Ветеран прикордонної служби був за крок від смерті

Добавить новость

Пятница, 7 Июля 2023 17:50  |  Просмотров: 2385

Микола Іванович Боровик із Деснянського - ветеран прикордонної служби, чия молодість гартована війною в Афганістані. Бачив смерть у вічі, і сам був за крок від смерті: врятувала бійця випадковість, хоч і отримав у бою контузію. Нагороджений воїн медаллю «За відвагу», яка наздогнала його, коли афганець був уже вдома. Найстрашнішим на війні, каже ветеран, - втрачати своїх побратимів.



Серед когорти чоловіків, котрі свого часу про­ходили службу в прикордонних військах, - Микола Іванович Бо­ровик із Деснянського. Та його служба на той час, як і багатьох наших земляків, була гартована афганською війною, нікому не по-трібною, але яка забрала життя багатьох воїнів, і наших земляків також.

- Це був травень далекого 84-го року. Чернігів. Військкомат. По нас, призовників, приїхали «покупці». Там, у Чернігові, позна­йомився з Льонею з Локнистого, який згодом став моїм кумом.
мене, і його забрали у Середню Азію. Куди саме, ніхто не говорив. Опинилися у Термезі - півден­ному місті Узбекистану, котре розташоване на річці Амудар’я, по якій проходить кордон з Афга­ністаном. Три місяці «учебки» - і у військову частину прикордонни­ків, - згадує початок своєї служби Микола Іванович.
А згодом Леонід - побратим Миколи Івановича - каже: «А давай напишемо заяви, щоб служити в Афганістані, чому нам тут сидіти?».
- На той час служити в Аф­ганістані вважалося чи не най­більшим проявом військового обов’язку перед Батьківщиною, - каже Микола Іванович. - А сьогодні на фоні війни росії з Україною думаю, ким ми тоді були там, в Афганістані? Але тоді ми просто виконували свій військовий обов’язок, і виконати його прагнули з гідністю. Багато хлопців рвалося на війну. І ми з кумом теж. Заяви написали. А через декілька днів майор нам каже: «Які заяви? Вас і так уже давно готують в Афганістан».
Через пару тижнів шістьох прикордонників - на вертоліт і в сусідську країну.

- Нас із Леонідом розкидали по різних мангрупах (десантно-штурмових мотоманеврених групах), але ми досить часто бачилися з ним на різних бойових операціях. У Союзі мене готували снайпером, а коли опинився в Афгані, начальник штабу каже: «Будеш працювати з АГС-17. Он, бачиш, у кутку стоїть, ото твій гранатомет». Тож Афган мене перекваліфікував із снай­пера на гранатометника. Для нас, десантно-штурмової групи, найголовнішою зброєю був саме гранатомет: чи то АГС-17, чи то СПГ (станковий протитанковий кулемет).
Бойові операції, згадує афга­нець, були різної складності, але кожна з них була небезпечною. Бувало, вертольотом бійців «ви­кидали» на місце призначення, бувало, пішки йшли по дві-три доби. На завдання вирушали на місяць, а тоді і довше.
- А вантаж у нас був чима­ленький. Сам гранатомет - кі­лограмів двадцять п’ять, плюс дві касети по 12 кілограмів кожна, - розповідає афганець. - Бувало, що по декілька днів сиділи без води.

- Чули, ви маєте поранення.
- Контузію, - уточнив воїн. - Я вже був перед дембелем. Ми саме поверталися із операції. Була четверта ранку. Наче все стихло, ніякої стрілянини. Дорогою зустрівся ішак. На нього повісив і гранатомет, і дві касети. Ще і сам сів. Утомлені були після завдання. Бачу, у мене касети до­низу сунуться, я нахилився, щоб поправити касети, і тут над голо­вою - автоматна черга. Я впав. Ішак - на мене. Знову автоматна черга. Вона припала на тварину. А мене, мабуть, янгол-охоронець уберіг від кулі. Зав’язався бій. Слава Богу, усі вийшли з нього живими, хоча були поранені. Стежка у сопці була замінована вся, хлопці наші підірвалися на мінах.

- А почуття страху було на війні?
- Спочатку - ні. Чи то молоді ми були, чи то усвідомлення того, що можемо загинути, не було. Але коли втрачали своїх побратимів, тоді приходило, на пару місяців, і почуття страху, розуміння того, що на місці полеглого міг бути і ти.

- А батьки знали, що ви в Аф­ганістані?
- Ні. Писав, що в Ташкенті, Термезі. Дещо згодом знала тільки моя троюрідна сестра, їй зізнався. Була така думка тоді: якщо загину, то щоб знали, де шукати. А вона якось ненароком обмовилася моїй мамі. Та і здо­гадалася, що я в гарячій точці. Тільки коли повернувся додому, зізнався рідним, що був на війні.

Нагорода - медаль «За від­вагу» - наздогнала Миколу Іва­новича, коли він був уже вдома. Вручали її воїну-афганцю урочис­то на шкільній лінійці.

У воєнній сторінці життя Миколи Івановича є одна цікава і водночас печальна історія, але зі щасливим закінченням. Але на неї покладене табу. Про неї згадувати воїн не бажає. Скажемо лиш коротко: навіть найвідважніші воїни, які ризикували власним життям на тій безглуздій війни, могли потрапити у безжальну м’ясорубку тоталітарного режиму
радянщини.

Мирне життя воїна-афганця міцно пов’язане із рідним селом. Після армії працював у школі електриком (ще до служби від­учився на електромонтера в Чернігові). Чимало років віддав колгоспу: працював у будівельній бригаді: скільки тільки будинків свого часу було зведено у колиш­ній Свердловці. Нині чоловік - на заслуженому відпочинку, але не без роботи: працює на місцевій електропідстанції.

Життя розмірене: сім’я, діти, вже дорослі, робота. А ще - спо­гади про Афган, які час від часу повертають у минуле, хоч і сплило від тих буремних подій майже сорок років.

- Наскільки відомо, почуття братерства в афганців дуже сильне...
Дійсно, сильне. Війна дуже зближує, гуртує, єднає. Після контузії мене відправили у Союз лікуватися. Та згодом я просився назад в Афганістан, бо там - мої хлопці. Саме на війні народжу­ється велика справжня дружба. Принаймні, донедавна я так думав. Нас в Афгані служило зі всього Союзу. Контакти підтри­мували. Побратим із Маріуполя, який став великим бізнесменом, організував у 2013-му році зустріч всієї нашої манбригади. При­їхали всі: шестеро українців та тридцять четверо росіян. Раділи такій дружбі, згадували службу, а згадати було що. Та після 2014­го року, коли росія почала війну проти України, ніхто із афганців-росіян не телефонував мені. Хоча раніше зідзвонювалися. Ніхто не подзвонив і в 2022 році. Не те­лефонував і я. Контакти втрачені назавжди. І дружба теж...

“Нові горизонти”, Людмила ВЛАСКО. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: