Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Вони зустрілися через довгих 33 роки, аби не розлучатися вже ніколи

Вони зустрілися через довгих 33 роки, аби не розлучатися вже ніколи

Вони зустрілися через довгих 33 роки, аби не розлучатися вже ніколи
Про такі історії ми кажемо: кіно та й годі! І справді, усе, що сталося в житті цієї пари, схоже на сюжет цікавого фільму чи книги. З третього класу хлопчик любив дівчинку, однокласницю. Після восьмирічки їх шляхи розійшлися. Жили вони далеко одне від одного, і в кожного було своє життя. Виросли їхні діти. Вона овдовіла, він розлучився. Через довгих тридцять три роки доля звела їх докупи і зробила щасливими.

«В інтернатах дітям погано? А нам у Яблунівці було добре»

— Тепер пишуть, що дітям погано в школах-інтернатах, що нещасні ті, кому випало там рости. А нам у Яблунівській школі-інтернаті було дуже добре, — говорить Катерина Іванівна Подолянко, сільський голова з Великої Дороги Ніжинського району. — У мене, приміром, була хороша сім'я — мама, тато і нас шестеро, чотири сестри і двоє братів. Жили на хуторі Комарівці, де була початкова школа. До п'ятого класу треба ходити вже в Бакаївку, сім кілометрів по бездоріжжю. Я перейшла до другого класу, коли з Яблунівської школи-інтернату, що в Прилуцькому районі, до нас на хутір приїхали вчителі і вихователі агітувати людей віддати до них дітей. Розповідали, як там добре: чотириразове харчування, одяг, взуття, чиста постіль, а головне — школа не за сім кілометрів по грязюці, а тут же.
Моя мама Ольга Федосіївна, що все життя працювала на буряках, у ланці, була удостоєна ордена «Знак пошани», дуже хотіла дати нам освіту. Порадилися вони з батьком, теж людиною достойною, великим трударем, який ходив у колгоспі біля коней, а потім років п'ятнадцять був листоношею, і вирішили, що з інтернату нам буде легше вибитися в люди.

Моя старша сестра Люба тоді перейшла до п'ятого класу. Я раділа, що ми будемо в інтернаті разом, вона і я. Через рік сюди ж, до першого класу пішла і наша Ніна, а далі — й Коля. З шістьох дітей Івана та Ольги Бідних тільки Таня і Льоня росли вдома, а ми, четверо, інтернатські. Тоді, у 1970 році, з нашого хутора поїхало в Яблунівку аж п'ятнадцять дітей. Нас із Любою віз поїздом тато.
У школі нас любили, про нас дбали, а коли на осінні канікули ми приїхали на свій хутір у гарненьких чобітках, нам заздрили. У мене дуже теплі, найсвітліші спогади про інтернат і наших вихователів та вчителів. Завжди вітаю їх із святами, їжджу на вечори зустрічей однокласників, які ми влаштовуємо кожні п'ять років.

«Коля Кулик прийшов до нас у третьому класі»

— Я росла бідовенною, була головою ради піонерської дружини, а потім — комсоргом школи. На всіх вечорах і святах декламувала вірші. І досі пам'ятаю:

Було це давно, в ту сувору годину,
Як кров'ю вмивалась земля України.
Вставали на сході заграви червоні.
Було три сестри в партизанськім загоні...

Довгий вірш... Він мені так подобався, я декламувала з таким почуттям, що дорослі в залі втирали сльози.
У третьому класі до нас прийшов новий учень — Коля Кулик із села Канівщина Прилуцького району. У їхній сім'ї було четверо дітей, а батько помер, коли Коля тільки перейшов до другого класу. Тихий хлопчик, несміливий, хороший математик. Сидів за партою позаду мене. І любив мене усі шкільні роки. Колю, я правду кажу?—усміхається чоловікові Катерина Іванівна.

— Чистісіньку правду, — ласкаво дивиться на дружину Микола Миколайович. — Влюбився зразу. Катя була для мене найкраща дівчинка, найкрасивіша. А почуття це — дитяче. Поцілувалися ми вже, мабуть, у сьомому класі. Пам'ятаєш, викручували лампочку, щоб ніхто не побачив.
— Було... — сміється Катерина Іванівна.

У кожного — своя доля


Після восьмирічки вони роз'їхалися. Микола закінчив Ладанське профтехучилище, здобув професію слюсаря. Працював у Києві на заводі, потім слюсарем-сантехніком у ЖЕКу. Одружився, народилися сини. Квартиру одержав у селищі Вишневому, що славилося виробами керамічного заводу.
Катя в школі вчилася добре. Улюбленим предметом була українська мова. Дуже хотіла вступити до Прилуцького педучилища. Але старші порадили обрати сільськогосподарську професію. І вона поїхала до Майнівки, у радгосп-технікум, директором якого був тоді Леонід Яковишин, що пізніше став Героєм України, народним депутатом. Вчилася на агронома. Через два роки у Бобровиці стало до ладу нове приміщення технікуму. Після його закінчення у дев'ятнадцять літ у Маціївці Прилуцького району вже очолила виробничу дільницю. Вступила на заочне відділення сільгоспакадемії, але вийшла заміж і академію залишила. Народила сина Валентина, а потім дочку Олю.

Олексій Подолянко був з Великої Дороги. Сюди молода сім'я і переїхала. Колгосп дав будинок, в якому Катя живе й досі.
Агрономові роботи в селі не було, і Катя пішла обліковцем у тракторну бригаду, та так там і пропрацювала п'ятнадцять років. А тоді люди обрали її сільським головою. Минулої осені — вже втретє.
Олексій працював водієм. Двічі призивався на ліквідацію аварії на ЧАЕС. Діти росли. Треба було думати, як облаштувати їм життя. Подружжя тримало велике хазяйство. Синові, що вже одружився, купили в Ніжині півбудинку. Оля того літа закінчила в Ніжині сільгосптехнікум і мала продовжувати навчання в агротехнічному інституті, який утворився на його базі. Того літа...

23 серпня 2005 року Олексій потрапив в автокатастрофу.
— Після загибелі чоловіка я страшенно розгубилася, — каже Катерина Іванівна. — Треба вчити Олю, а грошей нема. Збула усе хазяйство. Було дуже важко. Але треба жити. Мусиш жити. По натурі я оптиміст. Може, це й допомагає. Не можна здаватися! Не смієш. Моя надійна підмога — сестри і брати. Як добре, що нас багато. Ми дуже дружні, підтримуємо одне одного повсякчас. Ще скажу, що ми виправдали мамині надії—усі одержали освіту. Хтось вищу, хтось середню спеціальну. Мама і тато виховали нас у великій повазі до старших, навчили любити працю.
Батька нашого вже немає, а маму ми перевезли в Ніжин, до мого сина. Там вона доглянута, в теплі і достатку, дай Боже їй здоров'я і довгих літ життя. Син мій працює в Києві в охороні. У нього прекрасна дружина, росте донечка Катя, якій уже вісім років. А оце на Різдво народилася донечка і в Олі. Ангеліною назвали, бо вона — ангел, що прийшов до нас у день Різдва Христового. Господи, дай їй щасливу долю! Отож я вже двічі бабуся, і це таке щастя!

«Жити разом я сама запропонувала, першою»

— Що доля зведе нас із Миколою, ніколи навіть і думки не було. Як усе сталося, зараз розкажу.
У лютому 2009 року Яблунівська школа-інтернат відзначала своє 50-річчя. Зібралося багато вихованців різних років. Нас у класі було колись 22 — чотири дівчини і 18 хлопців. Так тільки наших приїхало п'ятнадцять. Серед них і Гриша Безкровний, з яким я усі шкільні роки сиділа за однією партою. Про Колю ніхто нічого не знав. Але номер його телефону був у Люби Кулик, двоюрідної сестри. І Гриша, що живе під Києвом, пообіцяв з ним зв'язатись.
Ми роз'їхалися. Через якийсь час мені дзвонить Гриша: «То я мав розмову з Колею. Розповідаю йому, що на святі була ти. Знаєш, що він сказав?» «Що я — його перша любов». «Точно! — сміється Гриша. — Так і сказав: «Катя Бідна — моя перша любов». Кажу йому, що ти вдова. Вільна. А він: «і я вільний. Рік тому розлучився». Так що, Катю, ти йому зателефонуй. Запиши номер».

І я подзвонила. Кажу: «Треба б зустрітися». «Треба, — відповідає. — Але як?» Впізнаю Колю. Скромний, сором'язливий.
Ми саме готувалися до доччиного весілля. Планували з'їздити до Хмельницького за подарунками. От я й призначила Колі побачення на київському вокзалі. Приходь тоді й тоді. Я буду з дочкою.
— Я приїхав, а де шукати Катю, не знаю. Тридцять три роки не бачилися. Чи впізнаю? Побачив жінку з дівчиною, питаю: «Ви — Катя?» «Ні, не Катя». А тут уже Катя махає рукою: «Іди сюди! Ми тут», — розповідає Микола Миколайович.

— Так ми зустрілися, — продовжує Катерина Іванівна. — За тиждень до Олиного весілля я дзвоню йому й кажу: «їдь до мене. Нам треба сходиться».
— То що, Катерино Іванівно, — питаю я, — це ви йому так зробили пропозицію руки і серця?
— А чом би й ні! — сміється вона. — Коля взяв відпустку і приїхав у село. Я його зустріла своєю «Славутою». Купила у кредит уже після смерті чоловіка. І водіння освоїла. При Олексію не сідала за кермо, він возив. А тепер — треба.
Ми тоді закололи кабана, справили весілля. Коля був у селі усю відпустку. А тоді поїхав на роботу. Так їздив цілий рік. А оце вже у жовтні розрахувався і переїхав у Велику Дорогу, гадаю, назавжди. Тепер у моєму домі є справжній господар. Пішов на роботу у сільгосптовариство «Злагода», у комору.

Мати Олексія, моя свекруха Ольга Іванівна, схвалила мій вибір. Вона дуже хороша людина. Весь час казала: «Ти молода. Треба шукати чоловіка». Кличе нас до себе в гості. Треба було допомогти їй з водою — Коля зробив.
Діти мої знайшли з ним спільну мову, а Катруся, онука, зве його любимим дідусем.
Усе у нас добре. Я людина зайнята, весь час на роботі, а Коля і за хазяйством слідкує, й іншу роботу робить залюбки. Хазяйство у нас знову чимале. Але ж і хазяїн є — надійна людина, трудівник. Тепер запрошуємо до себе в гості його синів. Приймемо, як рідних. У грудні відсвяткували мій ювілей, у лютому 50 років Колі. А минулого тижня вітали по телефону Гришу Безкровного, нашого свата. Ми ж усі ровесники, з одного класу.

Буває ж так! Тридцять три роки не бачилися, нічого не знали одне про одного. А зустрілися — рідні люди!
Катерина Іванівна і Микола Миколайович — гарна пара. І відносини між ними — красиві. Як же ж добре, що доля нарешті звела двох хороших людей. Ні, перша любов — це вам не жарт, це — прекрасно!


Микола та Катерина

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №5 (1291)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: кохання, дружина, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко

Добавить в: