Володимир Хоменко: «Орендна плата за земельний пай має бути 7-10% його вартості»

Анонсувалося інтерв'ю з головою обласної державної адміністрації (у просторіччі - губернатором) Володимиром Хоменком. Ось воно.

— Володимире Миколайовичу, попередньо ми домовлялися, що розмова буде на сільську тематику. Тому хочу уточнити терміни. Майже завжди слова «село» І «сільське господарство» вживають як синоніми. Мовляв, це одне й те ж.
Але тим, хто веде інтенсивне виробництво, кількома сучасними тракторами заорюючи тисячі гектарів землі, село не потрібне. І хоча села інтенсивно вимирають та роз'їжджаються по світах, навіть ті селяни, що залишилися, виробництву не потрібні. Для них немає роботи. Тому вони ведуть фактично натуральне господарство, як наші далекі пращури: обробляють скількись соток землі, тримають непородисту худобину. А загалом спиваються, дичавіють...
Що важливіше: зберегти повнолюдне село, зі «ставком, млинком та вишневим садком», чи мати продовольчий достаток? Дешевий продовольчий достаток. І чи можна поєднати одне з одним?
— На такі концептуальні запитання однозначних відповідей не може бути. Але давайте разом поміркуємо.
Насправді існує певний антагонізм між .індустріалізацією сільгоспвиробництва і сільським укладом життя.
Без першої на кращих у світі землях ми приречені на неконкурентоздатність нашої продукції на світових ринках.
Але село в Україні, вважаю, це значно більше, ніж «одноповерховий населений пункт». Воно завжди було стрижнем національного менталітету. Так і зараз. Попри всі нинішні труднощі та проблеми сільських жителів.
Отож буде по-різному. Подекуди через роки утвердиться хутірська система. Тобто залишаться жити біля землі лише люди, необхідні для її обробітку. Така система процвітає у багатьох західноєвропейських країнах. І вони (країни) ситі та задоволені.
Мені, чесно кажучи, не подобається такий варіант. Але шикувати в один рядок власників сільгосппідприємств і давати команду забрати всіх селян на роботу, платити їм велику зарплату, будувати клуби, школи та лікарні, вважаю, не слід.
Села залишаться. Можливо, деякі ще зменшаться. Але будуть населеними пунктами, комфортними не лише для виробництва, а й для повноцінного життя.
Тенденції, коли власники виробництва добровільно вкладають гроші в соціальну сферу, газ, дороги, уже є. Для себе зробив висновок — такі інвестори прийшли всерйоз і надовго. Вони не гоняться за швидкими грошима. Сьогодні він частину прибутків віддасть на розвиток (чи хоча б підтримання) села. Завтра у нього будуть місцеві висококваліфіковані працівники, які не зіпсують імпортну техніку, агрономи та ветлікарі, які справді вміють вирощувати збіжжя та тварин. А прибутки повернуться. Трошки задовше у часі, зате стабільніші.
Одним з найголовніших напрямків для зменшення антагонізму «село-виробництво» є тваринництво. Звичайно, тут теж відбувається інтенсифікація. При колгоспах, скажімо, за сотнею корів доглядали п'ять доярок (одна підмінна), два фуражири. Плюс завфермою, обліковець, сторожі, слюсар по транспортерах, по доїльних апаратах, електрик... Зараз ніхто такого штату не тримає. Та все ж, коли нові власники повернуться до тваринництва (а найдалекоглядніші це вже роблять), приховане безробіття на селі зменшиться.
Але якщо говорити про село як осередок ментальності, духовності нації, то потрібно зберігати ці ознаки в кращих проявах і традиціях. На жаль, сьогодні маємо чимало прикладів зубожіння, деградованості села.
І в основі цього — незатребуваність. Господарювати самостійно не кожен уміє. А піти заробити копійчину з вилами, сапкою чи лопатою нікуди.

— Чи можливі якісь державні програми допомоги селу? Чи можливі вони в сучасній економічній ситуації?
— Скажу так: вони потрібні. Нинішня система, держпідтримки (на гектар посіяної культури, на тонну м'яса, молока) — це підтримка не селянина, а виробника, утримувача паїв. Скажу, може, дещо крамольну річ — їм, особливо тим, хто займається рільництвом, держпідтримка не дуже й потрібна. Правильніше сказати так: необхідна далеко не всім і далеко не завжди. Рентабельність у рільництві на добрих землях півдня області нормальна. А в дорожньому будівництві, у соціальній сфері на селі ці гроші ой як знадобилися б.
Та в усі часи сюди руки (точніше, гроші) не доходили. Ставлення до села у суспільній свідомості залишилося комуністичним. Навіть у капіталістів. Вважається, що токарю чи слюсарю у місті потрібно створити умови, щоб він добре працював. А селянину? Він мусить встигати і на роботі (у кого вона є), і город та худобу порати, і дрова заготовляти, і садибу утримувати...
Щодо можливостей держави допомагати селу. Нині вони, на жаль, обмежені. Але ж так буде не завжди.
Існують різні «головні ланцюги», взявшись за які, можна витягти економіку країни з провалля. Та мені думається, що Україна має примножуватися сільським господарством.
Колись ми у школі вчили, як вівці «з'їли» англійського селянина. Стало вигідно продавати вовну на мануфактури, феодали забрали у селян землі. Так само сучасні техніка і технології «з'їдають» українське село.
Я вважаю, якби на початку незалежності, коли в країні була купа грошей та інших можливостей, їх сконцентрували б на укрупнення сіл, на організацію в таких населених пунктах переробки, процес сільгоспіндустріалізації був би менш болісним...
На жаль, принцип «якби» малоперспективний. Справді, якби знав, де впадеш, соломки б підстелив.
Нам довелося жити в епоху перемін. Процеси проходять незвичні, болючі, незрозумілі. І рецептів, як краще, немає.
Абсолютизувати ті ж агромістечка не можна. Такі створено в Білорусі. Справді, вкладено туди купу грошей. Люди мають комфортні умови життя, роботу. Але ж чи вирішило це проблему конкурентоздатності сільгосппродукції? Я неодноразово їздив туди, і, повірте, не вирішило.

— Я теж їздив. У Білорусі, здається, проблем не менше, ніж в Україні.
— Вочевидь, ніяка допомога ззовні (від держави, роботодавця, з-за кордону, від будь-кого) життя людині всерйоз не поліпшить, якщо людина не буде всерйоз працювати для свого добробуту. За вуха в рай не затягнеш.
Власне бажання жити добре, забезпечувати малих дітей та старих батьків, підприємливість — це обов'язкова складова, без якої найкращі програми допомоги не діятимуть, найбільші гроші швидко закінчаться, як вода просочується через пісок.

— Підприємливості практично неможливо навчити. Тим більше не вийде скомандувати — крутись, заробляй, живи добре. Серйозних фінансів на підтримку села держава виділити не може? А що може?
— Облдержадміністрація прискіпливо вивчає систему договорів на оренду землі та майна. Бачимо ряд перекосів. І намагаємося вплинути, щоб їх (оті перекоси) виправити.
Насамперед ми ініціюємо (ох, і важко йде!), щоб у договорі про оренду паю було зобов'язання орендаря підтримувати родючість ґрунту. Десь за такою схемою: по-перше, при укладенні договору він має у незалежній лабораторії провести дослідження біохімічних властивостей ґрунту. А потім робити це раз на три роки. Знизив родючість, вижав із земельки більше, ніж можна, — поверни на місце, проводь заходи підвищення родючості. Інакше людина має право розірвати договір. Доки ти взагалі не перетворив землю на пустку.
Наступне. Після ретельного опрацювання з економістами ми вважаємо, що орендна плата за використання земельного паю має становити 7-10 відсотків від нормативної оцінки вартості землі. Причому нормативної оцінки, яку потрібно зробити при укладенні договору, а не п'ятнадцятирічної давнини,- заниженої у кілька разів.
Нині такий відсоток дають лічені господарства, як правило, в запалі конкурентної боротьби за найкращі в області землі.
А потрібно, щоб усі! Підрахунки показують: орендарям такі виплати під силу. Ну, зменшаться трохи прибутки. Розуміємо, шкода. Та не можна таким великим багатством, як наша,найкраща в світі земля, користуватися фактично «затак».

— Сказане більше стосується півдня області, де за землю, за право укласти договори оренди люди з великими грошима ледь не по-справжньому б'ються (суди, замовні газетні кампанії і т.д.). А люди з грошима малими (власники паїв) за право віддати землю в оренду тому, кому хочуть, б'ються уже і по-справжньому, стають у пікети, лягають під колеса.
А що робити на півночі, на Поліссі? У багатьох селах Ріпкинського, Городнянського, Новгород-Сіверського, Семенівського та інших районів розпайована земля досі не обробляється взагалі... Які там відсотки?
— У «підводці» до запитання я почув дві частини. Тому відповідатиму – на обидві.
1. Справді, конкуренція за землю на півдні області буває дуже напруженою. В кінцевому підсумку — у виграші, люди. Це в таких місцях уже пропонують сім і більше відсотків на рік за користування паєм.
Конкуренцію влада забороняти, звичайно, не буде. Але не дай Боже нікому перейти межу. Від керівників правоохоронних органів я зажадав, щоб прискіпливо спостерігали за «вибухонебезпечними» точками, діяли оперативно, чітко і, обов'язково, неупереджено.
2. Щодо Полісся. Тут також є приклади досить ефективного господарювання. їх не так і мало. Але загальна картина залишає бажати кращого.
Шляхи до покращання відомі. Вигульне (на пасовищах) м'ясне скотарство. Рільництво має бути зосереджене, в першу чергу, на кормовиробництві. Відновлення картоплярства. Сучасні овочесховища.
І, думається, без цього не обійдемося, часткове заліснення земель.
Взагалі ж ви праві, ситуація на Поліссі значно складніша, ніж на півдні. Сюди, на бідні землі, важко закликати інвестора. Тут його гривня чи долар «обростають жирком» прибутку значно слабкіше.
Чимало проблем і в лісовому господарстві. Державні лісгоспи в усі часи були «державою в державі». їх відповідальність перед територіями мінімальна. Але якщо більшість лісу з області відправляється в інші краї у вигляді круглого дерева, а не у вигляді хоча б обробленої, готової до використання дошки, а то й меблів, ситуація, очевидно, проблемна. І над вирішенням цього питання ми працюємо.
Дуже складно братися за заліснення непридатних для сільгоспвикористання бідних пісків. Колись і їх обробляли, бо піски Полісся все ж краще, ніж нечорноземи чи лісотундра. Країна СРСР хотіла їсти і не зважала на собівартість їжі.
Але такі землі — ті ж людські паї. їх власники мають дати згоду на заліснення. А людина ж хоче отримати бодай якусь копійчину сьогодні, а не через п'ятдесят років, коли той ліс виросте.
А потім ще потрібно здолати гори бюрократичних бар'єрів, щоб тим землям змінити статус...
Тож і заселяють такі площі дикорослі кущі замість сосен, беріз та дубів.
Підступилися ми до цієї проблеми. Вивчаємо, пробуємо. Уже є деякі намітки.

— Володимире Миколайовичу, ось у мене особисто відчуття незадоволеності, що ми живемо в області, яку офіційно називають депресивним регіоном. Що у нас проблем завжди більше, ніж успіхів.
Чи є у нас якісь перспективи виходу з цього глухого кута?
— Епітети — штука лукава. Депресивний — це тому, що менше промисловості, тобто менше загазованості, більше природи і т.д.? Та ми живемо в райському куточку, а не в депресивному регіоні. Хоча, звичайно ж, проблем вистачає.
А розвиток Чернігівщині якраз забезпечать сільське та лісове господарство. Це офіційне бачення обласної державної адміністрації. І хай хтось скаже: подумаєш, відкриття. Це і так зрозуміло.
Не всім зрозуміло! Суперечки на концептуальному рівні продовжуються. Для декого сільське господарство є синонімом відсталості, заздалегідь прогнозованого програшу порівняно з промисловими регіонами. Не погоджуюсь.
Наша велика промисловість привнесена в область радянським держпланом. Офіційна версія — для зміцнення економічної потужності регіону. А з іншого боку — хіба не тому тут розміщувалися гіганти, що маємо розумну і дешеву робочу силу?
Нині економічна модель країни змінилася. І колишні гіганти ледь животіють, насамперед через те, що для їх продукції немає ринків збуту.
На сільгосппродукцію покупець у світі завжди знайдеться.
І модернізуватися, перейти на іншу продукцію при потребі тут значно легше, ніж у промисловості.

