«Ну, глухоніма в мене жінка. І що?»

Олександр Шендра не любить, коли проявляють зайвий інтерес до його сім'ї. — Ну, глухоніма в мене жінка. І що? — не дуже привітно зустрів і нас, коли ми в передноворіччя завітали в Чапаєвку Менського району, де живе Олександр з дружиною Надією і 9-річною донечкою Катрусею.

— Та дай вам Бог здоров'я! — кажу я. — Знаєте, скільки чоловіків вам заздрять? У нас же які язики? Мов помело. Ля-ля-ля, ля-ля-ля, коли треба і не треба. А ваша не лається, не бурчить...
— Моя — не лається?! Ще й як лається! Слів, щоправда, чітко вимовити не може, але гиргоче ще так! І матюки гне, по-закарпатськи.

— То вона із Закарпаття? А де ж ви познайомилися?
— Тут, у Чапаєвці. На заробітки приїздила з матір'ю, картоплю перебирать.

Побачив і закохався

— Я тоді сторожував на виноробці. А тут приїхали закарпатці, їх поселяли в гуртожиток. Пішов допомогти. Ну, побачив її. Молоденька, красива. А я на дев'ять років старший. Глухоніма. На танці з нею ходив, як захищав чи що... То вона просто прилипла до мене! Ходить слідом! І досі так. Ревнує страшенно. Кроку не дає ступити, поруч і поруч. Не вірите? От даже в сусідню кімнату піду — зразу за мною, назирця. Закохався-закохався... Не знаю. Прилипла вона до мене.
Вони десь місяців півтора чи два поробили тут і від'їжджають додому. А Надя не хоче! Поїхав з ними і я.

Але мені там не сподобалося. Велика сім'я, багато дітей. Живуть усі разом, в одному дворі — хто у врем'янці, хто в іншій хатині, хто з батьками. Мати Наді називає себе румункою, а батько — циган. Коні в нього. Розповідали, що його батька, тобто Надиного діда, запрошували зніматися у фільмі «Табір іде в небо». Дід не захотів, а коней своїх дав. Так що його коні знялися в кіно, а дід — ні.
Ну, я трохи пожив у тому циганському таборі. Роботи нема, а за що жить? Поїхав на заробітки у Хмельницьку область.

Чекали сина, а народилася Катя

— Надя не від народження глухоніма. До трьох років була нормальною здоровою дитиною. А тоді, розповідають, упала з підвіконня, ударилася голівкою. Чи барабанні перетинки полопалися, чи ще щось, а стала вона глухою. Ніяке лікування не допомогло. Які слова знала до нещастя, ті вимовляє й тепер, а інших не навчилася, бо нічого не чує. Вчилася вона у спецшколі, дев'ять класів закінчила. Читати і писати вміє, а говорити — ні. Я навчився розуміти її, і вона розуміє по губах. Деякі слова вимовляє: Саша, Катя...
Розказували, що Надин дід, якого кликали зніматися в кіно, теж багато літ не говорив. Перехворів на-тиф і втратив мову. До вісімнадцяти років мовчав, а тоді заговорив. Навіть в армії служив. Ну, а Надя не чує і не говорить.

Так от, ми розписалися. Коли Надя завагітніла, усі говорили, що буде син. І УЗД показувало хлопчика. А народилася Катя. У мого друга Миколи була дочка Катя, старша за нашу. А ще десь до пологів мені приснився сон. Немов би до мене підходить дівчинка. Я її питаю: «Хто ти?» А вона відповідає: «Я твоя дочка Катя». Отак вона сама собі дала ім'я.
Катя народилася 10 вересня 2001 року. Я тоді був на заробітках у Хмельницькій області. Телеграма про народження дочки ішла довго, так що я побачив її вперше, коли Каті було вже півтора місяця. Маленьке, чорне, як уся жінчина родина. Справжнє циганча.
— Ну, очі і волосся у неї справді чорні, — милуюся я дівчинкою, — а шкіра біла.

Красуня у вас росте. Схожа одночасно і на маму, і на тата.
— Вчиться вона добре, — хвалиться батько. — Гарно співає і танцює. Це вже не знаю, в кого. Мабуть, у той рід. Новий рік, ми з нею ялинку нарядили. Щоправда, сосну. їх зараз стільки наросло на полі! Свята прийшли, а Катя наша застудилася, кашляє. Доведеться посидіти в хаті.
— У вас хороша квартира, три кімнати, газ...
— Квартиру одержували мої батьки, а газ це вже я провів. А батьки купили собі дім. Недалеко тут. Там і хазяйство — корова, свині, птиця. Ми теж тримаємо двох поросят. Віддали зимувати до матері — там тепліший сарай. У нас тяжко захворів батько. Інсульт, параліч лівої сторони. У лікарню відмовився лягати, лежить вдома. Хочете побувати в них? Надя вас проведе. Тут недалеко.

