Афганець вкрав у жінки доньку і погрожував тюрмою

Уже шість років Світлана Султан не бачила доньку Аліну. Дівчині нині 20-ий рік. Живе вона в далекому Афганістані, серед чужих людей. Світлана Василівна і її мати Любов Василівна Клименчук бояться померти, так і не побачивши Алінку, не сказавши їй «прости»... За те, що й досі не змогли вирвати з чужих рук. Просять усіх небайдужих допомогти врятувати Аліну. Історія, на перший погляд, неймовірна. Але все так і було, стверджують її герої.

Лікарі давали п'ять років життя

У селі Городищі Бахмацького району живе сім'я Султан-Клименчук. Бабуся Любов Василівна, 69 років, і її донька, 39-річна Світлана (місцеві їх кличуть афганками) і діти — 12-річний Ромчик і 4-річний Мишко. Доля закинула родину у село, а до цього так потоптала, ворогу не побажаєш.

Світлана Султан — висока, струнка, з блакитними очима. Зі сльозами починає розповідь:
— Моя батьківщина село Більківці Житомирської області. Я у мами одна. Мама працювала кухарем, робила все, щоб я здобула освіту, вийшла в люди. Її мрії збулися. Я закінчила школу з золотою медаллю, вступила до Київського університету імені Шевченка на філологічний факультет. Вийшла заміж, 9 травня 1991 року народила доньку Аліну. Через два роки залишилася вдовою, чоловік помер через опромінення. Він працював у Чорнобилі. Алінка в мене не вдалася — смаглява, темноволоса. Я поїхала до Києва. Доньку виховувала бабуся. Я підпрацьовувала в університеті імені Шевченка на кафедрі філософії. Коли доньці було вже сім років, зустріла його, Султана Абдул Расуп-Хамід, 1963 року народження. Він афганець. Вивчився у Києві на агронома. В Афган повертатися не став. Скооперувався із земляками, завів бізнес — торгували на Троєщинському ринку одягом. Добрий, непитущий, розсудливий. Ми покохали одне одного. Абдул покликав мене заміж. На доказ свого кохання навіть удочерив Алінку і дав своє прізвище Султан. Ми винаймали в Києві квартиру. У 1998 році народився син, його назвали Рамін (Рома). Раптом я стала почувати себе погано, з кожним днем стан погіршувався. Мусила йти до лікарів. Діагноз медиків був невтішний — рак. Мені видалили щитовидку, та ускладнення залишилися. Лікарі прогнозували, що я проживу ще років п'ять, тільки треба постійно вживати гормональні препарати. Медики радили змінити клімат, дали другу групу інвалідності.

Абдул дуже переживав за моє здоров'я. Він вирішив повезти мене до Афганістану. Там у нього брат лікар.
Жити хотілося. Я довго думала, їхати чи не їхати. Поділилася з чоловіком своїми переживаннями: «Якщо я в Афганістані помру, мама зі мною не попрощається. Я у неї одна, і вона в мене». «Тоді хай їде з нами», — сказав Абдул. Він добре ставився до моєї неньки, називав її «мамочка». Вона продала в селі хату, речі пороздавала людям. З собою ми взяли тільки найнеобхідніше. Роману було близько 4-х років, коли ми рушили до Афганістану.
Родина Султанів живе на два доми. Один у них у Кабулі, другий у Джалалабаді. У чоловіка дев'ять братів і сестер. Батько юрист, у брата своя лікарня, сестри — власниці приватних шкіл. Спека там 45 градусів. Нас прийняли нормально. Тільки двоюрідна сестра Абдула наступила мамі на ногу і тихенько сказала: «Убирайтесь». Свекруха видала нам темний одяг: штани, довгі кофти і паранджу. «Носити яскравого не можна, — пояснила. — У нас багато жертв війни, жалоба. Жінка має бути слухняною». «Жена для дома или яма», — так весь час повторювала свекруха. Ні телевізора, ні розваг. З 6-ої ранку до 10-ої вечора робота і робота. Прибирання, будівництво осель, приготування їжі. Лежати не можна.

