Доля піднесла сім'ї багато випробувань

Кожна сім'я — то свій світ і своя історія. Особливу повагу викликають ті подружжя, які з честю виходять із тяжких випробувань, долають біду, ростять хороших дітей, дбають про їхнє майбутнє. Знайомство з Людмилою та Геннадієм Хоменками із Срібного запам'яталося взаємною повагою цієї пари одне до одного і ніжною любов'ю батьків до трьох своїх дітей — Маринки, Владика та Настуні. У цих людей — своя історія.

Геннадій

У його житті була пригода, про яку він згадує неохоче. Каже, давно було, не варте уваги.
Після восьмирічки Гена закінчив технікум у Ромнах. А потім вступив до Харківського пожежного училища. Борці з вогнем — то їхня сімейна професія. Дядько і батько все життя присвятили цій службі. їх дорогу обрав і Геннадій.
Коли сталася та біда, він уже закінчив два курси навчання. Був травень 1993 року. Геннадій зайшов до друзів у гуртожиток. Стояв на балконі шостого поверху, обіперся спиною на перила. Чому вони обламалися, пізніше з'ясовувала комісія. А тоді 20-літній юнак полетів з шостого поверху на землю. Якби впав на асфальт, сталося б найстрашніше. Але, на його щастя, під вікнами гуртожитку у тому місці була клумба. На неї він і впав.
Непритомного, його відвезли до лікарні, зробили кілька операцій, стулили кістки в місцях численних переломів. Хвалити Бога, внутрішні органи залишилися неушкодженими, а кістки рук; таза й стегон поступово зрослися.
Після тривалого лікування Геннадій повернувся в Талалаївку, влаштувався у пожежну частину. Закінчив навчання заочно вже в училищі в Черкасах.

Людмила

Вона — з села Сільченкове Талалаївського району, мила привітна жінка, яка нині працює у Срібнянському районному центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Може, через те, що в самої трійко дітей, до долі інших, які потрапили у біду через неувагу, байдужість, а часто через п'янство рідних батьків, Людмила Анатоліївна ставиться особливо трепетно.
— Болить душа за таких дітей, — каже вона. — П'яниці батьки — то горе. За горілкою не бачать та й не хочуть бачити, що діти голодні, занедбані, брудні. Можна було б, пригорнула б до себе всіх, захистила б від жорстокого світу.

Своє дитинство згадує з теплотою. Мама — вчителька початкових класів, батько — шкільний завгосп. І їх троє — два сини і вона, донечка. У десять літ почала працювати — носила воду жіночкам, що пололи буряки. З ними разом виїздила вранці в поле. Бочечка з водою стояла з одного краю поля. Люда набирала ту воду у відерце і несла вздовж рядків, пригощала кожну з кухлика. Тато прилаштував його на гачок до відра, аби зручніше було, і Люда поїла жінок студеною водицею. А вони хвалили малу трудівницю, що з ними в полі з ранку до вечора.
Після школи спробувала вступити до Ніжинського педінституту. Не вийшло. І вона опинилася на посаді піонервожатої у восьмирічці в Рябухах. А тоді закінчила з відзнакою Сокиринське профтехучилище за фахом лаборанта хімбаканалізів. Вищу ж освіту в Харківському інженерно-будівельному інституті здобула заочно, працюючи на Талалаївському маслозаводі. А потім ще й курси бухгалтерів. Три дипломи в цієї доброзичливої жінки.

«Давай поїдемо по проліски!»

Вони познайомилися навесні в дев'яносто сьомому. Що в пожежці є симпатичний парубок, а на маслозаводі працює красуня, і Люда, і Гена знали, але знайомими не були. Зустрілися на вулиці. Він зупинив її велосипед.
— Привіт! — сказав просто. — Давай поїдемо по проліски!
Вона погодилася. Була п'ятниця, а в неділю вони поїхали велосипедами до лісу по проліски. Це було їх перше побачення, початок дуже серйозних і щасливих відносин, що звуться коханням.
— Ще в перший день нашого спілкування виникла якась повна довіра одне до одного, — згадує Людмила. — Ми говорили про все на світі і не могли наговоритися. Признавалися в найпотаємнішому. Дивно і прекрасно...

Восени її засватали. Батьки Ген-надія приїхали до Сільченкового — познайомитися із сватами, домовитися про весілля.
Шлюб реєстрували у Талалаївці, а весілля гуляли в Сільченковому. Від нареченої в красивому білому вбранні не можна було відвести очей. Молоді сяяли щастям.
Того літа вони обоє одержали дипломи. Він — Черкаського пожежного училища, вона — Харківського інженерно-будівельного інституту. А в грудні у них народилася донечка Маринка. Вагітність у Людмили була важкою і пологи теж. Дівчинка з'явилася на світ дуже гарненькою. Ім'я їй вибирав батько, який мріяв саме про дочку.

А вже сину, якого Господь послав 2 вересня 2001 року, ім'я давала вона. Владик народився крупненький, темноокий, став утіхою усій сім'ї.
Перед 1 вересня свекруха Ніна Володимирівна повезла до Харкова молодшого сина Миколу на навчання. Повернулася додому, питає:
— А де Люда?
— Відвіз у Сільченкове, — віджартувався Геннадій.
Що дружина народила синочка, зразу й не сказав. А мати, почувши новину, зраділа:
— Одного хлопчика відвезла до Харкова, а тут другий є!

Відерна каструля 3 кип'ятком упала з плити. Прямо на Маринку

11 травня 2003 року вони садили город. Увечері Люда заходилася пекти пиріжки. Гена сидів поруч, лущив квасолю на посадку. Діти крутилися тут же. Владик непосидючий, усе відкривав дверці духовки. Проганяли його, відтягали, але що ти вдієш із півторарічним хлопчиком! Не вгледіли, коли він знову відкрив духовку і зліз на дверцята. Під вагою дитини плита нахилилася і з неї посунулася відерна каструля з гарячою водою. Страшенно закричала Маринка — вода вилилася на неї. Нейлонова курточка захистила спинку, а сіднички і ніжки обварилися.
Владик з переляку кудись сховався.
— Ми всі голосимо, — згадує Людмила. — Гена почав знімати з Маринки колготки, трусики. А разом з ними знімається й шкіра. Вбігла свекруха, каже: «Змащуйте індичими яйцями. Швидше!» Мажемо — не допомагає. Викликали «швидку», відвезли дочку в лікарню. Накололи, аби зняти біль. Я плачу, а Маринка до мене: «Мам, не плач. Я завтра в садок піду».

А вранці «швидкою» повезли мою дитину в опікове відділення обласної лікарні. Під крапельницею везли. Гена і свекруха поїхали. А я з малим вдома, місця собі не знаходжу. У Владика виявилося обпечене плече і вушко, нічого іншого ми тоді не виявили.
У Чернігові в нас є добрий знайомий, хірург-комбустіолог Віктор Васильович Яременко. Він наш земляк, з Березівки. От він і взявся за лікування нашої дочки. Тиждень над нею просиділи тато з бабусею. А тоді я відвезла Владика до мами в Сільченкове і з кумом Сергієм Банком поїхала у Чернігів.

Два з половиною місяці була моя дитина у лікарні. Перші дні майже не спала. Затулить очі і відразу кидається, лякається. їй здається, що на неї щось падає.
Спочатку ми лежали у великій палаті. Серед хворих була й 19-річна китаянка Лінь, яку знайшли наші прикордонники в снігу біля Новгорода-Сіверського. Вона обморозила руки й ноги, пальці яких у лікарні ампутували. Ми дуже жаліли Лінь, підгодовували, хто чим міг, справили їй день народження. Пам'ятаю, вона все відмовлялася від масла й сала. Показує: «Буду товста». Як склалася її подальша доля, не знаю. Що депортували до Китаю, десь читала, а як далі — не знаю.
З часом нас із Маринкою перевели до двомісної палати. Там лежала дівчинка Маша Козлова із Славутича. У неї були ще більші опіки — від сірника загорілося платтячко, яке розплавилося на дитині. З батьками дівчинки ми заприятелювали, їхня сім'я стала нам як рідна. Горе зближує людей.

Дочка по-новому вчилася ходити. Це було не просто. Спочатку на зігнутих ніжках, мало не навприсядки. Один крок, другий... Тоді ж ми читали буквар, вчили перші літери. Треба було чимось займати дитину.
Бабусю ми відправили додому, а Гена взяв відпустку, і цілий місяць ми з ним чергувалися біля ліжка дочки. їй зробили три операції, пересадку шкіри.
Спасибі Богу і лікарям, дитина наша видужала, вчиться добре в школі, з приводу шрамів не комплексує. Ми її возимо регулярно до Немирова, де вона проходить курс реабілітації у санаторії «Авангард».

А у Владика моя мама виявила опіки ще й на голівці, під волоссячком. Стрес, який пережив синок, не минув безслідно. З'явилася косоокість. Різко упав зір. Хлопчик і досі під наглядом лікарів. Інтенсивно лікуємося. У школі Влад круглий відмінник, перейшов до четвертого класу. Дуже любить футбол, а я мрію, щоб він вчився ще й музики.
Маринка перейшла до шостого класу. Любить вишивати, зробила перші вироби з бісеру. Усі діти гарно співають. А з Настунею ми співаємо дуетом. Доця, давай заспіваємо «А сорочка мамина біла-біла...» Давай, удвох... «А сорочка мамина...»
Настечка народилася 24 листопада 2006 року, ій ім'я давав старший брат. Тепер наша розумниця ходить до дитячого садка.

«Мріємо про власний дім»

— Ще в 1999 році чоловіка перевели до Срібного. Відтоді ми живемо з його батьками. І, звичайно, мріємо про власний великий дім. Крок до цього вже зроблений. Продавалося приміщення колишньої заготконтори, і ми його купили.
Зрозуміло, що будівля потребує реконструкції, великого ремонту. Є, власне, тільки стіни, все інше треба зробити. Щось робимо своїми руками — у Геннадія вони справді золоті. От поштукатурив стіни — замилуєшся! Під будинком є вода, газ. Усе треба завести всередину. І підлогу наслать, і двері повісить. Та, коротше, потрібно все зробити, аби перетворити заготконтору на хороше житло, в якому буде добре всім. Потрібні для цього гроші. А їх нема.

Кажуть, ніби багатодітним сім'ям видається безпроцентний кредит на будівництво житла. Ми підрахували, що нам потрібно хоча б тисяч 50 гривень, аби довести своє майбутнє житло до толку. Подали клопотання до селищної ради, райдержадміністрації і облдержадміністрації. Років за двадцять ми б виплатили цей кредит, якби нам його надали. Може, треба потрапити на прийом до когось із начальників, аби заручитися його підтримкою?
Я бачу в думках наш дім у майбутньому. Біля нього ростимуть квіти, багато квітів. На подвір'ї—велике хазяйство. А в домі — усі мої діти, а колись і онуки матимуть місце для життя, роботи і відпочинку. Я ж не про зайве мрію, а про нормальні умови для сім'ї, в якій усі люблять одне одного.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №24 (1258)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.