Уже більше сорока літ вона сліпа. А робить усе. Навіть шиє
Уже більше сорока літ вона сліпа. А робить усе. Навіть шиє
Як Маруся стала Люсею
Живе Марія Кузьмівна з сином та його сім'єю на хуторі Федоренковому, що на околиці Варви, за річкою Варвицею, притокою Удаю.
— Довго шукали? — усміхається нам старенька. — Якби по паспортному столу, то й взагалі б не знайшли. Бо насправді я не Столбовська, а Назарська. Столбовська — то дівоче прізвище, а по чоловіку
— Назарська. ім'я моє Марія, а з дитинства звуть Люся. Усі знають мене як Люсю Столбовську. Заморочила вам голову? — сміється.
Хто я й звідки, не знаю. Найперший спогад, що везуть мене й інших дітей у поїзді. Дуже хочеться їсти. Давали по куску хліба і грудочці цукру.
А тоді вже я в Чернігові в дитбудинку. Ще — в Черешеньках. Це з 1931 по 1934 рік. Тяжкі часи, голод. А нас годували.
Я в Чернігові закінчила сім класів. Нам видали по сорочечці і ситцевому платтячку і випроводили у білий світ. Мені йти нікуди. Я нікому не потрібна. Хтось порадив їхати в район. Мовляв, під Конотопом візьмуть працювати на ферму. Те, що там побачила, налякало, і я повернулася до Чернігова. Переночувала у знайомих дівчат у гуртожитку швейпрому. а вранці пішла в ДД. Не знаєте, що це? Була така організація — «Допомога дітям».
— Або дайте роботу, — прошу, — або піду красти, іншого шляху нема. Хочеться їсти.
Мене направили вихователькою в дитсадок. Там давали їсти, там я й спала.
Тоді й стала Люсею.
Добра людина Олена Володимирівна Русланова, що працювала тут вихователькою, брала мене час від часу додому. У неї була дочка Маруся. Щоб нас не плутати, перехрестили мене в Малюсю, а потім у Люсю. Так і залишилася Люсею на все життя.
Захворіла несподівано
— У тому ж 34-ому мене направили на вчительські курси, а тоді — у Гнідинці, вихователькою у дитбдинок, де пізніше жили діти-інваліди. Були і безногі, і безрукі, один сліпий.
Далі працювала в Озерянах, Леляках, Світличному. Вчилася заочно в Прилуцькому педтехнікумі.
Що в мене не все в порядку із зором, відчула в сороковому році. Діагностували відшарування сітківки. Лікувалася в Чернігові і в Євпаторії. Але бачила все гірше...
Війна застала мене у Варві. Тоді й з майбутнім своїм чоловіком познайомилась. Василь Назарський теж був сиротою, ріс у комуні Макаренка в Дергачах на Харківщині, а потім у Ладані. Пішов на фронт, потрапив у полон, утік, повернувся в
Ладан. Тоді ми й зійшлися. Я попередила, що погано бачу.
— А я знаю, — сказав він.
— Тоді дай слово, що ніколи мене цим не дорікнеш.
— Даю, — відповів.
І справді, ніколи не дорікає. А ось горілку пив. Нещадно. Що заробляв — усе пропивав. Ставав звіром. Бився.
— Війна навчила мене пити, — казав він.
У сорок третьому знову пішов на фронт. Був двічі поранений.
Ще йшла війна, коли мені зробили операцію в Києві. Професор Архангельський сказав, що праве око бачити не буде. На той час я ще бачила лівим, і майбутнє здавалося не таким чорним.
Народилися діти, Тамара у 1946 і Володя — в 1948-ому. Треба було жити, ставити їх на ноги. Чоловік працював, але заробітків його ми фактично не бачили. Кілька разів потрапляв за грати — все через горілку. Я одержувала 36 карбованців пенсії. Зводити кінці з кінцями було непросто. У сорок сьомому голод здавався страшнішим, ніж у тридцять третьому. Тоді в дитбудинку нас годували, а тепер — живи, як знаєш.
Ми довго тинялися по чужих кутках, доки стяглися на власне, хоч і невеличке житло. Оцю простору хату збудували вже в 1975 році, коли виросли діти. Того ж року помер і чоловік від раку легенів.
Син прийшов з армії, а мати вже сліпа на обоє очей
— Дочка закінчила технікум у Прилуках, а далі — заочно інститут у Полтаві. Працювала в конторі буріння, електриком на промислах. Вийшла заміж, народила двох синів, виростила, поставила на ноги. 9 лютого 2003 року померла від раку шлунка.
Володимир вчився в Ладанському профтехучилищі, працював у Києві на заводі Артема. Звідти й в армію пішов. Служив на Півночі. Коли у 1969 році повернувся додому, у мене вже не було лівого ока. Воно боліло так, що чернігівські лікарі змушені були його просто видалити.
Звикати до повної темряви було важко. Особливо вечорами. Дивлюсь на вулицю і думаю, що у людських вікнах світиться, а я не бачу. Відчуття таке, що десь там горить вогонь. Де він? Уранці легше, а вечори були нестерпні.
