила у передовиках, клопотала, щоб дали житло, а мені відмовляли. Казали: у вас є своє. Це про свекрушині дві кімнатки, де й повернутись ніде. Син ходив уже в школу, а Галю прив'язувала на печі. У дитсадок черга аж 220 заяв. Подам Галі кота на піч, дам скількись картоплин. Кажу: «Дочечка, не плач. Як гудочок загуде — мама прийде». Отак і жила. Батько наш знов поїхав світ за очі, усе великі гроші шукав, а повертався без копійки.
І тут у хату, де ми квартирували, повернулися хазяї. Іти мені з дітьми нікуди. Витягла дві залізні кроваті в сад і два тижні там жила. Комарі заїдали. Де мені діться? Упросила сторожа впустити в гараж школи-інтер-нату для слаборозвинених дітей. Прожили ми там недовго. Викинули нас на вулицю. А квартири не знайду. Що робить? Відбила замок на гаражі і знову втягла туди кроваті.

Ходжу до начальства на заводі, прошу: дайте хоч щось. Ждіть, кажуть. Отам звільниться — дамо. А люди, що займали те житло, хоч і пішли в інше, а в старому залишили жонатого сина. Я ж на черзі тільки тридцять третя.
Коли нас знову вигнали з гаража, потягла я свої кроваті аж до пушок. У нас у Городні в парку стоїть такий пам'ятник. Кажуть, ті пушки подарував Городні ще Петро І. Я й столик поставила, відра. Поживем, думаю, ще тут. А рано-вранці до нас прийшла міліція і прогнала з парку. Виявляється, того дня повз ці пушки повинні були їхати якісь високі начальники з Чернігова.
Мене визвав директор.
— Чого ти сіла на лобу? — питає.
— На потилиці два тижні сиділа — ніхто не бачив, — кажу йому. — То я й сіла на лобу.
— Десь найди житло на місяців два-три, — зітхнув він. — Дальше будем думать.

Приютила нас Надя Косирєва, заводська. У самої двійко діток. І дві маленькі кімнатки. А нас же четверо. Дітей клали в хаті, а самі з чоловіком спали на погребиці.
Спасибі Наді. Було, й лаяла нас, виганяла. Знов я витягаю кроваті на вулицю. Плачемо обидві — і я, і вона. Тягну кроваті в хату...
У 1961 році, перед Жовтневими святами, мені таки дали житло у заводському домі. Кімнату 24,5 метра і коридорчик. Оцю, де я й досі живу. Зробили ремонт, поставили перегородки. Тепер тут дві кімнатки й кухня. Є газ. Ну, не хороми, а жити можна. На той же час це було щастям.

«Де закопали мою руку, не сказали. Щоб не ходила туди плакать»

— 17 травня 1963 року я була на другій зміні. Залишалося хвилин п'ятнадцять до кінця. Я хваталася за роботу. Люди наробляли 60 кілограмів волокна, а я — 120. Працювала на трьопалі. Це там, де тіпають льон. Береш жменю і подаєш у машину. Тіпають льон великі колеса. У жмені має бути 500 грамів льону, а я ухопила 1500. Тільки махнула, і рука опинилася між ножами. Кості до ліктя розмололо вщент. їх потім збирали з підлоги. Від правої руки осталася тільки шкіра, на якій висів мізинець.
Крик страшенний знявся. Мені бистренько наклали джгут, поклали на воза з льоном і повезли. Коло воріт нас зустріла «швидка».
Зразу наче нічого й не боліло. А серце мліло.
У лікарні я просила зробить смертельний укол, хотіла вмерти. Бо як же жить з однією рукою, без правої? Лучче вмерти. Галя, дочка, тоді ходила в перший клас, а Шурик — у четвертий. Ну що я буду робить? Ні, лучче вмерти.

