У 24 роки Василь Даценко втратив слух. Не здався, трудиться, пісні співає!

Про Василя Даценка розповіла його сестра Валентина Фесенко, яка виграла в акції «Посмикай удачу за хвіст!» набір чайного посуду. Призналася, що їй подобається наша сторінка «Доля». «От і в мого брата так життя склалося, що молодим він повністю втратив слух. Але не здався. У нього хороша сім'я, велике хазяйство, якому Вася з дружиною Любою дають лад. Будете в Дащенках, поцікавтесь». І ми поїхали в Дащенки, село Варвинського району на самому кордоні з Полтавщиною.

«А їм будеш моїм татом?» — запитав Василя малий Толик

Того дня у просторому домі Даценків була тільки дочка господарів Наташа з малим Нікіткою та сліпа мати Любові Леонідівни Зоя Гаврилівна.
— Тато в Журавці, біля бабусі Каті, — пояснила Наташа. — Вона вже чотири роки паралізована, а тітка Валя поїхала до Чернігова у лікарню. То тато доглядає бабусю. А мама з моїм чоловіком Пашею череду пасе. Ми для цього з Ічні приїхали, де живемо.
Череда якраз лягла на відпочинок, і ми з Любов'ю Леонідівною поринули в сьогодні вже далекий час, коли вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
— Нашому синочку Толику було тільки півроку, коли загинув Коля Онищенко, мій перший чоловік, — розповідає жінка. — Прийшла із Севастополя, де він працював у порту на плавкрані, телеграма. Що там сталося, толком не знаю й досі. Отак у двадцять літ я стала вдовою з маленькою дитиною на руках. Жили ми в Прилуках. Я працювала на швейній фабриці.

У Дащенках жила мамина кума Лідія Микитівна Корчуба. До неї ми часто їздили в гості. Одного разу її дочка взяла мене з собою на день народження своєї подруги. Там ми й познайомилися з Васею. Високий стрункий юнак красиво співав, був душею компанії. Коли запросив мене на танець, я пішла. Пам'ятаю, з програвача линула популярна тоді пісня «Желтоглазая ночь, ты за мной не подглядывай, обними и укрой нас мохнатым крылом...»
Після гостин пішов мене проводжати. Наступного дня знову прийшов. І так щоразу, коли я приїздила. Юнак подобався мені, але перспектив нашим відносинам я не бачила. Кажу йому:
— Зупинись і подумай, нащо я тобі. Старша на п'ять років, удова з трирічним сином. Шукай собі дівчину.
Він слухав і все рівно приходив. Якось ми їхали з ним в одному автобусі. Вася взяв Толика на коліна, щось там йому шепче. І раптом моя дитина на весь автобус:
— А ти будеш моїм татом?
Вісімнадцятилітній Вася почервонів — навколо ж сільські люди, всі знайомі, і так швидко-швидко:
— Буду-буду...

Восени він ішов в армію. На проводах оголосив, що я його наречена. З Німеччини, де служив, листи йшли мало не щодня. А через два роки приїхав і з поїзда — до мене на фабрику.
— Давай розпишемося! — попросив.
Хоч я вже була закохана в нього по вуха, сказала:
— Яв піст заміж не піду. Боялася, бо перший раз пішла в піст, то чи не через те рано овдовіла.
Вася немов би й погодився. Але через кілька днів під'їхав до нашого будинку на «Москвичі» зі своїм чемоданом і... мішком картоплі! Приїхав у прийми. А в січні 1983 року було наше весілля. На весільному фото ми втрьох: Вася, я, а між нами — Толя. У вісімдесят четвертому у нас народився Серьожа, а у вісімдесят сьомому
— Наташа. Хлопці мої мали однакову вагу
— 3900 грамів, а Наташа — цілих 5 кілограмів! Отака дівка...

