Польські пригоди Оксани Мазай

– Проходьте! Чого ж ви не предупредили? Я б щось їсти наготовила. Да і на голові б порядок навела. Хотя... Постригли мене красіво, а як його уложувать, не знаю, — так зустріла мене Оксана Мазай. Усього кілька тижнів тому 27-річна Оксана та 29-річний Олександр Мазаї із села Погреби Прилуцького району брали участь у другому сезоні телевізійного шоу «Міняю жінку» на каналі «1+1». Оксана їздила до Польщі, а до Сашка у Погреби приїздила полька українського походження Аня.

«Я написала письмо»

У житті Мазаї такі самі, як і на екрані. Відверті, щирі.
Оксана одразу кинулася показувати свої володіння:
— Ось дивіться, я ж не знала, шо ви будете. Нічого не прибирала. Усе, як є.
У хаті порядок, чисто, акуратно. Ні брудного посуду, ні шкарпеток розкиданих.
— А це ми бражку до празників поставили, шоб ви не думали, шо то я якісь срачі приховала, — жінка знімає покривало, під яким стоять бідончики. — А це сахар у нас про запас. І ванна у нас єсть, і туалет. І вода гаряча.

Після оглядин усе ж всідаємось до столу.
— «Міняю жінку» дивимось з першої передачі. І всегда хотілось, шоб і до нас хтось приїхав. Хотілось переміни обстановки.
Заявку подали у серпні. Після якоїсь передачі я питаю у Саші: «Ти не протів, як я напишу? Вдруг і нас хтось візьме». Він согласився. Взяла зошит, ручку. Так хотілося, щоб вони там поняли, як ми живемо, яка у нас хароша сім'я, весела, як ми друг друга любимо. Про село, про наш театр, про хазяйство.

А через місяць нам подзвонили.
— Да. Ти якраз у літній кухні була, — пригадує чоловік.
— Боже, я зразу розплакалась. Як це воно буде? Це ж до мене справді хтось приїде. Побігла до сусідів. Плачу. Руки трусяться. Стільки було емоцій. Для нас якось дуже швидко підібрали сім'ю. Як потім сказали на каналі, нас обрали з п'ятдесяти українських сімей, у польському кастингу брало участь три.

Дзвонили з «1+1»дуже багато. Ми говорили часами. А тоді до нас приїхали з каналу. Багато знімали, щоб подивитися, як ми ведемо себе перед камерами. Потім дали анкету. А там аж 105 питань. І всі непонятні якісь. Шось про зоряне небо. Ми так і не поняли. Оказалось, шо то психологічні тести.
— Я таких питань зроду і не чув. Хтозна, як на них і отвічать.
— 26 жовтня приїхали знімати вже для передачі. Знімали репетицію в театрі. Потім передавала їм своє хазяйство. Розповідала докладно, кого і чим годувать.

— Чи знали ви, куди поїдете?
— Нічого ми не знали до послєдньої минути. Хоть загранпаспорт нам і робили. Та буває таке, шо паспорт зроблять, а мама залишається в Україні.
Усі документи робив канал. Жодної копійки ми не потратили.

Польське село більше за Прилуки

— Все було, як по телевізору. По мене приїхала машина. Під саму хату.
— Які речі брали з собою?
— Питала, яку одежу брать. Ніхто нічого не казав. Бери на своє усмотрєніє, — згадує Оксана. — Я брала одежу, яка мені удобна. Напрімєр, їсти варить. Не в халаті ж перед камерою буть. Купальник взяла про всяк випадок. Думаю: єслі за границю, то там погано ніде не буває. Попаду в якийсь дом з басейном. Обідно буде, шо басейн є, а купальника у мене нема. Хоть могла б купаться в ліфчику і трусах.
У Борисполі Оксана була вперше. І знову ж суцільні емоції.
— Все таке велике. Людей повно. Мене зустріла людина з «1+1». Підвели до табло і кажуть: вибирай, куди полетиш. Дивлюсь: там Париж, Лондон. Оце да! А тут оголошують: «Мазай Оксана, підійдіть до довідки». Я з сумками біжу, шукаю ту довідку.

Дали конверт: Київ-Гданськ. Але це мені ні про що не сказало. Ніхто з групи мене не супроводжував. Добиралася сама. Мене попередньо запитали, чи зможу. Вирішила, що справлюсь.
У людей вияснила, що мені у Польщу. Пройшла паспортний контроль, здала багаж. Побачила дівчат, які їхали на Варшаву. Куди вони, туди і я.
У самольоті було страшно. Мені б хоть з ким заговорить. Добре, що поряд сиділи жінки, які говорили по-українськи. Вони мене успокоїли. Ніколи не знала, шо са-мольот може летіти вище хмар. Коли злетіли, то всі хлопали. Я сначала не поняла, а мені об'яснили, що то така традиція.

До Варшави летіли час і до Гданська ще час.
Мене везли через ліс. Оце, думаю, приїхала за границю. Хата здоровенна, красіва. До приходу тата у мене була година. Страшенно зголодніла. Хотя в самольоті кормили. Давали бутерброд. Но мені не хватило.
— Сандвіч, — поправляє жінку Сашко.
— Поки чекала папу, відкрила холодільник. Боже, для мене там їсти було нічого. Баночки з соусами гострими. Я гострого не їм. Були свіжі помідори, капуста цвітна. У маленькій коробочці вітчина і сир. Но мені воно якось недобре пахло. Ще була здорова миска з макаронами, їх я тоже не люблю.

Подивилась дом. По тумбочкам не заглядала. Лєсніца дерев'яна у них дуже красіва. У хаті пахло деревом і лаком. Оказалось, шо тільки чотири годи назад дом ростроїли. У комнатах ще немає дверей. І коврів не було. Мені б хотілося, шоб долівка чимось застелена була. Кажуть, немодно.
А ванна у них така шикарна, джакузі. Кухня дуже маленька. Та потім поняла, шо вони там почті не готовлять. Чи в кафе ходять,,, чи мама Патріка приносить. їдять вони зовсім по чуть-чуть. Суп насипають у маленькі-маленькі піалочки. Стіл такий здоровий і стільчики. Сидиш, як королева. Мені б такий.
Папа мені понравився. Приятний. Правда, пошутив з мене.
— Як же ви розуміли одне одного?
— Говорили ми без перекладачів. Бо не дозволено правилами. Спочатку було важко. Патрік розмовляє швидко. Та згодом почали прислухатися одне до одного. Шось показували на пальцях. Дочка Жаклін знала українську і помагала. Я все думала, як приїду додому, то теж буду медленно балакать і на пальцях показувать.

— Чи схоже польське село на наше?
— Та ви що! Воно таке величезне. Більше, ніж наші Прилуки. І дома там двохетажні. Хат таких, як у нас, нема. Городів ніяких немає. Хазяйства ніхто не держить. Разве шо квітки вирощують.
Зате у них там ферми. Конячі, коров'ячі. І гори цукрового буряка бачила. Сіно стюковане. Як у нас.
У селі і супермаркети, і фітнес-центри, де ми з Патріком і дітьми у басейні плавали. Хотілося і на дискотеку. Та якраз були поминальні дні. А поляки дуже шанують традиції.
Що хорошого у нас, так це те, що ми їмо усе натуральне, домашнє. У Польщі такого нема.

Я як їхала, то нарізала курей, гусей, сала достала, шоб було їм шо їсти. Ше й папі сказала, як мама нова захоче, то кабанчика заріжте. Та з'їли вони токо одну утку і одного бройлера.
— Аня як дістала у нас з холодільника курку, так нюхала її. Бо справжнього вже давно не бачила, — додає Сашко.
— Я їм борщ готовила. Та польській родині не дуже понравився. Токо папі Патріку. Він і добавки просив. Вони гостре люблять, а борщ у мене солодкий. Та дуже культурні. Не відпихали. А пару ложок з'їли і відставили. Дуже їм подобалась каша гарбузова. Жаклін все просила кашу з дині. Гречку не їли взагалі.
Мама варила суп зі свинячого желудка, порізаного кусочками. Гострий. Його вже я не їла. Спецій і мені з собою дали.

Нова жінка Мазая

Полька Аня потрапила на одинадцятеро свиней, коня, теля, курей, гусей. Чи справлялася?
— Аня спала на нашому ліжку, а я з Аліною, — говорить Сашко Мазай. — Їсти готовила: борщ варила, утку тушила, картошку з подливою. Я у їжі неперебірливий. Худобу годувала. Даже коли я на виборах працював у комісії. Вона все сама. Я токо увечері прийшов повечеряв. Був там сутки. Аня справилась. Вона ж сама з села, з Тернопільщини.
На тракторі її навчив їздити. І всю знімальну групу тоже, хто просив.
Сама і в клуб їздила на репетиції. Молодець. Я останнім часом пінився у спектаклях грать. З Анею прийшлось.
— Я ще казала: хай би вона до нас приїхала, коли городи. 55 соток картошки ростимо, — сміється Оксана.

— Як тобі з новою мамою було? — запитала в Аліни.
— Добре. Ми з нею читали, малювали, — дівчинка принесла з кімнати їх роботу. Аня привезла подарунки аж для трьох дітей. Готувалася серйозно.
— Дочка мені все розказувала про тьотю Аню. Сподобалась їй, —додає Оксана. — Патрік розказував, що вона набрала каблуків, красок три косметички, кофточок, блузочок.
— А ходити пришлось у валянцях, хусточці та бушлаті, — говорить чоловік. — Люди казали: «Нова жінка Мазая».

Хочемо до Польщі

— Дивилися передачу тільки своєю сім'єю. Собі купили шампанського, Аліні мороженого. Хоть гості і напрошувались, та хіба ж з ними подивишся нормально? — говорить Оксана.
— Телефон і досі красний, — сміється Олександр.
— Що сподобалось? Що ні?
— Хоть Аня і хороша, та мені було неприятно, шо вона все фекала. Напрімєр, з тою ванною, ніби ми миємося в одній воді усі втрьох. Чого б ми так милися? Вода підведена у хату. Єсть бойлер. А вона все перекрутила. Таких умов у всьому селі у двох-трьох чоловік.
— Та ми довольні. Вони довольні. Хочемо общаться. Мо, комп'ютер купимо. Через Інтернет писати будемо.
— Вони нас і в гості приглашали. Казали, шо даже білет оплатять. Говорили про те, щоб на слєдующе літо приїхати до нас на машині.

— Що люди після передачі говорили?
— Хтось сміявся. Хтось од зависті погане казав. Знакомі говорили, шо такого од мене і ожидали. Шо я так чудить буду, висказуваться смішно. А пожилі казали, шо не годиться з чужим чоловіком у басейні купаться.
Та в основному усі хвалять: молодці, кажуть.
І я б так хотіла жити. Щоб на роботу на пару часиків, неважку. Тоді у басейн, чайку попить, — сказала Оксана, а тоді задумалась. — А може, мені і скучно було б. То біля конячки постоїш, то біля тьолочки. Обцілуєш усіх, погладиш.
— А я б не скучав. Краще б на легку роботу. Та хто ж нас годуватиме? Моїх батьків нема, Оксанині помогти не можуть. Усе, що ви бачите, самі зробили, самі тягнемо. Жизнь така.

Мінялися жінками у Варшаві.
— Сашко як мене побачив, то так плакав. А потім ми всю ноч гуляли разом з Пат-ріком і Анею. Варшава здоровенна, красіва, чиста.
— Та мало там були. Аби тижняку, — зітхає Сашко.
— На хазяйстві хто був, як ви у Польщу їздили?
— Сусіди. Дачники-кияни. Все тут попорали, Аліну годували, ночували з нею. Спасибі їм.
— Куди гонорар витратите? (За участь у передачі учасники отримують 8 тисяч).
— У нас дірок хватає, — сміються. — Не на вітер. Мо, ванну доробимо. Та гроші не головне. Ми б і без них погодились участвовать.

— Що змінилося у вашому житті?
— Саша по хазяйству більше помагає. А ще квіти пообіщав дарить. 23-го у нас восьма річниця весілля.
— Коня збувать будемо. Бо брикучий. А ще гроші на Польщу збиратимемо. І веранду засклив, як Аня просила. Оксанка вже й шторки повісила, — показав Сашко на нові віконечка.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №47 (1281)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.