Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Уночі пообіцяла Богу: «Скільки дітей буде, усіх роджу»

Уночі пообіцяла Богу: «Скільки дітей буде, усіх роджу»

Уночі пообіцяла Богу: «Скільки дітей буде, усіх роджу»
Треба було тоді згадувать, як у мене п'ятеро студентів було. А тепер уже що? — з такими словами зустріла мене Віра Нестеренко.
Колись про Віру Опанасівну писали багато. Вчителька Ковчинської школи Куликівського району народила та виростила одинадцятьох дітей — дев'ять дівчаток та двох хлопців. Найменшій Олені — вже 27. Майже всі діти отримали вищу освіту, троє молодших дівчат живуть за кордоном.

Третього січня у Віри Опанасівни день народження. Цього дня у мами, по традиції, зберуться усі. З Чернігова приїде 45-річна дочка Раїса Верхогляд разом з чоловіком та дочкою Леною, 44-річна Валентина і 40-річна Тетяна Пронько (дочки живуть разом з батьками), з трьома синами прибудуть дочка Люда Печена з чоловіком Андрієм, з Чернігова — доня Наталя з сім'єю, із Славутича — Света, будуть і сини Микола і Юра, із Швейцарії привезе мамі гостинців Оксаночка, із Німеччини — Іринка з чоловіком та наймолодша Оленка.

Скоро жінці виповниться 69 років.
— Ще по годах жить і жить, а так здорово болію. Замолоду ніколи було за болячками слідить. Все для дітей, — каже Віра Опанасівна.
Банку кислих помідорів з'їла. Ото і всі тести
— У мене це другий шлюб. Вийшла замуж рано. Зразу після школи у сімнадцять років. Іван був на шість років старший. Любов, — Віра Опанасівна обережно сідає на стілець, опирається на паличку і починає свою історію. — 3 первим чоловіком дітей не було, хоть прожили разом п'ять років. І так уже ж я Бога просила. Думаю, люди не знають, куди їх подівать, що їм робить, а мені хотя б одно. Тоді я уночі Богу обіцянку дала: скільки дітей буде, їх усіх роджу і вирощу. Я свого слова дотримала.

— А що ж з вашим чоловіком стало?
— Ми розійшлися. Він женився на другій. У них народився син. Зараз живе у Чернігові. Не знаю, у чому справа. Видно, не судьба, — знизує плечима Віра Опанасівна. — Ні до яких врачів, ні до яких бабок я не обращалась.

Після закінчення Чернігівського педагогічного інституту молода спеціалістка поїхала працювати вчителем у Стодоли Ніжинського району.
— Приїхала я в Ніжинське райвно. А мені кажуть: «Купіть резинові сапоги, бо там без сапог не пройдете». «Не лякайте, я з села. У такій самій грязі виросла». Думаю собі: год побуду. За год не пропаду. Аж я з году да десять у Стодолах прожила. Там і замуж вийшла. Миколо, іди до нас. У газеті будеш, — гукає на чоловіка.

— Як ви познайомились? — запитую у подружжя.
— Я тоді саме з Росії, з Алтайського краю приїхав.
Мати дуже заболіла. Я покинув роботу там. Мама все просила: їдь додому, тут прєдпріятія открились, роботи повно. А ти там сидиш. Віру побачив у клубі. Там і познайомились. Та замуж іти не хотіла.
— Про свою проблему чоловіку розказала до одруження. А собі так рішила: як дітей не буде, то заміж не піду. Чого ходить? Аби тільки шоб розводиться? Женились тільки тоді, як узнали про вагітність. Мені Іван ще розводу не давав.

— Як же дізнались, що у вас буде дитина? Зараз усе просто. Тест купив — якщо дві смужечки показало, то вагітні.

— Помню: я тоді банку кислих помідорів з'їла сама. Ото тобі і всі тести, і всі смужечки. Зразу все поняла.

Потім дітки одне за одним пішли. Мені і працювати треба було, і за дітьми глядіть. Було таке, що на городі поробила, прийшла помилась, руки помила і рожать. Шість год пробула у декретному отпуску, та робила постоянно, як могла.
Свекруха ні копійкою, ні ділом не помагала. Казала: я своїх сама виростила.
Я йшла на роботу, а п'ятеро дома оставались. В садік їх не оддавала. Раз приходжу з роботи і мені, як у кіно, крупним планом: у розетці два гвоздя торчить. Боже ж мій! Зразу начала щитать діток. Чи всі біля мене стоять, чи може яке вже лежить. Усе обійшлось. Оказалось, то Люда молотком позабивала. Тоді як ішли, то пробки викручували. Каструлі можна було і серед ліжка знаходити. Так і жили.
— А хрестили як, — говорить Микола Петрович. — Вікна позапинаємо. Священика у машину, одіялом накриємо і веземо. Не дай Бог, щоб побачив хто.