— Хочеться ще багато запитати. Причому конкретного. Та обсяг розмови уже такий, що в записаному варіанті він наближається до кордону читацького сприйняття, тому у сконцентрованій формі про найголовніше, що ви хотіли сказати читачу про село і сільське господарство.
— Перше. Чернігівщина має всі шанси стати високорозвиненим регіоном. Розвивати ми будемо, передовсім, сільське і лісове господарство.
Друге. На сьогодні стосовно простої людини найголовнішим я бачу збільшення грошей у її кишені. Через збільшення виплат на паї, зростання заробітної плати, спрощення ведення бізнесу, адекватну ціну на сільгосппродукцію і т.д.
Ми про це сьогодні майже не говорили. Тому кілька слів. Будуть у людини гроші, вона витратить їх із користю для себе і сім'ї. Тим самим дасть поштовх якомусь виробництву, торгівлі. Заплатить податки, комунальні платежі врешті-решт.

— Останнє. Ходять чутки, що Хоменко взяв гроші у «Дружби-Нової» і тепер захищає її інтереси, завжди на її боці (в іншому варіанті це говорять про вашого заступника Прокопенка). Коли подібні речі чую від одного-двох, не звертаю уваги. Але чутка дуже розповсюджена. Ваша відповідь.
— За роки моєї роботи на Чернігівщині стільки вже різних чуток розповсюджувалось... Але, насправді, нічого подібного немає. Конкуренції не забороняв і не-забороняю. Хай дають більший відсоток людям за земельні паї і добре господарюють на тій землі. А облдержадміністрація завжди буде на боці тих сільгосппідприємців, які не лише створюють робочі місця і вчасно платять зарплату, але й допомагають розвивати інфраструктуру села. Ми справді готові підтримувати таких інвесторів, бо за ними — майбутнє аграрної Чернігівщини.

— І, насамкінець, конкретне запитання. Які сільгоспфірми ви вважаєте найбільшими, найкориснішими, знаковими для області за сукупністю ознак. Тими, без яких область уже важко уявити.
— Серед найпотужніших слід згадати «Агрікор», «Агропрогрес», «Земля і воля», «Крокукрзалізбуд», «Дружба-Нова». Заслуговує на увагу діяльність таких господарств, як «Бутенко» на Меншині, «Віра» в Городнянському районі, «Колос» з Куликівщини, ПСП «Пісківське» Бахмацького району та багато інших. Найпотужніше в області розвивають тваринництво Бахмацький та Прилуцький райони, картоплярство — Менський і Чернігівський, зерновими славляться Бобровицький та Варвинський райони.
Взагалі, на моє бачення, вже найближчим часом кожен з районів відпрацює, враховуючи властиві для нього природні умови, найбільш ефективний напрямок розвитку своєї економіки, зокрема по виробництву та переробці сільгосппродукції. І за рахунок концентрації зусиль і коштів, усіх зацікавлених матиме наочні результати процесів реформування, що нині відбуваються у цій галузі. Вже найближчим часом для усіх стануть очевидними результати тієї широкомасштабної роботи, яку ми проводимо протягом двох останніх років в агропромисловому комплексі області. Це і буде кращим підтвердженням правильності обраного нами шляху.
Можливо, я вас здивую, але за більшістю показників наше сільське господарство уже фактично попереду в Україні. Будуються потужні тваринницькі комплекси. Вирощуються урожаї, не гірші, ніж у Західній Європі. Глибоко переконаний, що незабаром область посідатиме гідне місце в аграрному рейтингу країни. Адже такий благодатний край, яким є наша Чернігово-Сіверська земля, просто приречений вести провідну партію у розвитку вітчизняного сільськогосподарського виробництва і гідно репрезентувати Україну на міжнародному рівні.

Спілкувався Сергій Народенко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1311)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.