За кілька днів від мене забрали 13-річну Аліну, вдягли у паранджу і повезли у Джалалабад. «Ми виховаємо її по-своєму», — сказали мені. Пізніше зрозуміла слова чоловіка: «Я привез товар». Аліна схожа на мусульманку. її забрали, щоб виростити і продати заміж або в бордель. Калим за незайману дівчину в Афганістані сягає 100 тисяч доларів.
Мене вчили пекти хліб. Одна з невісток двічі показала, як це робити в тандирі (спеціальній печі). Я мучилася, не виходило — то глевкий, то підгорить. За це мене карали, казали, що я недостойна їсти.
— Як згадаю, що вони нас за людей не вважали, — приєднується мати Світлани, — аж серце болить. Було, сіли ми їсти. Сваха роздає всім яблука, підносить кожному на тарілці. І мені принесла велике, червоне. Я взяла його, дивлюсь, а воно все виїдене мишами зсередини. Від образи в горлі здавило. Я поклала те яблуко назад діркою догори, щоб їм хоч соромно стало. Вони зненавиділи нас. На кожному кроці докоряли шматком хліба. Навіть своєму сину. Абдул з радянським дипломом агронома ніяк не міг знайти роботи. Я просилася на роботу у клініку брата Абдула, хоч кухаркою, хоч прибиральницею. Сказав: «Ты языка не знаешь. Вот отвезем тебя в поле, в Джалалабад». Що то за поле, я не знала. Боялася, що виведуть дерь і уб'ють, — розповідає Любов Клименчук. — Нас стали прозивати шуравейками. Абдул слухав своїх, він дуже змінився. Мені сказали, що відберуть дітей. Стало страшно. Роман був зі мною, бо за мусульманськими законами хлопчик живе з матір'ю до семи років. Аліну бачила все рідше і рідше. Дівчинка швидко вивчила їх мову, звичаї, слухалася їх. У їхній одежі виглядала справж-ньою афганкою. Я просила віддати дитину. Дарма. Умовила Абдула вертатися в Україну. Він зібрався. Мати його впала на коліна, сказала, не пущу, і він послухався.

Втеча

— Вийти з двору ми не могли. Триметровий паркан, кругом чужі люди. Ворота весь час замкнені. Відкривалися лише тоді, коли хтось заїжджав машиною. Мама стояла і чатувала, копи хто-небудь з них забуде замкнути хвіртку. І раз так вийшло. Кинулася на вулицю, зупинила таксі і попросила відвезти маму в посольство. Таксист відвіз. Та з'ясувалося, що українського посольства в Кабулі немає, є тільки російське. А російський посол сказав, що він не може нам допомогти. Дав таксисту грошей, щоб той відвіз маму назад. Після маминої поїздки за нами стали наглядати. Коли мама підходила до хвіртки, її брали за плечі і відводили вбік. Вона оголосила голодування.

Врятував журналіст

— В Афганістані людей продають на органи і в рабство. Ми знали: рано чи пізно нас захочуть позбутися. Вивезуть у гори і розстріляють. Мама дивилася через щілини у паркані і плакала. Ми проклинали той час і хвилину, коли згодилися поїхати в Афганістан. І просили Бога: «Спаси...»
Якось мама у щілину побачила, що навпроти нашого дому стоїть біленька машина, а на ній англійською написано «Press». Вирішила: це єдиний наш шанс вирватися. Одного разу, коли брат Абдула доктор Назір в'їжджав у ворота, вона проскочила на вулицю до тієї машини. Там був чоловік.
— Я кинулася до нього, обхопила за шию і закричала: «Спасите!!!» Він сказав лише три слова: «чарду» (платок), «паспорт» (паспорт) і «ранфа» (їдьмо). Це було диво. З'ясувалося, цей чоловік —журналіст, працює на афганському телебаченні. Звати його Омед Нурі. Вчився у Харкові, знає російську мову. Омед відвіз мене у доброчинний центр ЮНІСЕФ, яким опікується ООН. Там були афганські сироти, батьків яких повбивали радянські солдати. Там мене нагодували. Я розказала, що хочу врятувати дочку, онуків, — розповідає Любов Василівна.

— А я, — продовжує Світлана Султан, — не знаходила собі місця. Де мама, що з нею? Куди її відвезли? В Афганістані жінкам без супроводу не можна ходити вулицями. Впіймають, продадуть у бордель або вб'ють. Я склала речі, очікувала, що за втечу матері мене покарають. На щастя, все сімейство поїхало в Джалалабад, залишився лише Абдул. І тут за нами з ЮНІСЕФ приїхав мікроавтобус. Він відчинив хвіртку, я мовчки вантажила речі свої ісина. Чоловік стояв, як заморожений, не проронив ні слова. Спочатку у центрі до нас поставилися нормально. Проте невдовзі його керівниця назвала нас «нічтожествами». Працівниця, яка відповідала за їжу, вибила з моїх рук хліб, кричала, що мене треба розстріляти на горі, де радянські бійці розстріляли її батька. Що мені треба відрізати груди, як російські солдати відрізали груди афганським жінкам. Мене принижували.
Одного разу директорка того притулку принесла яскраві індійські плаття і наказала мені вдягти. Сказала: «Покрутись передо мной». Я зробила, як вона казала, і здогадалася, що мене хочуть продати в бордель. Та щось завадило.

Повертатися в Україну без Алїни ми не могли. Я добивалася зустрічі з нею. Мені показали її кілька разів. Вона була, як зомбі, певно, нашпигована наркотиками. Дивилася на мене і ніби не бачила. Чим вони залякали дитину, не знаю. Сім'я Султанів пригрозила: якщо я буду добиватися, щоб дочку віддали, мене кинуть у тюрму. Там я згнию.

Радянські солдати і досі в афганських тюрмах

—Для наочності мене повезли в одну із тюрем, десь за 15 кілометрів від Кабула. Завели в тюрму. Там стояли величезні клітки, а в них русяві, майже сиві слов'янські хлопці зі світлими очима. Волосся закудлане, повідростало нижче плечей, не одяг, а лахміття. Руки — худі палиці, обтягнуті шкірою, і величезні нігті. Жах! їх було чоловік 15. Вони побачили, що в мене блакитні очі, схопилися за грати, і стали розгойдувати клітки та кричати: «І/І... и...». Я заридала. їм, певно, повідрізали язики; вони не могли говорити. А може, вони втратили розум від тортур. В Афганістані на наших солдатах і зірки вирізали, і випікали залізом, про це мені розказували самі афганці. Скільки років минуло, матері ждуть безвісти зниклих. А вони там, у Афгані... А нас і досі там ненавидять за ту війну. Після побаченого я перестала спати. Захворіла. Мені викликали лікаря, ставили крапельниці, ледь вижила. Працівники центру, коли розказала їм про жахіття, тільки злостиво посміхалися. їсти перестали давати, якщо приймаєш ліки, їсти не можна, казали. Так тривало кілька днів. Коли одужала, не здалася. Вимагала повернути дочку. Тоді вони вирішили відібрати її через суд. По паспорту ж вона донька Абдула!

Суд був без перекладача. Аліну привезли родичі Абдула. Суддею був таліб, а сімейство Султанів пуштуни (ці народи ворогують між собою). Суддя співчував мені, але по закону дівчинка мала залишитися з тим, з ким побажає. Я просила чоловіка: «Забери сина, він же твій. Віддай мою доньку». Мовчання. У залі суду я ставала на коліна перед Аліною, хапала її за руки: «Аліночко, доцю, іди до мене». А вона сказала: «Вас все одно розстріляють, а я жити хочу», — переступила через мене і пішла.

У Києві

— Два роки ми прожили в тому центрі. Мене прилаштували в Кабулі в політехнічний інститут на факультет філології. Там я вперше побачила президента Афганістану Карзая. Через охорону передала йому записку, щоб посприяв вернутися в Україну. Одного разу навіть побалакала з ним. Нас відправили літаком у Москву. В аеропорту афганці дивилися на нас з ненавистю. Один з автоматом Калашникова навіть приставив зброю до рота Роману. Той не злякався, сказав: «Стріляй». Таліб лише криво посміхнувся.
5 січня 2005 року ми прилетіли в Шереметьево. Холод стояв страшний. Я повідморожувала пальці на ногах. Приїхали в Київ. Повертатися на Житомирщину було страшно, боялися людського осуду. Як же я з дипломом університету вийшла заміж за іноземця і втратила дочку? Серёд моїх однокурсників є успішні, багаті. А у мене дитина і літня мама на руках. Одяг, що був на нас, от і все наше багатство. У людей розпитали, як дістатися Адміністрації Президента Кучми. Приїхали туди. А нам кажуть, він відпочиває в Криму (це якраз була помаранчева революція). Розповіли свою історію. Його помічник сказав, що ходять тут усякі. Посадили нас у джип і вивезли на якусь безлюдну зупинку у Києві.

— Висадили і сказали: «Рішайте свої проблеми самі». Я змолилася: «У нас ні копійки грошей, дайте хоч десять гривень, щоб нам на вокзал доїхати, зігрітися». Бритоголовий потряс кишенею пальто: «У меня денег нет, одна мелочь..» І поїхали.
Біля зупинки стояв якийсь чоловік. Він відвернувся, коли нас привезли, ніби й не чув. Коли ті поїхали, він підійшов і дав дві десятки: «Возьмите, это не люди, а собаки...» За ті гроші ми доїхали до Печерської лаври, там поряд знаходиться Український комісаріат у справах біженців. У лаврі нас прихистили добрі люди. Найбільше проникся нашою бідою священик Олексій Черненко. Нині йому 35 років. Та ні житла, ні грошей на найнеобхідніше не було. Згораючи від сорому, я взяла Романа і пішла з простягнутою рукою на Троєщинський ринок просити милостиню у торговців-афганців, які колись дружили з Абдулом. Вони наскидали трохи грошей. Отець Олексій перевіз нас до своїх батьків у Бахмач. Ми кілька місяців жили у них. Згодом за шість тисяч гривень купили у Городищі хату, коло неї 20 соток'землі. Завели пару кіз, кілька курочок. Зерно дороге, а в нас же паю немає, зерна не дають. Що виростимо на городі, те й їмо. З доходів лише моя та мамина пенсії. Допомоги на Романа не отримую. Ми ж з Абдулом досі не розлучені. Роботи для мене в селі нема. А односельці кажуть, молода, робити не хоче. Прикро слухати таке. Та я змовчую, хіба розкажеш кожному, що хвороба моя не відступає. Рік тому їздила в Київ на лазерне опромінення. Імунітет у мене слабкий. Треба вживати вітаміни в таблетках і гормони — шість упаковок на місяць. Одна упаковка гелю «Тереоксін» 45 гривень. Де грошей набратися? Роман ходить у сьомий клас, навчився грати на баяні. Купили старенький, за 150 гривень. Виступає на різних заходах. Грав на Дні міста в Бахмачі. Дуже хоче в кадети, та у нас ні грошей, ні зв'язків, щоб його туди влаштувати. Раніше завдяки представництву ООН ми зідзвонювалися з чоловіком. Я розповіла, що ми бідуємо. А він сказав: «Ты сама виновата в воспитании сына, копейки не жди».

«Я каждую ночь вспоминаю сына и плачу»

Телефон Абдула дала мені Світлана. Я подзвонила йому в Афганістан, в місто Джалалабад. Додзвонилась майже відразу. Він розмовляє російською:
— С Алиной все в порядке. Полгода назад она вышла замуж за моего племянника. Он доктор. Они живут богато и счастливо. В Украину не хочет. О матери не вспоминает. Есть фотографии со свадьбы и видео. Я женат второй раз. Детей в новом браке нет. Поэтому каждую ночь я вспоминаю о сыне, плачу. Я хочу увидеть его. В то время я не мог забрать сына. Я не работал, зависел от родителей.
— Рамину в селе живется тяжело, а он очень талантливый. Играет на баяне, хочет учиться в суворовском училище.

— Я готов его забрать в Афганистан, устроить в дорогую школу, купить машину. Сейчас я занимаюсь бизнесом (торговлей). К сожалению, по украинским законам до 18 лет я не имею права забрать его у матери. Но когда ему исполнится 18, пусть решает. Я докажу, что очень его люблю. Мы расстались с бывшей женой очень плохо — суды, пересуды. Когда она уезжала, обещала вернуться через полгода, но не вернулась. Теперь мы чужие люди. Алина очень скучает за братиком. Смотрит его фотографии.
Абдул пообіцяв вислати фотографії Аліни. Хочеться вірити...

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №44 (1278)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.