Галина Євтушенко проміняла життя артистки на село

 

Навіть професійні артисти, що­раз виходячи на сцену, перші хвили­ни хвилюються, що аж ноги трусять­ся. Про таке не раз чула, спілкуючись з ними. А ось зустрілась з Галиною Євтушенко - першою артисткою, яка ніколи не боялася сцени, сцена, ви­ступи - це її сенс життя. «Це все», - каже вона.



Галина Петрівна співає, пише і де­кламує вірші, складає і веде різні святкові програми, танцює. І так все своє життя, при цьому не маючи ні­якої професійної підготовки.

Її батьки любили співати, брати гра­ли на гармошці, сестра, як і Галина, має прекрасний голос. Дівчина після закінчення 8-річки у рідному Пекареві, а потім 10-го класу Сосницької серед­ньої школи вступала до Ніжинського культосвітнього училища разом із своїми сільськими подружками Олею і Валею. Успішно дівчина склала 2 ек­замени, а із третього втекла, бо по­дружки «провалилися», а сама вона залишатись не захотіла. І як не вмов­ляла тітка, яка проживала у Ніжині, йти на екзамен, згодна була пле­мінницю вести за руку, але Галина за­брала документи і вирушила додому.

Батьки дуже переживали за донь­ку, мама плакала, казала, що донь­ка даремно витратила гроші, яких так не вистачає сім’ї, в якій 5 дітей. Бідкалися, що робити далі, де шука­ти роботи. Саме тоді гостював дядь­ко, який приїхав із Бреста. Він умовив сестру, сказавши, що є в нього зв’яз­ки і він влаштує активну, творчу пле­мінницю у школу вожатою. Але місце виявилось зайнятим і довелось дівчи- ні-малолітці шукати роботу. Взяли її на килимовий комбінат ученицею тка­чихи. Зарплата невелика, зате тут від­крились всі можливості для улюбле­ної справи. Від комбінату Галині дали акордеон, вона навчалась у музич­ній школі, співала у ансамблі, в хорі, танцювала.

Крім цього, від комбінату вона навчалась на курсах, де готува­ли секретарів-машиністок для роботи за кордоном. Але вже після інвента­ризації довелося повернути акорде­он, купити власний не було можливо­сті, а просити грошей у батьків соро­милась. А незабаром до Бресту при­був кавалер із Чернігівщини, він щой­но повернувся зі строкової служби. З ним дівчина познайомилась, коли була у Ніжині.

Тітка працювала до­яркою, а він був водієм, який довозив працівниць до ферми. Разом вони прибули у Чернігів, одружилися, наро­дилася двійня - син і донька. Галина влашту­валась на «ЧекСіл», на вироб­ництво у мокрий цех. Але дякую­чи артис­тичності, її поміти­ли. Дали квартиру у сімей­ному гур­тожит­ку. Потім нова по­сада, навчан­ня в технологічному тех­нікумі. У Чернігові Галина стала учасницею славнозвісного ансамблю «Граймо», співала у хорі. У складі ансамблю вона побу­вала з виступами за кордоном. Цей ансамбль полюбив президент України Леонід Кучма і три роки підряд запро­шував у Чайкино.

Та життя - це по­стійні підйоми і спу­ски, якісь перешко­ди і їх подолання. 13 років сімейно­го щастя були пе­рекреслені. Та за­лишалась улю­блена робота на «ЧекСілі» і поса­ди юрист-претензіоніст, референт ди­ректора - всього 17 з половиною років.

До пенсії зали­шалось 2,5 роки... Помирає батько, у мами - мікроінсульт. Галина, не розду­муючи, пише заяву про звільнення і ле­тить чим скоріш до­дому у село дитин­ства, до мами.
Я не думала, що залишусь у с елі, - каже жінка. І ніхто із колег, подруг по сцені, не міг повірити, що Галина Петрівна зможе так різко змінити своє життя. Вмовляли повернутись. Деякий час вона їздила на виступи, бо ансамбль, як вона каже, це її все.

- Я пропонувала мамі їхати зі мною у Чернігів. Мама не хотіла, хоч на­відріз не відмовлялася. Але говори­ла так, що я не змогла ні покинути її, ні везти зі своєї хати. А ще ті остан­ні слова батька - не хотілось, щоб за­тихло дворище - різали по живому.

Догледіли батьків, поховали. Так і залишились в рідному селі, в рідній батьківській хаті, яка служить обе­регом для всіх - сюди їде вся рідня. Галина і Михайло, як колись батьки, всіх зустрічають, проводжають з гос­тинцями. З Михайлом Галина зустрі­лась ще 35-річною. Він підтримав рі­шення дружини. Каже: «Куди голка, туди й нитка», уточнюючи, що голка - це дружина. Вона завжди рішуча і в той же час виважена і відповідальна. В усьому на неї можна покластися. Вона - швидка допомога. Так кажуть про Галину Петрівну рідні. Хрещеній треба тиск поміряти - біжить, дядьку допомогти чи просто відвідати - не рахується ні з чим. У селі збираються сітки для військових плести - теж по­спішає. З власної ініціативи обсадила навколо кладовища квітами патрі­отичних кольорів, скоро там зацвітуть її хризантеми. А хтось просить зачіску підправити - не відмовить, поголить. У селі вона, як завжди, активна учас­ниця художньої самодіяльності сіль­ського будинку культури, може вести святкову програму, а може написати щемливого вірша матері, яка втрати­ла сина на клятій війні. 12-ий рік вона ходить у півчу Кнутівської церкви, ко­лись і батько співав у півчій.

Разом з чоловіком ходять по гриби, порають город. А ще міська пані утри­мує кіз.

- Колись корова мене побила, то я боялася до них і наближатися. Хоч батьки тримали корову, але я ніколи не доїла, баялася. А якось сусідка хрещеної умовила взяти у неї кізоч­ку. Взяла. Показали як доїть і ось уже розвели аж 4.

Не забуває ні вона, ні її подруги одна одну. Їдуть з Чернігова, Сосниці. Та нині все не так - не лунає застіль­на пісня, немає веселих жартів. Не забуваються дні, коли внучка з 5-місячною дитиною сиділа у підвалі, а потім між танками мчали на несамо­витій швидкості у село. Але віра не згасає, перемога буде за нами!

Олена Кузьменко “Вісті Сосниччини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.