«У дочки весілля, а тут телеграма: Лена з Сашком загинули»

Двадцять років тому на адресу Лідії та Миколи Самойленків з Журавки Варвинського району надійшла страшна звістка: в армії загинув їх старший син Олег. Як вони пережили це горе, годі й згадувати. А в дев'яносто дев'ятому нова біда: в автокатастрофі загинув двоюрідний брат Лідії Олександр Макаренко з дружиною. Трьох сиріт Самойленки забрали до себе. Сьогодні вони вже дорослі, живуть у Черкасах. Та три роки тому прийшло нове нещастя: померла Оксана, дружина сина Дмитра. Двох її донечок взяла під опіку бабуся Ліда. Отака вона, Лідія Іванівна, багатодітна мати, яка сама привела у цей світ чотирьох синів і дочку.

«Хочеться мотоцикла — відгодуй бика»

Родом Лідія Іванівна з Черкащини. Після закінчення Уманського профтехучилища працювала закрійницею в рідному селі. Микола Петрович, сам з Полтавщини, служив у Золотоноші строкову. Село Пальміра зовсім поряд. Одного вечора і пішов солдат із клубу за високою стрункою дівчиною. Познайомилися. А далі в нього було далеке і тривале відрядження, аж у Казахстан. Писав листи, чекав зустрічі. Якраз закінчувалася його служба, і він вирішив залишитися в армії на понадстрокову. Лідиній матері не подобалися військові, хотіла дочці іншу долю, але що поробиш, коли у них любов. 28 серпня 1970 року було весілля. Військова частина дала молодим квартиру.
У сімдесят другому у Самойленків народився Олежко. Батька направили служити до Німеччини. П'ять літ прожили Самойленки у Потсдамі. Там і Костик народився. Ліда була вагітна третьою дитиною, а тут — нове призначення, на російську північ. Ліда — ні в яку. І Микола звільнився з армії. Переїхали у Пальміру, до матері. Микола пішов працювати на цукровий завод, а Ліда тішила донечку. За Юлею Бог послав їм ще й Руслана, а далі й Дмитрика.

Малому було тільки два місяці, як сім'я переїхала до Журавки. Тут вступив у дію великий тваринницький комплекс. Потрібні були люди. Житлом господарство забезпечувало. З 1981 року Самойленки в Журавці. Микола пішов на трактор, Ліда теж працювала. Навіть лазнею завідувала. Житло їм дали. Двоповерхову квартиру з усіма комунальними вигодами в новому котеджі одержали пізніше. Живуть у ній і досі.
Завжди тримали хазяйство. Було й по чотири корови. А ще свині, кролі, птиця. Останню корову збули зовсім недавно, коли тяжко захворіла Лідія Іванівна. А все інше є. Одних качок було 60. Сорок уже в морозильній камері, інші ще крякають на подвір'ї.

Бичків відгодовували. Сини ще підлітками захотіли мотоцикл. Щоб кожному, а не один на всіх.
— Нема проблем! — сказав батько. — Беріть по бичку і годуйте.
Ох і старалися хлопці! Косили траву, носили оберемками, вичищали сарай. А Руслан надумався поїти бика Мишу... лимонадом. Що той витворяв! Підлогу ламав, стільки енергії було у тварини після випивки. Батько й досі сміється, згадуючи. А мотоцикли купили — два іжаки і мінчак. Швидкості набирали шалені.
Микола Петрович з Німеччини «Волгу» пригнав. 30 років на ній їздив, вважає, що кращої машини нема. І сини рано навчилися водити авто.
Дітей Самойленки виховували в праці. Хочеш заробити? Іди помічником на комбайн. Такими заповзятими до роботи вони й виросли. Усі закінчили профтехучилища. Вони й токарі, і зварники, і фрезерувальники, механізатори широкого профілю, будівельники. Робота горить у їхніх руках.

Олег не прослужив у армії і півроку

У листопаді 1990 року Олега забрали в армію. А 9 березня дев'яносто першого прийшла в батьківській дім страшна звістка. Що там, у далекому Сургуті, сталося, достеменно не сказав ніхто. Потрапив син у внутрішні війська. Знайшли його на посту з простріленою головою. Лідія Іванівна їздила на суд. Звинувачувалися троє солдатів, на вигляд кавказців. Одному дали 7 років, іншим — чотири і три з половиною.
Ховали Олега в Журавці. Усе село проводжало 18-річного юнака. Плакала-тужила мати. А коли прийшов час іти до війська Кості, твердо сказала:
— Не підеш. Не віддам.
І не віддала. А молодших більше ніхто й не призивав. Настали нові часи, схоже, армія вже була нікому не потрібна.
— А я б їх не пустила служить у таку армію, — каже Лідія Іванівна. — З мене вистачило того, що вони зробили з Олегом.
Діти виросли. Першим одружився Руслан, ще зовсім дитиною. Народилася онучка Маша, а подружнє життя у сина не склалося. Тепер у нього друга сім'я. Живе Руслан у Прилуках, має свою справу. Денискові вже п'ять літ.

На жовтневі свята в дев'яносто дев'ятому було призначене весілля дочки Юлі. Вона закінчила Чернігівський кооперативний технікум, працювала у Варві. Там і долю знайшла.
— Була субота. У нас весілля, — згадує Лідія Іванівна. — А тут приносять телеграму: загинули Лена з Сашею. Це мій двоюрідний брат. Господи, у нього ж троє дітей! Я дзвоню у Пальміру сестрі Маші, яка прислала телеграму. Кажу, у нас зараз реєстрація в будинку культури, а далі весілля у Варві. Ні сьогодні, ні завтра приїхати не зможу. А в понеділок буду.
Ну, відбули ми весілля. Діма поїхав у Пальміру у неділю, а ми з батьком — у понеділок. Думки вже, що ж там і як. А Коля каже:
— Куди будем дітей дівать?
— Позабираємо, — відповідаю. Що вони там нікому не потрібні, що їх ніхто з рідні невістки не візьме, я знала. Лена була з Росії. На похорон приїздили дві її сестри. Поховали в неділю і поїхали додому. А діти залишилися в порожній хаті.

«Таню, збирайся, поїдемо до нас»

— Ми приїхали у Пальміру і прямо до хати, де жив Саша. Тут уже мій Діма з дітьми. Таня тоді ходила до шостого класу, Рузана — до четвертого, а Рустаму тільки три роки. Сидять перелякані, зажурені. Виявляється, сільський голова вже сказав їм, що дівчаток відправлять до інтернату, а Рустамчика — в дитбудинок.
Я дивлюсь на них, серце рветься від болю.
— Таню, — кажу старшій, — збирайтеся, поїдемо до нас. А вона: — Ура!
Господи, бідне дитя. Нас з Миколою вона, звичайно, знала. Разів два Саша приїздив до Журавки з сім'єю. Таня — розумниця. Втративши батька й маму, вона вмить відчула себе відповідальною за молодших і зраділа, що поїде до тітки, в сім'ю, а не в інтернат. Ну, ми їх одягли, взули і відправили з Дімою в Журавку. А самі залишилися, щоб щось вирішити з хазяйством. У брата усе було: корова, свині, гуси, індики... Я ще тиждень там жила, розпродувала.

У Журавці дівчата пішли в школу. Рустам ще рік був удома, а на осінь пішов до дитсадка. Я оформила над ними опіку. Пенсія на всіх трьох тоді була 65 гривень. А тепер уже по 780 на кожного. Дівчата вчилися добре. І Рустам до 7-го класу теж, а далі ніяк не хотів, бешкетник.
Зараз вони всі в Черкасах. Дівчата закінчили коледж. Таня одержала спеціальність, зв'язану з роботою на комп'ютері. Вийшла заміж. Її синочку вже два роки. Рузана вивчилася на продавця. Цього року після дев'ятого класу поїхав до Черкас і Рустам. Вступив до будівельного училища. Оце чекаємо його на канікули.

Цікавитесь, чого у них не слов'янські імена? Сашу його мати народила від узбека, який служив там у нас, у Золотоноші. Він кликав її в Узбекистан, але вона не поїхала. А кумами Саша з Леною взяли своїх друзів-вірменів. Мабуть, вони й дали Рузані і Рустаму такі імена.
А загинули Саша з Леною так. Поверталися додому вночі. Щось там сталося з машиною, і вони на швидкості ударилися в дерево. Саша загинув на місці, а Лену довезли до лікарні, де вона й померла. Отаке горе.

«А тепер у нас — Саша й Настечка»

— Костя наш живе в Журавці, а працює у Варві, водієм «швидкої допомоги». У нього хороша сім'я. Донечка Інна ходить до другого класу.
А Діма поїхав у 2000 році на заробітки до Одеси. Він електрозварник. Працює на будівництві виконробом. Будує готелі і ресторани.
У 2001 році він зійшовся з Оксаною. У неї була тримісячна донечка Саша від першого шлюбу. Жив син з Оксаною на віру, в цивільному шлюбі. 5 грудня 2003 року у них народилася Настя.
Сашу ми вважаємо своєю, як і Настечку. Сашуні був рік, коли ми її забрали в Журавку. Жила вона в нас, аж доки треба було йти до школи. Ну, 1 вересня вона пішла до першого класу в Одесі, а перед Новим роком дід поїхав і забрав її сюди.
А Настечка і народилася у Варві. Ще півроку Оксана жила з нею у нас, а тоді поїхала в Одесу. Та ми знову забрали онуку до себе. Обидві росли тут.

Коли Оксана захворіла, ніхто не думав, що все станеться так швидко. Дізнавшись діагноз, розуміли, що вона помирає. Прожила вона після операції зовсім мало. Перед смертю ми возили до неї дітей. Щоб пам'ятали матір, щоб попрощалися. Діти ще малі, нічого не розуміли. Останній місяць я просиділа біля Оксани. Бідна, вона так страждала, просила:
— Вколіть, бо я вже не можу. На моїх руках і відійшла в інший світ. Сталося це 11 серпня 2008 року. Було Оксані 28 літ. Діти залишилися без матері. Тепер я — їхній опікун.
Вчаться мої красуні добре. Саша вже в п'ятому класі, а Настя тільки до першого пішла. Вона дуже швидка, красиво співає. А Сашенька ходить на танці. Гарно в неї виходить.

Пенсії на них нема — Оксана працювала у приватника, без трудової книжки. Іде на дітей соціальна допомога, по 1250 гривень на кожну.
Ну й Діма дбає про дочок. їздить часто, привозить гостинці. Вони його чекають, радіють зустрічі.
І ми з дідом усе робимо для того, щоб діти не знали нужди, щоб виросли хорошими людьми.
Отак життя склалося, що всіх дітей у мене аж десять. П'ятьох народила, ще трьох братових виростила і тепер двох виховую. Люблю їх безмежно. Усіх. Усі — мої.
Ні, звання «Мати-героїня» не маю. Колись зібрала документи, здала. Але досі не присвоїли. Чому — не знаю. Та я й без звання героїня. Жартую, звичайно.


Настечка й Саша з бабусею Лідією Іванівною

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №43 (1329)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.