«Що життя буде непростим, ми сина попереджали. Але одружуватись не забороняли»

У Шендрів-старших великий дім, доглянуте хазяйство. Скрізь,панує порядок. Усе на руках Марії Олексіївни. А тепер ще й хворий Федір Сергійович, якому потрібен постійний догляд.
— Саша у нас старший, — розповідає Марія Олексіївна. — Олю ми довго чекали.
Вона на 14 років молодша за брата. Живе на Київщині, має сім'ю. Півроку тому подарувала нам онука Богданчика.

А сину якось не щастило з одруженням. Була в нього дівчина, проводжала його в армію, їздила з нами на присягу. Після служби збиралися побратися, а тоді все розвалилося. Тепер у неї своя сім'я, у нього — своя.
Перший раз Саша одружився з луганчанкою. Приїздила сюди на збирання врожаю. Коли поверталася додому, поїхав з нею й Саша. А тоді повідомляє, що одружується, весілля тоді-то й тоді-то. Ми закололи кабана і поїхали до Луганська. Відбули весілля, а ввечері молода заявила Саші, що іде гуляти. «Так гості ж за столом, у нас весілля!» — він їй. «Ну, гуляй з гостями, а я піду. Так у нас заведено».

Що я пережила, не буду говорити. Уранці ми рушили додому, а через 3 дні приїхав і Саша. А невдовзі взяв розлучення.
Ну, а в 2000 році познайомився з Надею. Коли заявив, що поїде з нею, ми не забороняли. Тільки попередили, що життя з глухонімою жінкою буде непростим, просили усе добре зважити. А він: «Мені жить, не вам».
Так що долю собі Сашко сам вибрав. Коли тепер, буває, сваряться, я кажу: «Доростите Катю до вісімнадцяти років, а тоді вже як схочете. Тепер же ніяких розлучень! Побралися, народили дитя — живіть».

Надя дуже роботяща. І город порає, і куховарить, прекрасно консервує, усе робить. Учора он продали прицеп дров. На наших паях наросло повно кленів. Пиляй, рубай. От вони удвох напиляли й нарубали. Роботи в Саші немає. Він, правда, ще в армії навчився ремонтувати взуття. Та й. дід його був відомим чоботарем. І Саша це добре робить. Заробітки невеликі, ціни у нас нижчі, ніж у місті, але хоч трохи до сімейного бюджету. Надя одержує пенсію, десь гривень 700. Ми, звичайно, допомагаємо. Так що доки щось є у батьків, буде й у них.

Додому, на Чернігівщину

У Закарпатті Олександр прожив недовго.
— Мені там тісно було, — згадує він. — Багато людей, а двір один. Мені ж потрібен простір. І я сказав Наді, що поїдемо жити до моїх батьків.
— Ми саме картоплю сапували. Бачу, по дорозі іде Сашко з Надею, і дитина з ними. Маленька, десять місяців чи ще менше, худі і чорні, зголоднілі за довгу дорогу. — розповідає Марія Олексіївна. — Я швидше годувати їх. Беру Катю на руки. Онучечко моя...

Почали жити разом. Тісно, звичайно, ще ж Оля тоді дома була. Коли почули, що продається оцей дім, вирішили обов'язково купити. Грошима допоміг мій брат Валерій. Він у Славутичі живе. Спасибі, пізніше дав кошти й на газ. Казав: «Не спіши віддавать. Ти ж мені рідна сестра». У нього тепер свій бізнес, живе добре. Але я розрахувалася і за дім, і за газ. Брат, та в нього ж своя сім'я. Невістка, дружина Валерія, людина золота. Дуже люблю її. Вони мені завжди допоможуть. Це я точно знаю.
Тоді ми з дітьми розійшлися по різних оселях та так і живемо. Хазяйство, вважай, спільне. Молоко, м'ясо, яйця і все інше беруть у нас. Так що не пропадуть.

Вірші приходять уночі

Мені люди говорили, що Марія Олексіївна пише вірші.
— Не пишу, а складаю, — ніяковіє вона. — Усі в голові держу. Років три тому почали вони приходити мені на ум. Ось послухайте.
І вона тихим голосом мовить віршовані рядки про Чорнобиль, те лихо, що прийшло на нашу землю з аварією на атомній станції 26 квітня 1986 року. Кожне поетичне слово пройняте болем.
— Не знаю, звідки беруться ці. вірші, — каже жінка. — Їх багато в мене... А тепер оце й пісні почала складати. І слова, і мелодію...
— Заспівайте, — прошу я.

Пісня про тих, що полягли на фронтах війни, про їх коротке й героїчне життя і подвиг.
Голос у Марії Олексіївни красивий, чимось нагадує голос незабутньої Раїси Кириченко.
— Колись співали в хорі, виступали на сцені? — питаю.
— Ні! Що ви? Ні, ніколи. Так, сама собі. Хіба що дітям колискову. Усе життя на фермі. Яка там сцена!
—Та в вас же прекрасний голос!
— Спасибі. Рада, якщо вас сподобалось, — каже Марія Олексіївна. — Життя вже прожите. Було в ньому всього. Тепер ось зліг чоловік. Іду, Федя, іду! — біжить вона до кімнати, де лежить прикутий до ліжка Федір Сергійович. Покликав — і дружина спішить на допомогу.


Олександр Шендра та його жінки - дочка Катя й дружина Настя

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №1 (2494)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.