«Що з Васею біда, мені сказала мама»

— На роботу Вася пішов на завод «Тваринмаш», але з часом поміняв. Там не було перспективи одержати житло, а у нас уже ж велика, сім'я. Мама моя працювала муляром на будівництві. До неї в бригаду перейшов і Вася.
Біда., сталася в червні. їхня бригада тоді зводила 5-поверховий дім. Бригадир покликав Василя допомогти покласти панелі. Коли клав, поковзнувся і зірвався з висоти двох з половиною метрів — з одного поверху на інший. Непритомного, його забрала «швидка». Діагностували перелом основи черепа. Була також роздроблена чашечка на лівій нозі.
Про нещастя мені сказала мама. Я залишила на неї чотиримісячну Наташу і помчала в лікарню. Молоко у грудях зникло в одну мить. Далі вже мою доню годували без мене. А я сиділа біля Васі. Було йому на той час 24 роки. А моєму горю не було меж.
Він опритомнів, але помітив, що погано чує. Далі слух зник зовсім. Лікарі не приховували:
— Не чутимеш уже ніколи.
Він був у розпачі. Любив музику, а тепер не чує її. Нічого не чує! Я ж умовляла:
— Чого ти? Скільки людей глухих і німих. Але ж живуть! Не можна здаватися! Треба жити.

Йому відразу дали другу групу інвалідності. А ми не хотіли миритися, шукали, хто допоможе, поверне слух. Були в професорів у Києві і в Москві, об'їздили чи не всіх ворожок. Випробували голковколювання й інші нетрадиційні методи лікування. Нічого. Ніяких результатів.
Якось зашкодив око. У відділенні, де лежав, були зовсім незрячі. Я показала на старенького, якого вела до туалету дружина.
— Онде горе, — кажу. — У туалет сам не може дійти. У тебе ж, Васю, ще все добре. Ти сам ходиш, дітей бачиш.
І це вплинуло на нього. Справді, не чує. Але ж бачить, ходить, руками щось робити може. Це ще не горе.
Упав, щоправда, духом, коли після чергової перекомісії дали пожиттєву групу. Усе надіявся, що в нього ще все буде гаразд, що піде на роботу. А тут прийшов додому і сказав:
— Тепер я інвалід.


Василь Даценко: "Нічогісінько не чую! Уже двадцять п'ятий рік

Головне, не забути мову

— Щоб не забув слова, не втратив навики розмовляти, я примушувала чоловіка говорити. ! він поступово навчився розуміти людей по артикуляції. Дивиться на губи і вловлює, що ми говоримо. Коли я бачила, що він усе ж не розуміє, пальцем правої руки водила по долоні лівої. Вася бачив це і схоплював суть. Не можу забути, як одного разу щось йому говорив Серьожа. Дитина вимовляла слова, а тато не розумів. Тоді Сергійко, копіюючи мене, почав водити пальчиком по долоньці. У мене перехопило подих. Дивлюся, а у Васі по щоках котяться сльози.
Перший час мій чоловік був дуже слабий. Але поступово сили поверталися, вже почав братися за домашню роботу. Я тоді залишила фабрику, пішла на будівництво, теж муляром. Треба було заробити житло. Іду на зміну, а Вася просить:
— Розкажи, як варити суп. Я спробую.
Повертаюся з роботи, а на плиті — суп! Далі навчився варити борщ, інші страви готувати. Це вже була перемога.
А квартиру нам так і не дали. Стояли першими в черзі на чотирикімнатну. А тоді розпався Радянський Союз. І вже ніхто нікому нічого не давав. Спасибі, що однокімнатну встигла одержати моя мама. Ми ж так і залишилися в її двокімнатній. Тепер у ній живе Сергій із сім'єю, а в маминій — Толя.

«Будуємо дім»

— Вася ще був слабий, коли помер від раку його батько Іван Федорович. Мати залишилася сама. Треба було допомагати. Наташа вчилася в першому класі, коли ми вирішили переїхати в Дащенки. Жили у матері, а вона взяла ділянку під будівництво. Напозичали грошей у рідні і почали будувати собі дім. Ліпили блоки з саману, зводили стіни, обкладали їх білою цеглою. Наймали людей і працювали самі. У 2000 році увійшли. Тепер у нашому домі є все: газ, вода, всі комунальні вигоди.
Хазяйство тримали ще в матері, а тут уже завели своє. Спочатку двоє поросят, а далі взяли з ферми теличку. Тоді вже й дві корови тримали і тепер дві — Малютка і Милка. Ще кобила Зорка і свиноматка. Кролі, гуси, качки, кури, бройлери... Василь мій — хороший господар. Усе навчився робити. Просять люди конем допомогти — нікому не відмовляє.

Я спочатку телят на фермі порала, а оце вже більше десяти років — соціальний працівник. Доглядаю нещасних самотніх. Так їх жаль, що немає слів.
Отак з міської жительки стала сільською. Пам'ятаю, свекруха тоді завідувала фермою, їхала у відпустку і попросила попрацювати мене. Бачу, поросята захворіли. Біжу до людей, кажу:
— Поросята помирають! А вони сміються.
— Поросята дохнуть, а не помирають, — вчать мене.
Ну, тепер я вже все знаю, що треба знати.

«Може, то й справді був віщий сон?»

— Ми ще жили у свекрухи, коли мені наснилося, що ми падаємо в яму. Рятує нас моя мама. Я стривожилася і вирішила з'їздити до Прилук. Повертаюсь додому, зійшла з автобуса, а назустріч біжить свекруха, каже, що Васю коні збили з ніг, треба шукати машину і везти його в Варву. Я бігом додому. А Вася вже мене не впізнає, а далі взагалі знепритомнів. Виявилося, кінь збив його з ніг і ударив по голові. Сталося запалення підкірки головного мозку. Два тижні я не відходила від його ліжка. Прийшов до тями, але почалися галюцинації.
А перед тим, як він упав на будівництві, у нас вдома раптом кришталева попільничка тріснула. Ні з сього ні з того. Може, то був знак?
Та це ще не всі нещастя, які переслідують мого чоловіка. Два роки тому до нас прийшли сусіди зустрічати Новий рік. Посиділи, посвяткували. Десь перед світанком провели гостей, а самі лягли спати. Розвидніло, треба вставати. Буджу Васю, а він каже:
— Дуже болить голова.
— Ну, лежи.
Кличу обідати, а йому зле. Викликали «швидку». Дві доби він був непритомний. Тричі брали пункцію. Виявилось — менінгіт. Спасибі Богу, все обійшлося. Отак і живем, від стресу до стресу.


Любов Леонідівна з зятем Павлом Косенком того дня пасли корів

«Давай заспіваємо, жінко!»

— Але життя — річ прекрасна. От у нас уже четверо онуків, чекаємо п'ятого. У Толі сину Давиду уже одинадцять років. Серьожин Владик до четвертого класу ходить, а Маринці п'ять рочків. Ну, Наташиного Нікітку ви бачили, чотири йому.
А батько наш, слава Богу, живе. І життя любить. Колись він дуже гарно співав. І тепер іноді просить:
— Давай заспіваємо, жінко!
Заводить, а я підхоплюю. Його найулюбленіша пісня «Час рікою пливе», яку виконує Микола Гнатюк. Співає мій Вася і плаче. А ще любить «Ой у вишневому садочку», «Эскадрон моих мыслей шальных» Олега Газманова. Звичайно, глухота вплинула на його музичний слух, іноді не туди затягне. А люди на це не зважають. Почне в компанії пісню — і всі співають.
У своєму колі Василь розуміє людей по губах. Ми вже давно не пишемо пальцями по долоні.
З онуками наш дідусь знаходить спільну мову. Вони його дуже люблять, а він їх. Життя не закінчилося.

Ми завітали до Журавки, аби сфотографувати Василя Івановича. Мати Катерина Василівна після інсульту уже чотири роки прикута до ліжка. У добру годину її доглядає дочка Валентина Іванівна, яка забрала хвору неньку у свій дім. Часто провідує матір і Василь Іванович. А зараз, коли Валя в лікарні, він біля мами постійно.
Ми спілкувалися з ним все-таки з допомогою авторучки. І заспівати попросили.
— Яку пісню? Українську народну? Я ж знаю тільки ті, які чув з дитинства, до аварії. Сучасних не знаю. Бо не чую.
А може, й добре, що не чує того, що ллється нині з ефіру? «Мусі-пусі», «Ду-ду-ду, хочу Свєтку Лободу»... Ні, хай Бог милує. Краще українську народну, що ще мати співала. І Василь Іванович завів:

Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов,
Як я тебе ждала?..

Ой, як же гарно! Аж сльози навернулися на очі...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №44 (1330)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.