Миші, чоловіку, робочі сказали, що в мене заболів живіт, тому забрали в больницю. Він туди. А там уже почув правду. Пішов до матері, плаче. А вона:
— Не плач, синок, моли Бога, щоб жила. Живуть і з однією рукою.
Врачі відрізали мізинець, що висів на шкірі. А на заводі руку закопали під деревом. Не сказали, де, щоб не ходила плакать.
Лежу в больниці, а душа не на місці. Дома ж діти, хазяйство — двоє свиней, тридцять уток, десяток курей. Чоловік на роботі. Просив врачів, щоб бистрій виписали. А вони йому:
— Її стерегти треба. Вона жить не хоче.
Боявся, ходив слідом. Іду щавлю нарвать — і він за мною. У туалет, звиніть, — і чоловік за мною.
— Не стережи, — серджусь. — Нічого зі мною не случиться. Лучче роби, щоб хоч на хліб було.
— Ти так більше не думай — каже. — Я злякався.

Тоді мені кріпко завод поміг. Прислали робочих. Вони хату побілили, город посадили. А далі й сапували, й копали. 15 соток тоді у нас було.
Я як прийшла з больниці, злякалася. Діти малі, грязні. Давай я прать. А тут заводська фельдшерка Щура нагодилась.
— Давайте, — каже, — я поперу.
Зняла з руки часи і давай прать. Розвішали на вірьовці прання, чисте, гарне. І тут сусідка:
— Бач яка, однією рукою попрала так, що й двома не зробиш.
Мабуть, зурочила. Бо на лівій руці у мене нарвав нарив. Давай я парить її у соді. Шкіра злізла... Горе та й усе.
У мене коси довгі були, волосся густе. Мить однією рукою і розчісувать важко. Хотіла відрізать. Чоловік не дозволив. Три роки сам заплітав...

«На комісії мою куксу міряли сантиметром, чи не відросла»

— На завод я в суд не подавала. У нещасті, що сталося, була й моя вина, і їхня. Щілина у машині, куди подається льон, мала бути розміром із сірникову коробку. А була більшою. Туди влізла моя рука із великою жменею льону.
Дали спочатку другу групу інвалідності, потім третю. Тепер знову друга.
Були в мене й протези. Надоїли. Натирав протез тіло до крові. Викинула. А діти затягли його в болото. Довго та рука стирчала там, людей лякала.
Як визвали в Чернігів на перекомісію, я взяла з собою картоплину і цибулину. Кажу:
— А ну почистіть їх лівою. А вони:
— Це ви Кучмі і Януковичу одвезіть.
Ті тоді саме при власті були.

Почали мірять сантиметром мою куксу. Мабуть, рішили, що виросла, бо зняли 50 процентів заводської доплати до пенсії за каліцтво. І сміх, і сльози...
Пенсія була спочатку 33 рублі. Тоді 60, далі —100. Як вижить? Почала я спекулірувать. Їздила по всьому Союзу, в Тбілісі, Баку, Ригу, Москву. Там щось куплю — тут продам. На троячку більше, на п'ять рублів. Було, що й задержували, а тоді відпускали. Що з безрукої взять? Платками торгувала, ковриками... Чим прийдеться. І все на книжку, на книжку, до копієчки. Пропали ті гроші ні за понюх табаку. Спасибі Юлі, хоч по тисячі вернула.
Хлопця я здала в інтернат. Вчився Шура погано, не слухався. Бачу, нема діла. Не справляюсь я з ним. Скоренько оформила. А тоді через тиждень їздила до нього в Прилуки, де він виховувався.

Галя була зі мною. Мала ж зовсім, а в хаті прибирала, прати навчилася. А їсти варити не хотіла. Після школи пішла на телевізійний завод, а потім — на льонозавод. У дев'ятнадцять вийшла заміж. Зять забрав Ті у Гомель, до своїх батьків. Тринадцять років прожила зі свекрами. Дружно жили. Свати люблять мою дочку, жаліли і допомагали, коли сталося нещастя.

«Рука у дочки є, та тільки ж висить батогом»

— Галя з Віктором ішли з роботи. Вуличка вузька. Як зустрічна вантажівка зачепила її за рукав пальта, зять не побачив, а коли оглянувся, Галя вже була у повітрі. Праву руку їй вирвало з плечового сустава. Якісь там нерви перервало. Рука є, але висить батогом.
Дочка лежала в лікарні в Гомелі, а тоді ми повезли її в Мінськ. Там сказали, що нічого зробити не можна.
Коли це случилось, Галя вже була вагітною. Народила у 1975 році старшого сина Андрія, а у вісімдесят другому Бог послав їм ще й Сергія. Гарні хлопці виросли. Вже в обох є власні діти.
Біда тільки, що Галя часто хворіє. У неї аритмія серця. І Віктор, зять, переніс два інсульти і два інфаркти. Йому робили операцію на серці. І зараз він у лікарні.
Розкажу вам ще, як ми з Галею до Валентини Терешкової їздили, про квартиру клопотати.

Галя стояла на квартирній черзі. Ну, рухається вона повільно. І нам порадили поїхати до Терешкової. Взяли ми Андрійка, нічний горщок і — в Москву. Пробилися до Терешкової, у Комітет радянських жінок, можна сказать, нахалом. Вона вислухала, сказала про все докладно написать.
Кому вже там вона дзвонила, не знаю. Але до дочки прийшла комісія, побачила, як тісно у свекровій хаті, і в наступному будинку Гаді і Віктору дали двокімнатну квартиру. Там вони й досі живуть. Так що спасибі Валентині Володимирівні, допомогла.

«Через рік після смерті Михайла я ще заміж

— Миша помер у 1975 році, після мого дня народження. Горілку пив усе життя. А що не можна, не зважав. Поставили йому серцево-легеневу недостатність. Отак у сорок шість літ і відійшов.
І тут мене познайомили з мужчиною, що приїхав до своєї сестри аж із Ташкента. Ми сподобалися одне одному. Я, правда, сказала, що не піду заміж, доки не відпоминаю Михайла у рік. То мій новий знайомий писав листи з Ташкента, слав посилки. Для життя він ніби й не поганий. І начальником був, і в тюрмі сидів, і женився не раз. Казав, що я нього вже двадцять третя.
Через рік ми зійшлися. Не буду Бога гнівити, допомагав мені в усьому. А ось діти мої йому не були потрібні. Хоч вони вже й дорослі, свої сім'ї мають, та хотілося мені, щоб ставився він до них по-доброму. Не вийшло. І я його вигнала. Рік прожили. Відтоді сама.

Галя з Гомеля їздить часто. Великі речі бере прати. У них хороша пральна машина. Доки у сусід не було колонки, Галя з синами наношували води з колодязя в хату, аби мені вистачало до їх наступного приїзду.
Я все на світі навчилася робить однією рукою. Копаю грядки, саджу городину, полю. Перу дрібні речі, шию, вишиваю. Печу пиріжки, паски, ліплю вареники. Варю усяку страву. Та все роблю. Не можу витягти з колодязя води зимою і ножиці в лівій руці не ріжуть. Картошку спочатку чистила, затиснувши ніж між колінами, а тепер вставляю його під праву руку — і чищу. Бачите, як швидко і гарно це роблю. Нігті на лівій руці теж так обрізаю.
Тепер у мене є хороша помічниця — соціальний працівник Тамара. Золота людина, дай їй Бог здоров'я. І продукти принесе, і води наносить, і прибрати в моїх хоромах допоможе. Спасибі їй.

Син мій Шура живе недалеко, в Хрипівці. Провідує часто. У нього дві дочки, четверо онуків. Він теж рано став інвалідом. Працював на будівництві, упав з висоти. В результаті травми голови не бачить на одне око. Біда та й годі. Отак склалося, що і я інвалід, і обоє моїх дітей.
А я оце збираюся на свята до дочки в Гомель. Онук обіцяв приїхать і забрать. Готую гостинці. Так добре, коли збираємося разом. Рідні люди.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №2 (1340)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.