«Тепер уже вони наші. Рідні!» - так каже Тетяна Михайлова про прийомних дочок

Прийомну сім'ю Тетяна Петрівна та Борис Валерійович створили у 2007 році, взявши з притулку двох сестричок, Діану та Ангеліну. Відтоді минув час. Відносини між дітьми і прийомними батьками пройшли випробування. Це й дає нам право пошукати відповідь на запитання, що саме спонукає людей зробити такий відповідальний крок — прийняти у свій дім і серце досі не знайомих, знедолених дітей, повернути їх до нормального життя.

«Свої виросли і поїхали з дому. Без дитячих голосів три кімнати здалися пусткою»

На той час син Михайлова Данило вже вчився в Київському медичному університеті, дочка Даша теж вступила на перший курс столичного університету фізкультури.
— Ми з Борисом засумували. Ходили по квартирі, її три кімнати здавалися пусткою. Без дітей, їх рідних голосів, — згадує Тетяна Петрівна. — Давно хотіли взяти сироту, хлопчика, маленького. Було таке бажання. Тепер же вирішили, що це зробити треба обов'язково. Скільки їх, нещасних, залишилось без батьківської опіки в дитячих будинках і притулках. Хоч одному повернемо дитинство.
— Таня за фахом вчителька, двадцять років пропрацювала в школі, — доповнює дружину Борис Валерійович.— Тай я, професіональний спортсмен, тренер, усе життя працюю з дітьми. Розумів, що зможу сироті дати хороше виховання, виростити справжню людину. Переконаний, що сім'ї з дітьми треба жити у власному будинку, де під вікнами сад, квіти, якийсь город. Діти привчатимуться до праці, що дуже важливо у вихованні. І ми вирішили продати квартиру і купити будинок. Тоді, ж почали клопотати про те, щоб взяти на виховання хлопчика-сироту.

У листопаді 2006 року ми пройшли навчання в Чернігові. Тоді ж побували в обласному притулку «Надія», побачили дітей, вилучених із сім'ї. Хтось із них сирота, хтось залишився без догляду, бо батьки десь бродять чи сидять у в'язниці. Інших позбавили батьківських прав. Що нещасні діти бачили за своє коротке життя? П'яних матір чи батька? їх повну байдужість до власної дочки чи сина?
— Іти й вибирати дитину морально важко,— зітхає Тетяна Петрівна. — Це ж не річ у магазині, не теля чи порося. Це людина. Маленька й нещасна. Ми ходили по притулку. Діти гралися, ішли повз нас на вечерю. Чистенькі, гарненькі. Брудна постіль, порожні каструлі, житло, в якому часом і хліба не було, залишилися в іншому житті. Але й тут, у притулку, де порядок, чистота й смачна їжа, вони були самотніми. Ми дивилися на них, серце стискалося від жалю. І виявилося, що нам із чоловіком впали в око одні й ті ж діти. Хлопчик, про якого мріяли, і дівчинка. Маленька, чорненька, усміхнена.

«А в Ангеліни ще й сестричка є. Діана»

— Дівчинці було шість літ. Коли ми запитали про неї у керівництва притулку, нам сказали: «Хороше дитя. У неї ще й сестричка є, старшенька на два роки. їх недавно привезли». — «Приводьте й сестричку», — сказали ми. Звичайно ж, треба брати обох, не розлучати. А як же хлопчик? Площа нашого дому не дозволяє взяти трьох дітей. Тільки двох. Значить, візьмемо сестричок. Дасть Бог, колись розширимо своє житло, тоді візьмемо й хлопчика.
А з дівчатками я заговорила про те, що хотіла б взяти їх у свою сім'ю. Розповіла, що живемо ми в Бахмачі, маємо свій дім, що у нас є син і дочка.
— Якщо ви згодні, я вас заберу.
— Нас баба забере! — обірвала мене Діана.
І тут обізвалася Ангеліна:
— Ти думаєш, нас заберуть? Уже як привезли сюди, дак не заберуть!
Отак. Це 6-літня дитина. Про родичів, які здали їх у притулок.

Я пообіцяла дівчаткам, що прийду до них ще. Через місяць ми, накупивши гостинців, поїхали до Чернігова з Данею і Данією, моїми дітьми. Без їхньої згоди, звісно, не пішли б на те, щоб взяти прийомних дітей. Вони не заперечували, і тепер настав час познайомитися з дівчатками.
Данилові на той час було вже дев'ятнадцять, Даші — сімнадцять. І Діана з Ангеліною вирішили, що це вони — потенційні тато й мама. А я — бабуся. Старші діти з молодшими знайшли спільну мову. І пізніше син з дочкою все перепитували:
— Дітей коли будете забирати?
Ми обладнали для малих кімнату в нашому домі. Зібрали всі необхідні документи. І 27 січня 2007 року Борис поїхав до Чернігова за дітьми.
— А дівчатка вже звикли до притулку, — розповідає Борис Валерійович. — За три місяці поправилися, стали повненькі — любо глянути. Побачивши мене, запротестували: «Нам тут добре. Нікуди не поїдемо!» — хлюпають носами. Пояснив їм, що більше в притулку не можна залишатися, треба їхати, що в Бахмачі їх усі чекають.

— Статистика свідчить, що люди охочіше беруть до себе у сім'ю дітей маленьких. Зі старшими складніше, — каже Тетяна Петрівна. — Боря привіз Діану й Ангеліну, зайшли в дім. Я посадила їх перед телевізором. Кажу: «Подивіться мультики, а я на стіл накрию». Вони, бідненькі, були такі напружені і перелякані, що й не запам'ятали, який мультик дивилися. Усе чекали якоїсь поганої несподіванки.
— Нам мама тоді салат «Олів'є» приготувала, — пригадує Ангеліна, що досі мовчки слухала нашу розмову. — Смачний! Я найбільше його люблю.
— А ви ж на перших (Торах просили картоплю в мундирах з кількою, — сміється Борис Валерійович. — Пам'ятаєш? А від вершкового масла відмовлялись категорично: «Ні, ми такого не їмо!»
—Тоді саме Даша була вдома. Постіль нам послала, — згадує Ангеліна.

«Хочете займатися спортом?»

Так почалося життя сестричок у затишному домі Михайлових. Діана пішла до другого класу, Ангеліна — до дитсадка. Тоді ж Борис Валерійович запропонував:
— Якщо хочете, можете зайнятися спортом.
— Хочемо, — погодилися дівчатка.
Відтоді минуло чотири роки. Діана й Ангеліна вже досягли певних успіхів у спорті. Старша стала чемпіонкою Сумської області і Києва, призером Чернігівської з легкої атлетики в бігу з бар'єрами. Ангеліна — переможець і призер міжнародних легкоатлетичних пробігів.
За цей час вони об'їхали з батьками всю Україну і пів-Росії: Кримські гори, тепле Чорне море, Бессарабія, Ізмаїл, Асканія Нова, Кінгбурнська коса, заповідник «Зелені кучугури»... У морі милувалися дельфінами. В Криму їх будили косулі. В заповіднику дивували олені і дикі кабани.
Минулого року Ангеліна з мамою були в Росії. Дівчинка брала участь у супермарафоні «Діти проти наркотиків» по Золотому кільцю. За 13 днів пробігла 111 кілометрів. Стартували з Поклонної гори в Москві. А далі — міста й музеї Золотого кільця: Сергіїв Посад, Тутаєв, Рибінськ, Мишкін, Переславль-Заліський, Ростов Великий, Ярославль...
— Скрізь цікаво. А найцікавіше в Палаці мишей у Мишкині, — каже Ангеліна.

Вони вже й в «Артеку» були, брали участь у фестивалі «Щасливі долоні». Дипломів і медалей зібралася ціла колекція.
Борис Валерійович працює тренером у дитячій спортивній школі товариства «Колос». Серед його вихованців є майстри і кандидати в майстри спорту, члени збірних команд України. Сам був членом збірної України і СРСР, чемпіоном України з бігу на витривалість. Місяць тому виграв міжнародний Ізмаїльський марафон.
— Мені це цікаво, — каже він. — Колись із слабкого хлопчини з допомогою спорту я став дужою людиною. Син Данило в одинадцять літ захворів. Виникли проблеми з серцево-судинною системою, так званий синдром Рейно. Лікування результату не дало. І тоді я сам зайнявся здоров'ям Дані. Дихальна гімнастика, холодний душ, ходьба і біг — повільний, тривалий. Через два роки син уже брав участь у спортивних змаганнях, а в дев'ятому класі став призером області з бігу. В медінституті він одержав спеціальність «спортивний лікар». Захопився боксом. У 2002 році став чемпіоном Києва з тайського боксу.

Дочка Дар'я Борисівна (так вона представлялася, коли була зовсім маленькою) стала тренером-реабілітологом. Була призером України з легкої атлетики серед юнаків і молоді. На недавньому чемпіонаті України з марафону в Білій Церкві зайняла четверте місце.
Спорт вчить самостійності. Такими я хочу виховати й Діану та Ангеліну. Коли ми взяли в свою сім'ю цих дівчаток, я знав, чого хочу. Зламану обставинами дитину підготувати до реального життя. Це мій батьківський обов'язок.

«У музичній школі нас хвалять»

Ще у 1993 році Борис Валерійович зареєструвався як приватний підприємець. Маленький магазинчик «Аліса», який вони відкрили, допомагав зводити кінці з кінцями. Куди тільки не їздили торгувати в ті важкі дев'яності. А тоді тяжко захворіла Тетяна Петрівна, чотири роки була на групі. До школи, де працювала заступником директора з виховної роботи, вже не повернулася. Треба було вчити дітей. Крутилися, як могли. Вистояли.

Діана й Ангеліна, яких вони взяли з притулку, внесли нове світло в життя сім'ї. У дівчаток було страшне дитинство. Старша їхня сестричка втопилася через недогляд батьків, один брат — в інтернаті, найменшого з дитбудинку забрала італійська сім'я, ще один хлопчик — у бабусі. Мати дітей нині в ув'язненні. За трьох украдених курок одержала три роки тюрми. Про це розповіла нам Ангеліна. Батько дівчаток зрідка телефонує. За чотири роки не відвідав їх ні разу. До бабусі Борис Валерійович привозить їх на тиждень у час літніх канікул. Нехай знають рідню.
Але насправді рідними вони вже стали подружжю Михайлових. У їх затишному домі, де багато книг і м'яких іграшок, де так смачно пахне мамин обід, їх вчать добра і праці.
— Учитись не люблю і не буду, — колись сказала мала Ангелінка.
Ну, вона й справді не відмінниця в школі. Але ж вчиться! У музичній же, куди Михайлови віддали молодших дочок, одна займається по класу скрипки, друга — фортепіано.
— Нас за музику хвалять! — заспокоїла батька Ангелінка.— Кажуть, молодці.

Зі скрипкою простіше, а ось піаніно в невеличкому будинку поставити ніде. Доводиться готувати уроки в школі.
Михайлови ще й досі виплачують іпотеку за дім. І все ж почали розширювати житло. Звели літню кухню, а тепер будують теплий перехід до неї. Сім'я ж стала більшою. Треба!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №41 (1327)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.