«Петро, а коли це мене Кучма цілував»

Село Волосківці Менського району стоїть на Новгород-Сіверській трасі. Асфальтова стрічка її робить тут такі зигзаги і повороти, що, буває, летять швидкісні автівки у кювет, і тоді мешканці села вибігають з хат, допомагають машинам стати знову на колеса, заспокоюють переляканих водіїв: «Ви ж обережніше!». Не раз перетинав Волосківці і колишній Президент України Леонід Кучма, їдучи в рідне село Чайкине Новгород-Сіверського району і повертаючись до столиці. У часи його правління країною вертолітні маршрути високопосадовців ще не увійшли в моду, і їхав Леонід Данилович машиною. У Волосківцях розповідають, як одного разу ескорт Президента зупинився, до людей, які зібралися на сільському перехресті, вийшов Леонід Данилович, розмовляв з ними, а на прощання велів своїм супроводжуючим потрусити кишені і дати двом молодим мамам, що стояли у натовпі з немовлятами на руках, грошей. Навідавшись у Волосківці, ми вирішили пошукати тих, хто тоді спілкувався з Президентом.

«Як тебе звать?» — запитав Кучма. Кажу: «Паша». «А в мене мати була Паша», — усміхнувся він

— Поїдьте до Боюна, — порадив нам сільський голова Олександр Любенко. — Це все було перед його хатою, на Степанівському повороті. Саме жінка Петра Михайловича й розмовляла з Кучмою.
Петро Михайлович та Парасковія Яківна зустріли нас привітно.
— Було таке. Мене Кучма ще й поцілував, — каже Паша Яківна. — Петро, — це вона до чоловіка, — а коли це мене Кучма цілував? У якому году?
— Мо, в вісімдесят п'ятому, — губиться у спогадах Петро Михайлович. — Та ні, у вісімдесят п'ятому ще советська власть була, Горбачов руководив. Значить, позній.
— Конєшно, позній. Я на пенсію вийшла у дев'яносто п'ятому, у п'ятдесят літ. Чого ж він і замітив мене, бо я кричала, що пенсії по півроку не виплачують. Значить, це було позній. А от у якому году, не здумаю.

Було літо. По селу пішла чутка, що їхатиме Президент, ворочатиметься з Чайкиного. Я город полола, а тоді бачу, що на Степанівському повороті збираються люди. Я вмилася, наділа коричневе платтячко у білі горошинки і теж вийшла на вулицю. Ми думали, Кучма просто проїде мимо. Мо, вбачимо його, мо, й ні. А він під'їжджає, бачить, що люди стоять, спиняється і виходить із машини.
— Машин було три, — уточнює Петро Михайлович.
— За кермом великої чорної сам Кучма. Охоронець один рядом, один ззаду. І ще у двох машинах.
— Ну, він вийшов, поздоровкався, — продовжує Паша Яківна. — Питає, як життя, як діла. А люди почали кричать:

«Коли жизнь наладиться? Коли пенсії не будете задержувать?» І я кричу: «Коли будете пенсію нормально давать? Хіба це діло, що не виплачують по півроку». Не знаю, мо, найгопосніше кричала, бо раптом Кучма перевів погляд у мій бік і питає:
— Ану хто там кричить?
— Я, — кажу, — мати п'ятьох дітей. Їх же треба годувать. А чим?
Тоді Кучма бере мене за руку і веде до машини. По правді сказать, я злякалася. Думаю, мо, в машину посадить і вивезе кудись, як непотріб. А він:
— Як тебе звать?
— Паша, — кажу.
— У мене мати була Паша, — усміхається він. — А які ж у тебе діти? Яка пенсія?
Ну, я й розказую, які діти. Хоч уже й великі, а допомагати треба всім. Такий наш батьківський обов'язок. А пенсія в мене тоді була 67 гривень.

І тут Кучма каже:
— Так ти ж героїня! І цілує мене.
— Ну, а я ж рядом стою,
— доповнює жінчину розповідь Петро Михайлович. — Дивлюсь, що Президент по-доброму з нами, даже поцілував мою дружину, то й питаю:
— Вона — мати-героїня, а хто ж я?
Він засміявся:
— А ти — молодець! Дальше Кучма обернувся
до своїх охоронців.
— Хлопці, — каже, — що там у нас залишилось? Дайте людям. Он дві молоді мами з дітками.

Пам'ятаю, що Віта Богомазова стояла з коляскою і Люда, забула її прізвище, держала на руках дитя. їм і дали гроші, по скільки — не знаю, — розповідає Паша Яківна. — Минут п'ятнадцять чи двадцять стояв Кучма коло нас, а тоді поїхав. Людмили, вона жила в отій хаті на розі, вже в селі немає, а Віта тут.
А мене тоді наче хто зурочив. Почала боліть права рука. Да так, що місця собі не знаходила. Не знала ні дня, ні ночі. Спала сидячи. Картоплю вже копали без мене. Що робить? Пішла по бабках. Ворожили, а воно не допомагало. Ох і настраждалася я! Вилікувала мою руку баба Картунка, наша, волосківська, царство їй небесне. Прийшла я до неї, мало не плачу, прошу: поможи! Сіли ми з нею на лавочку, почала вона шептать. І вишептала. Скільки вже год минуло — рука не болить, роблю все.
От і думай, що воно було. Невже хтось позавидував?

Батько Михайло Боюн на війні був кавалеристом. Пропав безвісти

Петро та Паша Боюни переїхали до Волосківців з Лісок. Там народилися й виросли. Петро був другою дитиною в сім'ї. Коли почалася війна, йому минув тільки рік. А Гриша старший на два роки. От із такими крихітками й залишилася Горпина Петрівна, як пішов бити фашистів Михайло Федорович.
Через якийсь час приходить у село звістка, що багато наших солдат потрапили в полон під Гомелем. Є серед них і ті, що пішли на війну з Менського району. Може, і Михайло там? Мо, поранений? Треба їхать хоч перевдягти, нагодувати, а може, й забрати додому.
У далеку дорогу Горпина вирушила з хрещеним батьком Артемом Артемовичем Бушаком. Запрягли коня і поїхали. Те, що побачили, згадувала з жахом до самої смерті. Полонених тримали за колючим дротом. А навколо зібралися тисячі жінок, які вдивлялися в обличчя бранців, шукали рідних. Уздовж дроту ходила й Горпина, кликала:
— Миша! Миша!

У якийсь момент один з полонених перестрибнув через колючий дріт і кинувся в жіночий натовп. Охоронець відкрив вогонь по втікачу. Куля влучила Горпині в стегно, зробивши калікою на все життя. Нога так і залишилася коротшою. Довгі роки молода жінка була прикута до ліжка, ходила на милицях. У сорок сьомому мало не загинула від бандитської кулі. Тоді вона погодилася стерегти вночі колгоспну комору, в якій зберігалося шість мішків зерна і мішок пряників.
— Пряниками платили збирачам коксагизу, — каже Петро Михайлович. — Треба було назбирати торбочку квітів, за що давали три пряника. Нам, дітям, вони здавалися такими смачними!

У ті роки в лісах і ярах водилося багато банд. Одна з них і прийшла в Ліски, аби пограбувати колгоспну комору. Горпина дивом залишилася живою, хоч пам'ятала направлене на неї дуло пістолета до останніх днів життя.
А на батька прийшла похоронка: «Рядовий Михайло Федорович Боюн пропав безвісти». Ростила дітей і ставила на ноги Горпина Петрівна сама. І все життя чекала свого Михайла.

«А мене мати з Німеччини привезла»

А Паша Яківна — післявоєнна, народилася в листопаді 1945 року. Її матір Ганну Леонтіївну Рак забрали зовсім юною до Німеччини. Там дівчина зустріла Якова Лисенка. Вони покохали одне одного. Після визволення Яків кликав Галю до себе в Одесу, але вона поїхала додому, в Ліски. Прощаючись з коханою, Яків подарував їй два золоті годинники — чоловічий і жіночий.
— Народиш сина — залиш йому чоловічий, а дочку — жіночий, — наказав. — Щоб була пам'ять про батька. Інший— продай.

Повоєнна розруха І страшна бідність не дозволили зберегти той годинник. Батько не забував Ганну і новонароджену дочку, наполегливо кликав до себе. Паша ходила вже до шостого класу, копи від нього прийшов останній лист. Батько писав, що в нього є сім'я, двоє синів. Але він хоче, щоб дочка приїхала, жила з ним, вчилася. «Тут тебе ніхто не обидить».
— Може, він ще й тепер живий, — каже Паша Яківна.
— Може, десь є і мої брати. Та я нікого не бачила, нікого не знаю. Бо нікуди не поїхала ні мати, ні я.

«Через два роки у нас золоте весілля»

Вони виросли не одній вулиці, але до пори до часу чорнявий гармоніст не помічав маленьку дівчинку. Після Дігтярівського училища механізації три роки працював на цілині, в Акмолінській області Казахстану.
— Заробив 1500 рублів, заїхав у Харків, купив собі одяг і взуття, — згадує Петро Михайлович. У село з'явився як нова копійка.
І тут він побачив синьооку красуню Пашу. Через рік, 4 лютого 1963-го, вони побралися. А вже в жовтні його забрали в армію. Через інвалідність матері у Петра була відстрочка від служби. Тепер же, коли одружився, догляд за матір'ю покладався на невістку, а його покликали до війська. Отож першого сина Паша народжувала без Петра. Він, звичайно, примчав на побачення з первістком. Служив у Лубнах, у взводі хімічної розвідки. З ким уже там завів знайомство, але за роки служби приїздив додому... тринадцять разів!

Синочка вони назвали Володею. А тоді ще народилися Петрусь і Миша. Після трьох синів Бог послав двох дочок — Світлану і Таню. Тепер уже в Боюнів восьмеро онуків. Будуть і правнуки. За працю Паша Яківна нагороджена орденом Трудової Слави. Була й нянею в дитсадку, техпрацівницею в школі, а найдовше дояркою в колгоспі.
У Петра Михайловича трудового стажу 38 з половиною літ.
— Пропали роки роботи в Казахстані і в MTC, — каже він. — Де ділися документи, що підтверджували б це, ніхто не знає.

У свій час Боюн закінчив Полтавську радпартшколу. Працював і на тракторі, і на автобусі, був бригадиром тракторної бригади, заступником голови колгоспу, директором будинку культури, завідувачем тваринницької ферми. Пенсія невелика — 880 гривень. У Паші Яківни більша. Подружжя тримає хазяйство, порає город. Здоров'я, щоправда, вже не те.
Дім над дорогою вони купили, коли Петра Михайловича направили на роботу до Волосківців.
— Хороше місце, — каже господар. — Люди не минають нашу хату, і ми поспішаємо на допомогу тим, кого спіткала в дорозі біда. Через це друзів у нас — по всьому світу. От і з Президентом зустрілися ми якраз перед своїм двором.

«За Кучмині гроші я дитину похрестила»

Віту Богомаз того дня ми в селі не знайшли, тож зв'язалися з нею по телефону.
— Було це влітку 1999 року, — внесла ясність жінка. — 30 червня у мене народився другий син Юра. Того дня, про який ви запитуєте, я везла його в колясці від мами. Мене побачила Люда Фелюст і вийшла з двору зі своїм Владиком. Він старший за мого Юрка, мо, на рік. Люда дуже бідно жила. Матері в неї не було, а батько сидів у в'язниці. Жила в бабиній старій хаті з чоловіком і дитиною. Ну, стоїмо, розмовляємо. А тут люди почали збиратися. Кажуть, Кучма їхатиме. І правда, їдуть три машини, спиняються коло нас. Виходить з першої Кучма. Люди почали кричать, що погано жить, пенсій не платять вчасно. Хтось вказує на Люду:
— Подивіться, як бідно живе оця молода жінка. Роботи нема ні в неї, ні в чоловіка. А на руках дитя.

Тоді Кучма й наказав своїм охоронцям дати Люді грошей. Вони вийняли з кишень і передали їй. А вона трохи і мені в коляску поклала. Десь гривень триста. Ці гроші мені дуже згодилися. Ми тоді хрестини Юрі справили.
А Люді дісталося близько тисячі гривень. На той час це були великі гроші. Люда одежу купила собі, чоловіку і брату. Вскорості вони з чоловіком переїхали до Калити Київської області. Мабуть, там і живуть.
А моє прізвище тоді було Нерет. Богомаз — це мій другий чоловік. З першим ми розійшлись. У сім років помер мій старший синок Саша. Досі плачу за ним. Другий син Юра, що тоді лежав у колясці, вже ходить до шостого класу. Із Сашею Богомазом у нас народилося двоє дітей. Дочці Сніжані чотири роки, а сину Павлику — третій.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №16 (1302)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.