Може, то й справді був батько?

Нещодавно ми одержали листа від Ковальчука Петра Прокоповича із Корюківки, в якому він розповів про прожите й пережите. Життя Петра Прокоповича здалося нам цікавим, і ми вирішили познайомитися з ним особисто.

Діда розшукували, а батька забрала війна

Петру Прокоповичу незабаром 85, а виглядає він молодшим за свої роки. Запрошуючи до хати, пожурився, що дім без хазяйки. Напередодні Катерину Іванівну поклали в лікарню. У Чернігові їй зробили важку операцію. З допомогою ходунків вона вже сяк-так дибала по хаті, навіть їсти варила. А коли вже стало зовсім кепсько, мусила лягти в лікарню. Петро Прокопович і город поле, і курей годує, з вудочкою на риболовлю ходить, справляється з домашніми клопотами. Хоча без вірної Катерини Іванівни, з якою уже шістдесят літ у шлюбі, старому солдатові сумно і важко.
Родом він із Рейментарівки, друга дитина в сім'ї, де росло четверо дітей. Діда Олексія Донченка майже не пам'ятає. Був зовсім малим, коли того розкуркулили. Не за те, що був багатий чи експлуататор, а за те, що не пішов у колгосп. Забрали волів, корову, свиней, хату і хазяйство. Спасибі, не зіслали на Соловки чи Урал. Але дітися чоловікові було нікуди, і поїхав він з дружиною світ за очі. Бабуся з часом повернулася, доживала в селі у дочки. А діда так ніхто більше й не бачив.

Батько ж Петра Прокіп Іванович був пасічником. Ходив біля колгоспної пасіки і своєї вуликів двадцять мав. А ще був гармоністом на все село. Жодне весілля не проходило без нього. Пробував і Петра навчити грати, але не вийшло. Хлопець дуже хотів учитися в школі, гармошка його не цікавила.
— Записався в школу сам, у дев'ять літ, — згадує Петро Прокопович. — Літо людську худобу пасу. Платили пуд зерна і два пуди картоплі за корову. А на зиму — в школу. До війни встиг закінчити п'ять класів.
Початок війни запам'ятав, наче це вчора було. Того дня усім колгоспом їхали на косовицю. І він з дорослими — водоносом. Набирав у відро води з бочки і з кухликом до дядьків, що косили траву. їхали з піснями й музикою, гарний день був, радісний. А поверталися з лугу уже з плачем. Серед дня прийшла до косарів з Холмів посильна і повідомила, що почалася війна, німець напав.

Наступного дня проводжала Мотрона Олексіївна з дітьми свого хазяїна на війну.
— Батько обняв мене, поцілував і сказав: «Синок, більше ми не побачимось», — вдивляється в далечінь літ Петро Прокопович. — Так воно й случилось. Більше ми не побачилися. Розказували люди, що під Смоленськом солдати копали окопи і будто попали в окруженіє. Вроді прорвалися і втікли. Йшли втрьох, усі з Рейментарівки. В якийсь момент двоє пішли в один бік, а батько — в інший. І все. Ніяких звісток про нього, ні похоронки, ні листа. Пропав, як і не було. Даже пенсії на нас не платили.
А це вже недавно син одного з тих, з ким батько втік з полону, розказав, що чув від свого батька, ніби після війни той бачив нашого на станції в Щорсі. Будто був батько без обох ніг. Чи було це насправді, чи вигадка, не знаю. Будто не хотів він бути обузою сім'ї, рішив не об'являтися. Мо', й правда, доживав десь у інвалідському притулку. Нічого ми не знали. А ждали його все життя.

Украв у німців 20 колод і почав будувать хату

— Мати осталася з нами. Наташа 1924 року народження, я — 25-го, Галя — 29-го, а Коля — 35-го. Я старший, мусив хазяйнувать, робить усю батьківську роботу. І орав, і косив. Тоді з усієї України гнали скот на схід. Корови і коні, було, розбігалися по лісу. Я такого коня впіймав, пригнав додому. Кінь у хазяйстві — велике діло.
Як прийшли німці, почалося страшне. У грудні сорок першого нашу Рейментарівку як партизанське село спалили, убили 276 жителів. Ми з матір'ю ховалися в погребі у нашої баби Зіни. З нами ще дві сім'ї. Село горить, а ми там тремтимо. Поліцай заглянув, навів дуло гвинтівки. Мати затулила нас собою. Не приведи Господи...
Хату нашу теж спалили. На всій нашій вулиці осталася тільки одна. Літом ми жили в погребі, а зимою — у материної куми Дворецької. У неї своїх двоє дітей та ми. У тісноті та все ж не на вулиці. Так і жили.

А в сорок третьому, літом, чую від хлопців, що німці по Убеді ліс сплавляють — з Холмів до Сосниці. Душ п'ять нас зібралося, і рішили ми піти красти той ліс. Удень пасемо скот, а вночі — на річку. Води тоді в Убеді багато було, колоди плили свободно, не зв'язані. Стрибаємо з однієї на іншу, обв'язуємо вірьовкою, а тоді кріпимо вірьовку до упряжі, і кінь тягне колодку на берег. Ховаємо в кущах, щоб потім додому притягти. Я за тиждень сплаву двадцять колод натягав, склав за нашим згарищем і рішив, що буду строїться.
І тут хтось доніс на мене поліції. Один прийшов до нас. Ну, мати відкупилася пляшкою самогонки. Не тронули ні мене, ні колодок.
У вересні сорок третього нас освободили. І я почав строїть хату 5,5x5. Колодки обтесували з обох боків. Догнали до вікон. Допомагали, звісно, старші. А сумаки між вікнами сам клав.
Багато тоді в селі строїлося. Трудне врем'я було...

У сімнадцять літ — на фронт

— Забрали мене на війну у грудні сорок третього. Навчання ми пройшли в Казані, а тоді — на III Прибалтійський фронт, в Естонію. Гнали німців з Тарту і потрапили в оточення. Вночі прорвалися, вийшли до своїх. Нас знову направили на перепідготовку — в Архангельську область. Дальше служив на Першому Українському, був радистом мінометної батареї. Пройшов з боями Польщу, далі — Німеччина. За оволодіння містами Гінденбург та Беутен і форсування річки Одер одержав подяку Верховного Головнокомандуючого Сталіна. Звідти нас кинули на Чехословаччину. Я вже був молодшим сержантом, старшим телеграфістом. День Перемоги зустріли на підступах до Праги.
Додому не пустили. Кинули нас в Угорщину. Потім служив у Рязані і на Далекому Сході. Одержував листи з дому. А в Рязань до мене приїздила на побачення мати. Ну чим її пригостить? Я пішов на кухню, попросив супу. Вона зраділа, їла з апетитом, хвалила:
— Ой, смачний!

Ми не могли наговоритися. Мати розповіла, що добудувала хату, що Наташа працює у лісництві, садить сосни. Заспокоювала:
— Усе у нас, синку, добре. А про батька нічого не чути.
У сорок шостому і я їздив у відпустку на десять днів, провідав рідних.
На Далекому Сході служив у десантних військах, зробив 19 стрибків з парашутом з аеростата з висоти 500 метрів і з літака Лі-2 — з 800 метрів. За стрибки платили по 15 рублів. А за перший – 25. Я трішки зібрав грошей і коли в листопаді 1950 року демобілізувався, купив собі шапку і перший у житті костюм. Сім літ відслужив, з сорок третього по п’ятдесятий, від дзвінка до дзвінка.

Був і бондарем, і мірошником

— Оженився через рік, на жовтневі свята у п'ятдесят першому справили весілля. Каті Стукало було дев'ятнадцять літ, як я її засватав. Це вже ми разом шістдесят год. Жили в Савинках. Батька Каті на війні п'ять разів ранили, а загинув у Білорусії. У неї ще було двоє братів. Ми пожили трохи в тещі, а тоді моя мати продала стіг сіна І дала мені гроші на хату. Я ще двічі робив до неї прибудову. Усе строївся.
П'ять років був бондарем в артілі імені Красіна. А тоді пішов мірошником. 40 років молов муку. Ще робив на пилорамі, був завідувачем виробництва.
Жили ми в Савинках аж до 2003 року. Село попало в Чорнобильську зону. Відселення було добровільним, і ми зрештою вирішили перебиратися до Корюківки, де жив син. Купили оцю хату.
Дочка наша Галя живе в Ніжинському районі, робила начальником пошти у селі Перемога. У неї двоє дорослих дітей — син Борис і дочка Галя.

Наш син Леонід за освітою диригент, вчився у Ніжині, працює керівником гуртка в домі культури фабрики технічних паперів, учить дітей різьблення по дереву. Його старша дочка Таня живе в Росії, художник. Оце саме в Малайзії. Вона дуже талановита, малює на піску. Запросили туди попрацювати. А менша синова дочка Яна вчиться в дев'ятому класі. Теж гарно малює, захоплюється фотографуванням.
Сестри мої вже померли. Брат Микола живе в Сосниці. Він музикант, пише пісні. Ось мені подарував свою збірку. Хвалився, що ще одну готує.

***

У Петра Прокоповича хороша пам'ять. Слухати його дуже цікаво. Хотіли ще поїхати з ним до Рейментарівки, щоб побачити хату, яку він будував ще зовсім хлопчиком з крадених у німців колод.
— Е-е, нема вже тієї хати. Після смерті матері брат продав. На її місці тепер інший будинок, — каже Петро Прокопович.
Тут до батька з гостинцями заглянув син. Ушестя в Корюківці — храмове свято.
— Та я он риби наловив, є що їсти, — заспокоїв батько Леоніда.

А той поділився з нами планами спробувати розшукати діда Прокопа Івановича Ковальчука, що десь згинув на кривавих дорогах війни.
— Це ж не годиться, що був чоловік і зник невідомо де і як, — говорить Леонід Петрович. — Нема його прізвища навіть у списках чернігівців, що загинули на війні. Треба кудись писати, шукати. Може, в Київ, може, в Подольськ чи ще кудись. А може, комп'ютер допоможе. Буду шукати. Хоча б могилу.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №24 (1310)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.