Історія смертельної любові в Прилуках

14 травня у Прилуках 52-річний Анатолій Михайленко з обріза застрелив 38-річну Оксану Литвинчук, потім себе. Зброю замаскував букетом білих троянд у червоній фользі. Все сталося в робочому кабінеті Оксани Валер'янівни у день її народження. Вона була директором ТОВ «Саксес», фірми, що здає в оренду торгові площі в колишньому центральному універмазі міста.

«Чому у Михайленка не відібрали зброю?»

Прилуки, ранок 4 червня. У торговельному центрі почалася .робота. Олег Базарний, заступник директора ТОВ «Саксес», виконував обов'язки керівника, доки не призначили нову директрису.
— Оксана Валер'янівна була розумницею. За три роки на фірмі від менеджера доросла до директора, бо була наполеглива і цілеспрямована. Знаєте, чим відрізняється командир від замполіта? — раптом спитав Олег Юрійович. Я похитала головою. — Командир каже: «Роби, як я». А замполіт — «Роби, як я ...говорю». Так ось, Валер'янівна була командиром. Ефектна блондинка, одягалася зі смаком, користувалася косметикою від провідних фірм, відвідувала салони краси. Не знаю, що вона знайшла в Анатолію. На голову вища за нього (вона 1 м 80 см, а він 1 м 65 см зросту), лисий. Набагато старший, патологічно ревнивий, з «тарганами» в голові. Нібито і турботливий, і добрий. На словах розумний, а в ділах — тільки ідеї, результатів нуль. Вона росла, він залишався менеджером. До речі, тільки завдяки Оксані він мав роботу. Вона прилаштувала його у відділ збуту «АІР-поліграф», — розповідає Олег Базарний.

— Разом вони були шість років. Спочатку жили у цивільному шлюбі, потім одружилися. В Анатолія це був третій офіційний шлюб, у Оксани — другий. Він ревнував її до кожного стовпа. Перевіряв мобільний, хто їй телефонував і кому вона. Іноді навіть руку піднімав. Спочатку вона його чи то жаліла, чи боялася. Та з кожним днем ставало все гірше. Останньою краплею став «дівичник» на роботі 8 березня. Анатолій образився, що його не запросили, і всю ніч просидів у кущах біля кафе, підглядаючи за Оксаною через вікно. Що сталося, коли повернулася додому, не знаю. Сильна жінка прийняла рішення розірвати стосунки. І в кінці березня подала на розлучення. Анатолій не міг змиритися. Вона виставила його за поріг своєї квартири. Він приходив і висаджував їй двері, просив повернутися. Перестрівав і погрожував убити, руки розпускав. Я в минулому — міліціонер, знаючи, що він має зброю, радив Оксані написати заяву в міліцію. Вона написала шість заяв. Не знаю, чому у Михайленка не відібрали зброю. Погрози ж були реальні.

Два постріли

14 травня в Оксани Валер’янівни був день народження. Зранку вона подзвонила і попросила, щоб я купив пляшку вина і торт для колективу. У мене була ділова зустріч, я трохи затримувався. Коли це о 9.20 дзвінок співробітниці Альони Тихонової (нині вона директор): «Михайленко біля гастронома (це неподалік від нашої роботи) купує білі троянди, 15 штук. Запакували їх у червону фольгу. Мабуть, ітиме Оксану вітати». Я подзвонив Оксані: «Тут Толя квіти купує. Ти б посиділа вдома. А я, як прийду на роботу, подзвоню». «Тільки цього не вистачало. Відчуваю: зіпсує мені свято». Через трохи знову дзвінок Альони: «Анатолій зайшов, а потім —два постріли». Я набрав телефон позавідомчої охорони, яка неподалік. Звідти повідомили в міліцію. Двері в кабінет Оксани Валер'янівни довелося зламати. На підлозі і стінах була кров. Вони лежали десь за метр одне від одного.
З'ясувалося, що в букет троянд Михайленко сховав обріз мисливської рушниці, заряджений патронами 12 калібру, картеччю. Картеч розміром з ніготь мізинця, їх в'яжуть по три штуки між собою, з таким зарядом ходять на лося. У Прилуках Михайленко вважався кращим в'язальником картечі і вправним мисливцем.
Він, певне, ліз розбиратися до Оксани, а вона відступала до вікна, зачепила вазон з квітами, а потім вже він вистрелив. Заряд пробив груди зліва, дірка діаметром чотири сантиметри. Картеч пробила Оксані серце, легені.

Собі Михайленко поцілив у серце. Судмедексперт сказав, що серце так розірвало, що його не знайшли. Поховали їх у різний час і в різних місцях.
Справжнім мужиком показав себе син Анатолія від другого шлюбу Ілля. Він не тільки організував похорон батька, а й прийшов на похорон Оксани з букетом квітів. Щиро співчував її матері і сину Дімі.
— Так це Іллі Михайленко залишив записку: «Прости за все...»?
— Ні, таких слів там не було. В записці були вказані імена людей і їх контактні телефони, до яких Ілля мав звернутися, раптом щось із батьком станеться.
— Олеже Юрійовичу, а що, Михайленка більше нікому було поховати?
— Мати у нього старенька, 84 роки, живе в інтернаті для людей похилого віку. Прощатися приходила донька від першого шлюбу. Труну навіть у квартиру не заносили. Прийшли попрощатися його друзі-мисливці. Проте провести його на кладовище ніхто з них не захотів, замовлені автобуси не знадобилися.

— Як зараз у тому кабінеті? Душі загиблих не турбують?
— Ходімте, покажу.
Я пройшла той самий шлях, що й убивця. Повз торгові кабінки на першому поверсі піднялася на другий. Далі, через магазин «Фокстрот» до адміністративної частини, у вузький коридор. Справа двері. Затишний кабінет. Стоїть фото Оксани Литвинчук у траурній рамці. Ніде і цятки крові.
— Вже все повідмивали, — каже Олег Базарний. — Через день після похорону Оксани я дав розпорядження завгоспу знайти батюшку, який і освятив кабінет.

Спрацював на публіку

У Прилуках кажуть, що нині покійний Михайленко заборгував багатьом гроші, більше 50 тисяч гривень. Вимагати їх у сина, якого вважають порядною людиною, совість не дозволяє.
— Я був вхожий у їхню сім'ю, — каже прилучанин Геннадій. — Знав, що останнім часом їхні стосунки зіпсувалися. А все через те, що різного соціального статусу. Оксана зрозуміла, що не можна зі страху жити з людиною. Анатолій, навіть даруючи квіти, робив це більше для себе, ніж для неї. Грав на публіку. Доводив сам собі: «Я мужик». До речі, він завжди дарував Оксані розкішні троянди.
— За що ж він убив її і себе?
— Це був виклик суспільству, розіграний спектакль, який закінчився трагедією. Анатолій доказав собі: «Я герой».

«Через любов, а мо, й за гроші»

На похорон Анатолія матір привозили із Прилуцького районного територіального центру для одиноких та престарілих стаціонарного відділення, що в селі Заїзд. Там вона мешкає і нині. 84-річна Марія Давидівна ледь ходить. У центр вона потрапила п'ять років тому.
— Це не Толик мене привіз. Сама надумала, — каже жінка. — Продала хату в Миколаївці, тут і доживатиму. Це вона його звела, Оксана, — плаче Давидівна і руки тремтять. Медсестра приносить заспокійливе. — Дитинко, я ж не винувата, що він так вчинив. Напередодні нещастя, 13 травня, син приїздив до мене, привіз гостинців. Сиділи, балакали півгодини. Він вперше з часів дитинства плакав. Ридав, як дитя. Я й питаю, синку, що сталося? «Оксана мене обидила, страшенно обидила». Я допитувалася: «Толю, чим?» А він: «Мамо, вам цього не понять». Я вмовляла: «Не ти перший, не ти останній, заспокойся». З тим і поїхав.

— Маріє Давидівно, як ви думаєте, за що Толя її застрелив?
— Може, через гроші все сталося, а може, й через любов. Такий влюбчивий був, — жінка витирає хустинкою сльози. — Він у мене єдина дитина. Я ж пішла на двох чужих. Відслужив у армії. Поїхав у Київ вчитися на токаря, там і зустрів Надю. Вони були однолітки, вона з Хмельницької області. Народилася внучка Віта, їй зараз 32 роки. Жили добре, доки Толя не встроївся на м'ясокомбінат вантажником. Там і зустрів Піду, молодшу за себе. Влюбився. Я його просила і молила: «У тебе ж дочка і жінка гарна. Дитятко пішло у перший клас. Не кидай сім'ю». Не послухав. Спочатку я Піду незлюбила, мовляв, розлучниця. А виявилося, вона хороша людина. З Толею вони нажили сина Іллюшу. Йому зараз 22-ий рік. Вивчився у Києві на менеджера по туризму, вже й підробляє. Гарний хлопчина. Обіцяв: «Бабуню, я до вас приїду». От і чекаю.

Ліда на м'ясокомбінаті туші важила. Толик грузив. Жили непогано. Захворіла Ліда на рак крові. А у Толика нова любов появилась — Оксана. Ще при живій Ліді він продав машину і поїхав з Оксаною в Росію, у Тюмень. Казав, на заробітки. Пробули півроку, та щось не склалося. Приїхав і знов до Ліди, вона й не проганяла. А він і з Оксаною знався. Ліда померла десь п'ять років тому. У лютому її не стало, а ще в січні тут у бабдомі вона мене провідувала. Добра була, царство їй небесне.
— А хто кращий, Надя чи Ліда?
— Обоє славні, путящі. Жаль, що Толик так з жодною і не лишився.

Гулящий був, не передать

— Яким Анатолій був мужчиною? — спитала його першу дружину Надію Шишкіну, вона працює продавцем у магазині «Квартал».
— Гулящий був, не передать. Жінок любив. Незадовго до смерті двічі приходив до мене на роботу: «Я один, ти одна. В тебе ж немає нікого». Я вже 14 років як овдовіла. Через людей переказував: «Якби Надя мене назад прийняла, вернувся б». Та ні про яке повернення і мови не могло бути. Ми прожили дев'ять років. Знаю, який він був ласий до чужих жінок. Любив він самого себе, через те і матір здав у будинок престарілих. Жінки ж його любили, поки були гроші. Липли, до нього, бо вмів красиво говорити.
Донька ходила до нього на похорон. Як було дев'ять днів, я стіл накрила, покликала сусідів. Сіли, пом'янули. День був гарний. Про себе сказала: «Дивись, Толю, день гарний, сонце світить, а ти такого наробив...»

У матері Оксани Тамари Дмитрівни після смерті доньки часто хапає серце. Жінка плаче. І досі не може зрозуміти, чому міліція не захистила Оксану, не склали захисного припису, щоб Анатолій і не наближався до неї. Знаючи про погрози вбивством, чому не відібрали зброю? Вони тільки відписували на її заяви: «Немає складу злочину». От і дочекалися: злочин є, а людини немає, каже вона.


Оксана Литвинчук

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №23 (1257)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.