Оксана померла, коли дитині було 16 днів. Виховує сина батько

23 липня Антосику Каплюку з Ічні виповнилося чотири рочки. За святковим столом збереться уся рідня. Піднімуть чарку за малого, побажають йому рости здоровим і щасливим. І обов'язково пом'януть Оксану, яка несподівано відійшла в інший світ, коли сину було тільки 16 днів.


«Оксана була хорошою людиною»

Так каже про покійну невістку Любов Миколаївна. Згадує її і плаче.

— Вона прийшла до нас з чотирирічною донечкою Анжелікою, — розповідає Любов Миколаївна. — Привів її Саша, мій середній син. Повернувся з армії перед Новим роком. Оксану знав з дитинства. У неї життя з першим чоловіком не склалося, жила з дочечкою у матері. Була, трохи старша за Сашу. Та це не біда. Вони зійшлися, жили добре. Ми тішилися Ан-желікою, яка була хрещеницею нашого Андрія, старшого сина. Бачите, як усе переплелось...

7 липня на Івана Купала в Оксани день народження. Ми всі сиділи за столом. А тоді Саша закурив і кудись пішов. Нема й нема. Спочатку це не викликало ніякого занепокоєння. Пізніше знайшли його вже холодним.

Після похорону Оксана з дитиною ще місяців три жила у нас. Ми плакали, журилися, щодня ходили на кладовище. А тоді Оксана каже:

— Мабуть, я піду до матері.

Ну, як хочеш. До матері то й до матері.

До нас вона ходила. Мене, як і раніше, звала матір'ю. Дуже журилася за Сашею.

А десь років через півтора приходить з Ванею, моїм меншим. Каже:

— Мамо, ми з Ванею будемо жить. Ви не проти?

— Я не проти, — відповідаю. — Якщо ви між собою •согласні, то й живіть.

Прийшла з Анжелікою. Дівчинка — як сонечко. Ласкава, добра. Ми не нарадує-мося.

Жили вони з Ванею на віру, а як Оксана завагітніла, розписалися. Вона роботяща, кролів завела, квітів насадила. Чотири роки минуло після її смерті, а квіти цвітуть. Лілії, клематис... А от хатні — пропали. Може, справді вони відчувають, що хазяйки нема, і помирають слідом за нею?

Оксана працювала в тепломережі. Як іде на зміну, Анжеліку залишає на нас, мене чи батька. Або на Ваню, якщо він вдома. Відносини у нас із нею були хороші. Ми ніколи одна на одну поганого слова не сказали. Як завагітніла, раділи, чекали онука. А що вже Ваня був щасливий, то годі й казати.

Погодувала дитину і знепритомніла

— 23липня 2007 року Оксана народила сина. Хлопчик був міцненький, важив 3850 грамів. На п’ятий день Ваня забрав їх додому. Ми не могли нарадуватись онукові. Молока в Оксани вистачало, апетит у малого був хороший. Значить, ростиме!

Я тоді дояркою в колгоспі робила. Прибіжу з дойки і — до онука. Ну такий же гарненький, очей не відірвеш.

А 8 серпня Оксана поскаржилася, що у неї дуже болить голова. Каже, мабуть, тиск. Прийшов кум з апаратом, поміряв. Тиск низький. Ваня каже:

— Давай викличемо «швидку».

— Та не треба, — Оксана йому. — Минеться.

Син побіг до аптеки. Там кажуть:

— Що ж ми вам дамо, як вона дитя годує? Викликайте «швидку».

А Оксана знову:

— Не треба.

Обклали їй голову листям капусти. Не минає, появився жар.

Дзвонить син у «швидку». Там кажуть:

— Дайте таблетку аспірину.

О другій годині ночі Оксана погодувала дитину і знепритомніла.

— Мамо, Оксана вмирає! — закричав син.

Господи, що ж робить?

«Швидка» приїхала о пів на четверту і забрала Оксану. Ваня поїхав з ними. О сьомій ранку прийшов додому, приніс маленькому маминого молочка. Медсестра Люда Денисенко зцідила з її грудей.

Син був у розпачі. Сказав, що з Оксаною дуже погано, до неї викличуть лікарів із Чернігова або саму повезуть у Чернігів. І знову пішов до лікарні. Десь ще о четвертій ночі до нас прийшла кума Ліда Радченко. Сидимо з нею, бережемо сон маленького і кожну мить чекаємо новин з лікарні. А Ваня не дзвонить.

О восьмій я вже не витримала, зателефонувала до реанімації сама.

— Ви хто? — запитують.

— Мати, — відповідаю.

— Вона ж померла. Боже, Боже, невже це правда, Дитятко моє дороге, онучок золотий, як же рано ти залишився без мами! Ридаю, за сльозами світа божого не бачу. Як же там Ваня? Де він? Що з ним?

Син подзвонив десь о дев'ятій. Сказав, що вже все скупили для похорону.

Від чого Оксана померла, точно не скажу. Щось там лопнуло в голові, стався крововилив. Дуже мало судилося їй пожити. Без матері залишилися малі діти. Ан-желіці тільки дев'ять років, а синочку — 16 днів. Горе-горечко...

«Анжеліку забрав рідний дядько, а хлопчик залишився з нами»

10 серпня ми ховали Оксану. Людей прийшло — море. Приїхала «швидка» з дитячою медсестрою. Запропонували забрати хлопчика, щоб, доки похорон, він побув у лікарні. Спасибі, кума Ліда каже:

— Ми заберемо до себе..

Її дочка Таня півроку до цього народила дитину. Так що у ті страшні дні наш хлопчик був з нею. З часом ми взяли Таню хрещеною мамою йому.

Анжеліка прощалася з мамою. Після похорону дівчинка із свахою жила у нас. Я ж іще робила на фермі, то вони були з Антоном. А тоді Анжеліку забрав рідний брат Оксани, Саша Демченко. Вона й досі живе там, прийомна дочка. Саша з дружиною Танею дуже люблять її. І з нами родичаються, вітають Антона з усіма святами. Хороші люди. Анжеліка часто буває у нас, балує малого гостинцями. Оце саме вона в Італії, гостює у людей, які приймають її вже кілька років підряд. Анто-сик чекає сестричку. А вона татом зве і Сашу, і мого Ваню. А Таню, звичайно, мамою. Гарне дитя. їй уже тринадцять літ, у школі вчиться добре. Ходить на могилу Оксани. І ми з Антоном часто маму провідуємо. Я кажу йому:

— Тут лежить твоя мама. Вона померла, коли ти був зовсім маленький. Але вона тебе любить. Ти її дорогий синочок.

— І я її люблю, — каже Антосик і цілує портрет на пам'ятнику.

«Нікуди і нікому дитя не віддам»

Про те, щоб кудись віддать Антосика, не було й мови.

— Нікуди й нікому дитя не віддам, - сказав Ваня сразу після смерті Оксани. Любить сина безмежно. А малий — його.

Ім'я онуку ми дали по Оксаниному заповіту. Тоді все думали, як назвать. І тут обзивається Анжеліка:

— Мама хотіла назвать його Антоном.

Отак і став наш онучок Антоном. У місяць ми його похрестили. Кумою взяли Таню Хойло, про яку я вже казала, а кумом — Вітю Блошинського, друга Оксаниної сім'ї.

Декретну відпустку по догляду за дитиною взяв син. Він тоді (та й тепер) робив водієм у приватника. Батьком Ваня виявився золотим. І годував дитя, і пелюшки міняв, і заколисував. Усе навчився робити.

Антосик ріс добре. У десять місяців і шість днів пїшов. Говорити теж рано почав. Спочатку все «папав». Папа, папа, папа. А мамою назвати нікого. З часом почав мені казати мама. Сини ж мене так звуть, то і він: «Мама». Кажу йому:

— Я — бабуся.

А він:

— Ні, ти мама.

Тепер уже великий. Ось і вам сказав, що мама померла, що вона на кладовищі. І я вже тепер бабуся. А малим усе мамою звав.

У рік ми віддали його до дитсадка. Там йому дуже сподобалася вихователька Людмила Володимирівна. У неї якийсь талант до малюків. Діти звуть її Людою і слуха-
ються. Тепер, буває, вона іде повз нашу хату, то Антон зразу:

— Людмила Володимирівна! Людмила Володимирівна!

Уже давно в іншій групі, а — пам'ятає і любить її.

Я вже на пенсії, і перед Новим роком, коли захворів Антосик на вітрянку, залишила його вдома. Почнемо копати картоплю — знову піде в садок. Найкраще він грається з дідом. Мене просить почитати чи розказати казку. Дуже любить мультики. Але все залишає, коли на порозі з'являється тато. Зразу кидається йому на шию, про щось там вони шепочуться. Тепер і спить з татом. Чекає його з роботи. Що ще цікаво. У батька Антон ніколи не просить грошей. До мене і до діда — без кінця:

— Дайте на морозиво!

Син почує:

— Я дам.

— Не треба, — каже малий хитрунець. Я не хочу морозива.

А нам каже:

— У тата немає грошей.

Ох і шустрий! Розумний.

ушлий. Я його до церкви вожу, до Миколаївської. Отець Зіновій вітає його, на Різдво цукерками обдарував.

У їжі Антон не перебірливий. Не любить молочного, м'яса теж не дуже. А риба — це його. У будь-якому ви-
гляді. Суп, борщ їсть охоче. Ну і солодощі.

Пенсію за матір платять невелику, щось трохи більше 700 гривень. Може, оце тепер добавили. Та я сина не питаю.

Сама часто хворію, клятий тиск мучить. Як потраплю до лікарні, зразу рвусь додому. Сину кажу, що треба шукати жінку. Нехай буде з дитям чи з двома. То не біда. Аби тільки Антона любила і не обижала. Дитині потрібна матір. А він у відповідь:

— Жениться легко. Та треба достроїти хату.

Бачите, що тут у нас робиться. Строїла цю хату ще свекруха. А ми оце взялися її розширити, зробити всі вигоди. Щоб і ванна, і туалет, і все інше було. Все уже купили. Тепер треба доводити до толку. А клятих грошей не вистачає. Взимку багато платимо за газ. А заробляє ж тільки син. Ми з батьком пенсіонери. От Ваня і б'ється, трудиться з ранку до ночі. Хоче, щоб у його сина все було. У 24 роки залишився він удівцем з новонародженим дитям на руках. Сказав:

— Нікому сина не віддам. Вирощу сам.

І слова не змінив. Любить Антона більше життя. Ми ж з батьком, доки можемо, допомагатимемо.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч», №29 (1315)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.