А робити я робила все. Їсти варила, прала, шила. Все навпомацки. Город, звичайно, не порала. А свиням, кролям, курям їсти давала. Навіть нутрій тримала. Самогонку гнала з буряка. Без неї — ніяк...
«Ой, дітко, яка ж ти маленька!» — обняла вона Ніну
— Ніну я примітив у книжковому магазині, — розповідає Володимир про зустріч з майбутньою дружиною. — Попросив книгу «Суд» Хотта. Читав її ще в армії. Книги такої в магазині не виявилось, а дівчина сподобалася. Почали зустрічатися, а через рік я привів її у свій дім.
— Я сиділа в машині, а Володя пішов до хати, — згадує Ніна. — Раптом чую голос Марії Кузьмівни: «Володю, ти сам чи з Ніною?» Підійшла до машини, простягла до мене руки, общупала.
— Ой, діточко, чого ж тобі не вистачало, що ти така маленька і худенька?
Так ми познайомилися. Моя мама не заперечувала проти мого заміжжя, а сусіди всяке говорили! Куди йдеш? Мати сліпа, а батько п'яниця. Та ми кохали з Володею одне одного, побралися, і я ні разу не пошкодувала про це.
Свекруха мене жаліла, усе робила сама, казала: «Твоє ще буде».
Коли купили газовий балон, мати боялася готувати на газовій плиті. «Я на керогазі», — було, каже. Але з часом звикла, призвичаїлась запалювати. І тепер мені допомагає, чистить картоплю. Ну, перевіримо, щоб там нічого не залишилося, а основне вона зробить.
У шитві майстриня. Купимо їй плаття чи спідницю — обов'язково підгонить по фігурі. А вже лялькам обнови —теж бабуся. Ось погляньте, як гарно вона одягла ляльку, яке красиве платтячко. Усе руками. Наволочки на подушки правнучкам — теж її робота.
Дуже акуратна, витримана, чистоплотна. Сама миється. Любить природу, кохається у квітах. У неї прекрасна пам'ять. Декламує багато віршів, розповідає дітям казки — усе, що читала, коли бачила.
— Ви ж журналіст? — це вже Люся до мене. — Чи не могли б посприяти, щоб по радіо передавали більше літературних передач? А ще колись був «Театр перед мікрофоном». От би й зараз!
Телевізор Люся сприймає гірше, ніж радіо. Його вона слухає від ранку до пізньої ночі. Трансляції засідань Верховної Ради не пропустила жодної. У неї свої думки і судження про всі партії, депутатів, уряд і Президента. У свої літа вона відчуває себе громадянкою України, і коли на президентських виборах до не приїхали з урною, мало не плакала:
— Чому? Забули? Там повинен бути і мій голос.
«Може, й до ста літ доживу»
Сьогодні старенька жінка оточена увагою і любов'ю дітей і онуків. У неї прекрасний син, турботлива і ласкава невістка, чудові онуки, а про правнучок годі й говорити.
— Мене так виховали, що в Бога я не вірю, — каже Марія Кузьмівна. — Але якщо мені призначене довге життя, я його проживу. Повірте, тепер я тільки й живу, при дітях. Колись було не життя, а страждання. Може, я й втомилася жити, але житиму. Може, й до ста літ.
27 листопада родина святкувала 92-річчя Марії Кузьмівни, Люсі.
— Тут теж не все просто, — каже вона. — Народилася я 18 листопада, а слідом храм у Леляках. Там я колись працювала. Там у мене подруга. Щоб не наклалось одне свято на друге, ми з подругою вирішили відзначати мій день народження 27-ого. Так і повелось.
Цього року приїздили вітати бабусю онуки Дмитро І Микола, сини покійної Тамари, зі своїми сім'ями. У Люсі четверо онуків і чотири правнучки. У Олександра — Настя і Карина. В Андрія — Пера і Даша. Це онуки Ніни і Володі. Весело було за столом, тепло...
Сьогодні, коли Володимир і Ніна вже на пенсії, домом і хазяйством займаються вони. Нехай мама відпочине. То її втіха — мала Даринка. Розумниця у три рочки вже знає азбуку, а найбільше любить гратися з Люсею. Тоді вона мама, ляльки — її дочки, а Люся — лікар. До неї вони і йдуть на прийом.
— Крім очей, наша мама ніколи нічим не хворіла, — каже Володимир Васильович. — До лікарні потрапила лише раз, коли скрутив радикуліт.
— Це коли ти, Ніно, мені окрошку приносила? — згадала Люся.
— Тоді, тоді, — сміється невістка. — Пам'ять у мами — чудова.
— А тиск, знаєте, який? 110 на 70,— обнімає син матір за плечі.
— Доживу до ста років! Точно доживу! — каже Марія Кузьмівна.
— Дай вам Бог здоров'я! — бажаємо й ми цій незвичайній мужній жінці.
Сім'я Марії Кузьмівни: невістка Ніна, правнучка Лера, сама Люся, син Володимир, дружина онука Андрія Лариса і Дашуня. Андрія вдома не було
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1284)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: шити, родина, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко