Мобильная версия сайтаЗоодім і порятунок в нім
Зоодім у селі Рябці Чернігівського району — це прихисток для скривджених тварин, який не планувався, але вийшов у Марини Грицик і її мами Олени Орестівни. Про них ми писали не раз, адже ці люди з великим серцем постійно рятують від загибелі не лише котів і собак, а й коней і навіть диких тварин.
Марині 26. Колись про тварин вона могла лише мріяти, адже в дитинстві у неї була алергія на шерсть. Але саме завдяки тваринам дівчина її й переросла. Першим її підопічним було підібране на вулиці під дощем чорненьке кошеня, якого вона назвала Катею. Потім — лоша Перрі, викуплене зі стайні кінного клубу, куди Марина ходила з 8 років.
Цього свого захоплення кіньми Марина не переросла. Ба більше: присвятила коням життя. У 2016-2017му зі своєю Перрі виступала у кінному театрі в Києві. На жаль, опанувати омріяний фах тренера з кінного спорту Марині не вдалося, бо в неї почали з’являтися інші врятовані підопічні, скинути ж їх усіх на маму вона не могла.
На мамине прохання вивчилась на юриста, зараз навчається на зоотехніка (на 4-му курсі). А ветеринарного досвіду в неї вже ого-го! Бо практично кожну тварину, яка потрапляє в їхній зоодім, доводиться лікувати. Ну і, звичайно ж, на їхніх плечах годування, прибирання, доїння та всі інші важкі роботи.
— Зараз у нас живуть 6 коней, 9 дійних корів, 9 бичків, 6 теличок, 22 свині, до сотні курей та індиків, 11 собак, 13 котів, — перелічує Марина. — Стараємося розвиватися, готуємо на продаж сири різних видів. Це поки що єдиний спосіб виживання, бо все, що ми планували раніше, — реабілітацію діток через спілкування з кіньми (іпотерапія. — Авт.), допомогу коням (порятунок їх із боєнь) — реалізувати в умовах війни просто нереально. Дай Боже, вона закінчиться і ми до цього повернемося.
Як би не було шкода, двох поні, Перрі та багатьох інших наших коней довелося продати, лишилися Гранд (його в 11 місяців ми викупили з бійні) і Персик (його 5 чи 6 років тому я подарувала мамі на день народження). Із Перрі було важко розлучатися, але вона зараз у Польщі, в дуже хороших руках, виступає, з нею постійно тренуються, чого я зі своєю зайнятістю дати їй не могла.
Коні в нас не для роботи, це улюбленці, вони приносять задоволення. А інші сільськогосподарські тварини — для того, щоб прогодувати себе й інших тварин. Крім своїх, іще четверо коней у нас на постої, їхні господарі нам оплачують їх утримання.
В ОКУПАЦІЮ
— Росіяни стояли за селом, поблизу з нашою фермою. Благо, не чіпали ні нас, ні наших тварин. Під нашим ангаром стояв український танк (мабуть, несправний був, не знаю). Росіяни постійно по ньому пуляли, а потім підірвали його. Башта відлетіла і впала прямо під загородкою з кіньми, загорілась суха трава — від цього жаху наші коні (тоді їх було дев’ять) полякалися, виламали всі загорожі і втекли. Раніше, було, тікаючи, вони далеко не забігали і швидко поверталися. А то деяких бачили аж під Черніговом (це десь за 20 км. — Авт.).
Ми мотоциклом полетіли їх шукати. Всюди між селами стояли росіяни. Вони стріляли в повітря, зупиняли нас, питали, куди їдемо. Ми пояснювали, що по своїх тварин, інакше їх підстрелять. Росіяни відпускали нас, і ми на свій страх і ризик їхали далі. Коней ми так і не наздогнали. Тоді я вже подумки попрощалася з ними. Та, слава Богу, через добу восьмеро повернулися. А один тоді побіг не з усіма, а в протилежний бік — у напрямку Мохнатина, за Рижики. Його упіймали, відвели до м’ясника, і ми свого ж коня в нього... мусили викупляти...
І після звільнення області від рашистів проблем і турбот у зоодомі вистачає.
— Із цьогорічними постійними відключеннями електроенергії влітку про зберігання молока і сирів не було й мови. Думали частину поголів’я корів розпродати. Але не стали. Якось протрималися...
КОСЯ
Незважаючи на постійні власні турботи (найголовніша — заготівля кормів на зиму), Марина не залишається осторонь, якщо дізнається про чергову біду з твариною:
— У волонтерки Марини Постол (вона займається допомогою котам і собакам) я побачила допис про косу- леня, яке 1 жовтня збили на київській трасі. Його привезли в Чернігів, наступного дня йому ампутували задню травмовану ногу, і воно зосталося в Марини. Але косулі потрібна певна кормова база, яку в місті не так-то й легко знайти. І я запропонувала Марині забрати Ко- сю, бо в нас є місце і корми. Косуля — це вид, наближений до наших домашніх кіз. Ми раніше їх тримали, маємо досвід із ними, і з самими косулями справу мали. У 2020-му чи 2021-му (не пам’ятаю) намагалися врятувати косуленя, яке теж потрапило під машину. У нього був перебитий хребет, травмований спинний мозок, задні кінцівки не працювали. І, на жаль, попри наші зусилля, воно не вижило. А ще трьох чи чотирьох косуленят (вони не були травмовані, але їх через незнання підібрали й віддали нам) ми вигодували і випустили в дику природу.
Кося до нас потрапив 9-го. Ми помітили, що він не може наступати на задню вцілілу ногу, хоч нас запевняли, що з нею все гаразд. Рентгенівських знімків цієї ноги і хребта не було, тож ми повезли його в Чернігів, у Ветеринарно-стерилізаційний центр. Черговий стрес для бідолашки, хоча рентген могли зробити ще під час ампутації, поки Кося був під наркозом... Уже на рентгені у ВСЦ ми побачили, що в нього вийшов колінний суглоб на задній нозі, через що він не може на неї ступати, хоч і ворушить нею. Найімовірніше, порвалась хрестоподібна зв’язка, яка тримає колінну чашечку. Також на рентгені ми побачили в його спині біля хребта дріб. Із початку війни діє заборона на полювання, а Кося — весняний (йому було десь пів року), і все одно зараз його хтось підбив.
Та з цим він жив би, якби не попав під машину. І роздробленої в аварії ноги, на мою думку, можна було не ампутовувати, а скласти й поставити апарат Ілізарова. Але в Чернігові ветеринарних лікарів із досвідом і практикою таких операцій немає.
Ми зверталися до ветеринарів по всій Україні, навіть у зоопарки. 90% лікарів нам говорили, що Кося — не жилець, гуманніше його усипити. Та ми хотіли поборотися за нього. Знайшли в Києві ветеринара, який погодився спробувати підшити цю зв’язку (без гарантій), тільки для цього нам треба було Косю відгодувати, а це не виходило. Жуйні тварини — із чотирикамерним шлунком, для того, щоб правильно функціонували всі його відділи і кишечник, вони мають майже постійно рухатися, аби була перистальтика. Кося ж міг тільки повзати на попі, задню ніжку підвертав. Через тиждень після того, як він до нас попав, на ампутованій нозі відкрилась рана, бо при русі гострий край постійно травмував м’які тканини (шкіру, м’язи). Адже нога була ампутована невдало: залишили гострий край кістки. Ми почали курс антибіотиків, давали Косі знеболювальні, обробляли рану. Але він різко втрачав вагу. Нічого, крім гілочок, їсти не хотів. Ми йому давали і гранульовану люцерну, і гранульоване лугове сіно, і суміші зернових, вішали сіно пучками в його загородці, купували корм для гризунів.
Щоб Кося міг рухатися, зробили йому один візок, потім другий. А ніде ж немає інформації, як зробити візок для косулі. За основу ми брали схему візка для собак. Із водогінних труб паяли каркас, спершу поставили неповоротні колеса, згодом знайома з Київської області прислала поворотні з візка, що лишився від її дітей. Усім миром намагалися врятувати Косю. І раділи, коли він рухався у візку. Але Кося танув на очах, і в один день його не стало...
Так шкода, але, можливо, це й на краще, бо він дуже мучився.
Наостанок Марина говорить:
— Якщо комусь знадобляться візки для тварин, то ми з радістю їх віддамо, відправимо поштою, аби якщо не Косі, то хоч комусь вони пригодилися.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