Ніколи не просили

Згодом сім’я Нестеренків переїхала до рідного Вірі Ковчина, де жила її мама.
— Роботи у школі не було. Директор брати мене не хотів. Нашо йому працівники з дітьми? Вони будуть на больнічний ходить. Я до голови. Кажу: давай мені групу корів, піду дояркою. Свєті тоді якраз два місяці було.
Продоїла я місяць корови, аж приходить голова.
— Чого ви доїте корови? — питає.
— Бо я їсти хочу. І дітки хочуть їсти. Мені треба гроші зароблять. До сімнадцяти щитать умію. Зрітєльна пам'ять хороша. Корів не погублю, з роботою справляюсь.
На тому і розійшлися. А через деякий час роботу у школі мені все ж знайшли. Працювала вчителькою молодших класів. Дуже не хотілось. Я так директору і сказала: не вчилась дітям сопляки витирать. Як нема годин, то я буду доїть коров. Та все ж пішла у школу.

За три місяці стала працювати за спеціальністю — учителем математики. Була керівником метод об'єднання. Фото на дощці пошани висіли. У Ковчині проробила п'ятнадцять год. На пенсію пошла за чотири з половиною місяці до свого строку.
Проробила весь вік. І на півтори, і на дві ставки. Це зараз можна сидіть, як за третю дитину сто тисяч дають. А тоді давали п'ять рублів на місяць на всіх. У 1982 році, ще при Брежнєві, мені звання дали «Мати-героїня» і 150 рублів. Ото і вся поміч.

— Люди в селі не дорікали: навіщо стільки народжувати?
— Ніхто нічого не казав. Ми ніколи нічого не просили. Дітки наші завжди вдягнені, взуті. Старалась, щоб кожна дитина улітку оздоровлювалась. І в «Артек» їздили, і в Одесу, у «Молоду гвардію», і по області.
Та найтрудніше було, як стало у нас аж п'ять студентів. Хтось в інституті вчився, хтось у технікумі.
Ще з п'ятниці, починала ладнать торби. Ріжу птицю. Варю-жарю. У суботу поприїжджають. Треба наладнать на тиждень їсти. Треба дать грошей на тиждень. Отоді було дуже трудно. Даже хліба не купляли.

— Їсти багато варили?
— Кожен день по 10-літровій каструлі борщу. Все з'їдалось за день. Що оставалось, худобині оддавали.

— Часто дітки боліли?

— Чого діти боліють? Або од їжі, або од холоду. Старалися, шоб були зодягнуті і нагодовані.

— Як пчолки, з нами на городі постоянно, — хвалить батько. — А розумні. Із медалями школу покончали.
— Вони зі школи як пішли, так і призові місця на олімпіадах закінчилися. Я Іринку з 14 год виправила з дому до ліцею при Ніжинському університеті учиться.

— Не сварились між собою у дитинстві?
— Ой, дружні. І одну конфету на всіх ділили. Спали по двоє на ліжку. Це зараз уже Микола каже, що лучче б він один був. Думає: мати йому пенсію оддасть.
— А як Раїсу замуж оддавали! — пригадав Микола Петрович. — Два великих автобуси гостей з городу понаїжджали, з Севера, із Магадана. Шалаш ставили.

Альбом сім'ї Нестеренків

Віра Опанасівна виносить з кімнати альбом.
— Це мені зять Маріо подарив, — хвалиться.
На першій сторінці батьки. А далі для кожної дитини по розвороту.
— Це Раїса. Живе у Чернігові. Недавно дочку замуж оддала. Закончила політех, а зараз у них точка своя на базарі. А шо ж робить? А це вже Валя, — перегортає сторінку. — Роди у мене крепко трудні були. Народилась слабою. А тоді ще з клуба йшла, то мотоциклом збили. Вона інвалід. Живе з нами. Роботяща. Усе помагає. А оце Люда. Живе у Ковчині. У неї три сини — Максим, Володя, Данило. Держить свої теплиці. Трудно їй. Чоловік дальнєбойщик. Усе сама.

Таня теж живе з нами. А робить у Куликівці. Наташа у Чернігові фельдшером. Света в Славутичі юристом. Крістінці її вже 6 років. Далі Микола. Здорово хвалиться не можна. Пить став. Жінка поїхала на родіну у Киргизію. Ну, думаю, вже не вернеться. Його хотіли виучить, та вигнали з університету.
Оксаночка наша перша виїхала за граніцу. Після Ніжинського педу поїхала у Германію доглядать дітей. Там і залишилась. Вийшла замуж за швейцарця. Зараз живе у Швейцарії. Далі у Германію поїхала Іринка, тепер і Оленку забрали. Обидві Ніжинський іняз закінчили. А Юра нікуди учиться не захотів іти. Сказав, шо буде у селі працювати. Роботящий. Майстер на всі руки.

— Вас дівчата у Німеччину не возили?
— Та де там! Я недавно до сина в Куліковку на храм їздила. Ледь сил хватило. І то згодилась, бо ремонт зробив. Дальше Куліковки і не поїду нікуди. Дівчата звонять раз на тиждень. Жалько, шо далеко. Та я вже держусь, мовчу. Якім там хорошо, то хай живуть.
Сейчас уже б можна жить, аби здоровилось. Вода у хаті і холодна, і гаряча, газ. Та ніколи вже жить. Тепер уже у нас грошей хватає. Три пенсії і Таніна зарплата. Всього хватає.


Віра та Микола Нестеренки з дочкою Валентиною

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №48 (1282)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Бог, діти, родина, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в: