Станіслав Ковтун: «Мамо, купи мені гармошку!»

Про Станіслава Ковтуна з Дмитрівни Бахмацького району збиралася написати давно. Керований ним дитячий ансамбль «Веселі ложкарі» привернув увагу ще в далекі вісімдесяті. Кожен виступ колективу на обласній сцені проходив з успіхом, супроводжувався гарячими оплесками глядачів. Радувало не тільки це, а довге життя ансамблю. Що таке дитячий колектив? Це обов'язкова зміна його учасників. Діти ростуть, ідуть у життя, а грати на ложках, як у цьому випадку, вчаться інші. Було цікаво, як же керівникові вдається тримати «Веселих ложкарів» і взагалі — що він за людина.

«Я взяв гармошку в руки і заплакав»

— Я ріс без батька, — каже Станіслав Михайлович. — Хто він, не знав. Жили удвох із мамою. Вона працювала дояркою в махоркорадгоспі, цілий день на роботі. А я вдома сам. Дуже любив музику. Ще дошкільням бігав під клуб і слухав, як грає на баяні Григорій Іванович Назаренко. А вдома брав до рук дошку і перебирав пальчиками, уявляючи, що то кнопочки. Коли пішов до школи, співав зі сцени «Рідна мати моя». Мені аплодували, і то було щастя.
Жили ми бідно. Мене дражнили діти байстрюком, а мама з хрещеною втішали, казали, щоб не звертав уваги на образи:
— То погані діти. Нехай собі плещуть! А ти в нас — молодець, хороший хлопчик.

Мені було вісім років, як мама вперше в житті одержала тринадцяту зарплату. Принесла ті гроші і каже:
— Купимо тобі, Славуню, костюмчик чи пальтечко.
А я:
— Мамо, купи мені гармошку! Не треба пальтечка...
І вона купила! Я взяв ту гармошку в руки і заплакав. А потім пішов до Віктора Даниловича Росовського. Він був виконробом, але дуже гарно грав на гармошці. Я попросив показати якусь мелодію і вже незабаром заграв матроський танець «Яблучко», а тоді ще вальс «На сопках Маньчжурії». Пам'ятаю, що мама заплакала, почувши той вальс.

Ми жили по сусідству з дитсадком. Я любив туди ходити гратися з дітьми, брав із собою гармошку. Одного разу в садку виникла пожежа. Була загроза, що вогонь перекинеться на нашу хату. У трусах, куфайці й чоботях я вискочив на подвір'я, притискаючи до грудей гармошку. Пізніше люди сміялися, згадуючи мене у трусах і з гармошкою.
Перші гроші заробив у п'ятому класі. Носив людям у поле воду, за що платили 70 копійок за день. Небагато, а все ж заробіток.
До закінчення школи я вже мав баян. Під власний акомпанемент на сцені районного будинку культури співав пісню «Прилетіла ластівка».

«Хочу в армію»

— Я дуже хотів в армію, хоча як сина матері-одиначки мене могли не взяти. Так і сказали у військкоматі. І я вблагав матір написати заяву, що вона не проти моєї служби. Потрапив до танково-навчального підрозділу, що дислокувався в польському місті Страхові. Коли у 1968 році розпочалися події в Чехословаччині, наші танки супроводжували штаб військ Варшавського договору. 19 серпня ми увійшли в країну в районі Трутнова. Я був молодшим сержантом, командиром бойової машини. І хоч стріляти нам не довелось, але наш Т-62 був у стані бойової готовності.
На вулицях коїлося страшне. Чехи несли плакати: «1945 — друзі, 1968 — СС», «Іван, повертайся додому. Тебе чекає Катюша». Жінки ішли проти танків з дитячими візочками, несли на руках дітей.

Мені, 20-річному, стало дуже страшно. У відчаї я написав матері: «Мене не жди». Як зрозумів потім, той лист до матері не дійшов, а зі мною провели, відповідну бесіду, розпитали, хто в мене вдома, як живе мати. І до неї приїздили з військкомату, запропонували допомогу, привезли дров.
У Чехословаччині ми були аж до січня 1969 року, а тоді повернулися в Страхов. Я одержав 15 діб відпустки, провідав матір. Звичайно ж, ні про яку Чехословаччину не смів обмовитись і словом. А мати раділа, дивлячись на сина, що подорослішав і змужнів.

Тепер, з висоти віку і життєвого досвіду, я відчуваю свою вину перед нею. До самої смерті вона так і залишалася самотньою. Через мене. її сватали,, коли мені було десь років вісім. Я сказав: «Ніхто нам не треба! Я буду тебе захищати».
А коли мені було вже п'ятнадцять, я прийшов зі школи і побачив у хаті незнайомого чоловіка. Мати сказала: «Це твій батько». Я дуже здивувався: де він узявся? Звідки? За все своє коротке життя ніколи нічого не чув про нього. Знав, що я байстрюк. Мене дражнили, ображали, принижували. Заступитися було нікому. А тепер — батько?

Виявилось, що він виїхав із нашого Зеленого Гаю ще до мого народження, кинув мою вагітну матір. Подався аж на Сахалін. Там створив сім'ю. А тепер щось не заладилося, і він згадав про Ольгу з дитиною. Хто він мені? І нащо він мені? Ображений до сліз, я так і сказав матері:
— Якщо він залишиться у нас, я піду з дому.
Взяв баян і пішов до хрещеної Тетяни Іванівни Шкільської. Вона була самотня, дуже любила мене. Вислухавши, пішла до нас. Що там вони говорили, не знаю, але повернулися разом. Мати лягла біля мене, обняла і сказала, щоб я не хвилювався.
— Пости мене, синку. Ніхто нам не треба, — заспокоювала мене. — Прости мене. Не було щастя змолоду, не буде і в старості. Житимемо удвох. Ти в мене вже майже дорослий.
Хто зна, не прояви я свій дитячий егоїзм, може б, і влаштувала мати свою долю. Та розуміти це ми починаємо надто пізно.

«Це буде моя жінка»

— Працювати в культурі я почав ще до армії. Тоді прийняв сільський клуб. А повернувшись зі служби, вступив на річні курси баяністів-хормейстерів при Талапаївській дитячій музичній школі. Закінчивши їх, одержав роботу художнього керівника будинку культури в Харковому. Створив там хор, а при ньому дитячу групу.
Тоді ж і закохався. Ліда Мартіян працювала обліковцем на фермі. Побачивши її, запитав:
— А ви до нас у хор не хочете?
— Мені ще тільки співати залишилось! — кинула вона у відповідь.

Щось мене зачепило в цій молодій жінці, і я сказав:
— Це буде моя дружина. А люди:
— Та вона ж заміжня, у неї троє дітей. Старша за тебе на вісім років. Життя в неї страшне. Чоловік — п'яниця, знущається, б'є. Нещасна вона...
А я вже все для себе вирішив: буде моєю! Жив на квартирі у Лідиної свекрухи. Ліді це не подобалось. Ні про які відносини зі мною не хотіла й слухати. І все ж я досяг свого. Її діти не були для мене перешкодою. Ріс сам-один, завжди хотів мати сестер і братів, любив дітей. Отож і Лідиних полюблю. Галюсі на той час було одинадцять, Світлані — вісім, Валюші — сім. Ну, батьком їм не стану — батько в них є, але любитиму і піклуватиму-ся як про рідних. Подальшого життя без Ліди я не уявляв.
Поїхав до матері і сказав, що буду жениться.
— От і добре, — зраділа вона.
— Мамо, так я на жінці буду жениться.
— Як — на жінці?
— У неї троє дітей. Але я її дуже люблю.

Мати згасла. Вона не забороняла, просто говорила, що у 22 роки можна ж і дівчину знайти. Що чужі діти — це дуже - велика відповідальність.
І я знову кинувся до хрещеної. Після їхньої розмови мати сказала:
— Дивись сам. Запам'яталися й слова
тестя Василя Кириловича Коваленка.
— У мене шестеро дітей, а Ліду люблю чи не найбільше, — сказав він. — Нещасна вона зі своїм чоловіком. Знущається він над нею. А вона—дуже хороша, добра й роботяща. Якщо хочеш з нею жити, їдьте звідси. Хоча б у Казахстан, до тітки. Тільки прошу тебе: не покинь її з дітьми в дорозі.
Склалося так, що ми поїхали у Казахстан з двома старшими дочками. Валя залишилася у бабусі, батькової матері. Ліда дуже важко переживала розлуку з дочкою, але що було, те було.

Десять років у Казахстані

— У Чистопіллі Кокчетавської області, де ми зупинилися, підйомних дали 45 карбованців. На них ми купили шкільну форму для дівчаток. Я пішов працювати в районний будинок культури. У складі агітбригади їздив безкраїми степами. По 20 днів був у відрядженні, не бачив сім'ю. А Ліда вже чекала дитину. І я перейшов на роботу до будинку піонерів, керував гуртком баяністів і танцювальним колективом. Взяв уроки музики в школі. З часом став директором будинку культури, одержав квартиру.

Народився син Олег. Після декретної відпустки влаштувалася на роботу Ліда. Життя налагоджувалося. Щоліта ми приїздили в Харкове, аби побачитися з рідними. Через вісім років після Олега Бог послав нам ще одного сина — Данила. І тільки тоді ми зареєстрували з Лідою наш шлюб. Доти жили на віру.
Данилкові нашому не підійшов казахстанський клімат, і в 1980 році ми повернулися в Харкове. Мені запропонували роботу директора будинку культури в Красному Колядині. А ще я працював водієм молоковоза. Сім'я ж бо велика! У1984 році перейшов на роботу до Дмитрівки. Очолював будинок культури аж до 2006 року, поки не обрали селищним головою.

«Мої любі «Веселі ложкарі»

— Ідею створення дитячого ансамблю ложкарів підказав мені Віталій Петрович Ломако, що працював тоді завідувачем райвідділу культури. Побачив наш сімейний ансамбль, в якому я грав на баяні, Олег — на ложках, Данилко — на бубоні, а наша мама була солісткою. Я залучив до колективу 12 дівчаток і 12 хлопчиків від 6 до 12 років. І почалася робота. У грудні в концерті ми виконали пісню «Суббатея» і хореографічну композицію «Коробейники». Зрештою створили окрему програму. Часто виступали в Чернігові, їздили з концертами по області.
Я заочно закінчив Ніжинське училище культури, а потім і Київський інститут культури. Викладав музику в школі, працював з ансамблем; який став лауреатом фестивалю «Повір у себе» в Одесі, а потім у Євпаторії. Українське телебачення зняло про нас фільм. У 1992 році колективу присвоїли звання зразкового.
Підростали мої веселі ложкарі, їм на зміну приходили інші. Існує ансамбль і досі. Навіть коли мене обрали селищним головою, керівництво колективом я не залишив. До речі, 26 лютого ми братимемо участь у творчому звіті Бахмацького району на сцені театру імені Шевченка в Чернігові. Приходьте!

Виросли діти. Ростуть онуки й правнуки

— У грудні 2009 року нашій мамі Лідії Василівні присвоїли почесне звання «Матитгероїня». Торік ми відсвяткували мамин ювілей і 40-річчя нашого подружнього життя. Зібралися усі діти зі своїми сім'ями. У нас десять онуків і двоє правнуків.
Галуна наша закінчила Київський політехнікум зв'язку, працює в Укртелекомі у Сімферополі. Має сина і дочку. Світлана одержала освіту в Чернігівському медучилищі, живе у Краснодарському краї. Три її дочки закінчили школу з золотими -медалями. Валя — недалеко, в Талалаївці. У неї двоє синів і диплом технікуму харчової промисловості. Данило закінчив .академію МВС у Києві, вже капітан. Живе в Комсомольську Полтавської області. Його Данилкові вже 10 років, Настуні — чотири, а Марійці — тільки два місяці. Олег живе з нами. Працює в будинку культури.
Велике щастя — бачити дітей порядними людьми. Більшої нагороди нам з матір'ю і не треба.

Селищний голова — робота не проста

— За роки роботи селищним головою я дещо зробив для Дмитрівки. Приміром, створена ритуальна служба, яка бере на себе всі клопоти по похованню. На двох кладовищах збудовані каплички. Усі цвинтарі обгороджені. Ми розчистили селищний парк, навели порядок біля пам'ятників, облаштували центр Дмитрівки. Створили три кооперативи, які займаються будівництвом водогону. Прокладено його вже 15 кілометрів. 220 осель уже мають воду. Зробили проект газифікації селища. Скоро Дмитрівка матиме газ.
Варто згадати і свято селища, яке ми влаштовуємо щороку 14 вересня.
Робота голови — не проста. Щодня до тебе ідуть люди зі своїми проблемами. Твій обов'язок усіх вислухати і допомогти. Не покривлю істиною, коли скажу, що робив усе, аби виправдати довір'я земляків. Мене й раніше обирали депутатом сільської ради кілька разів, був і депутатом районної ради.

Те, що сталося влітку минулого року, переживаю дуже. Скажу одне: мене підставили. Я вже був під слідством, а люди вдруге обрали мене селищним головою, віддавши за мою кандидатуру 70 відсотків голосів. Коли після вироку суду я написав заяву про складення повноважень, перший раз сесія сільської ради не проголосувала за моє звільнення. Минулого четверга моя заява розглядалася вдруге. Тепер я вже не голова. Гірко? Дуже. Було багато планів. Виконуватиме їх хтось інший.
Я ж повертаюся в школу. Вчитиму дітей музики. Життя не зупинилося. А ще почав писати книгу про наш родовід. Щоб діти знали своє коріння.


Тепер вони живуть утрьох: Олег, Лідія Василівна і Станіслав Михайлович

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №7 (12932)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.