В шістнадцять років будувала шахти

Добавить новость

Четверг, 28 Января 2010 16:48  |  Просмотров: 2597

Єфросинія Григорівна Лавська: "Треба жить"

У житті бувають моменти, коли ти нічому не радий, стає немилим білий світ. Такі ситуації знайомі чи не кожному. Єфросинія Григорівна Лавська із села Куковичі Менського району поховала сина і чоловіка. Тяжка хвороба відняла у неї руку й ногу, на другій руці немає пальців. Нині жінка прикута до інвалідного візка, але духом не падає. Радіє ранковій зорі і нічному небу, молодому зелу навесні і засніженій вулиці рідного села, яку бачить із вікна своєї хати. Зраділа і нашій появі. «Не все ж мені з телевізором балакать», — усміхнулася привітно.

«У шістнадцять літ я вже шахти будувала»

— Де взялася на мою голову оця болізнь, Бог його святий знає, — каже Єфросинія Григорівна. — Моя дівоча фамілія Скороход. І була скора в ході, роботяща. Як почалася війна, забрали на фронт старшого брата Івана. Тепер він у Сєверодвінську живе, в Архангельській області. Батька нашого на війну не брали, по возрасту. Я до війни шість класів закінчила. Як у сорок третьому освободили, отправили нас на Донбас, шахти піднімать. Везли у товарних вагонах. Це якраз перед Новим годом, холод страшенний. Одна грубка на весь вагон. Вигрузили біля Горлівки, шахта імені Калініна. Хлопців послали в шахту, а дівчат — на лісосклад. На плечах носили стойки на шахту. Мені тільки шістнадцять було. Трудно, а треба робить. Отпусків не давали. У столовій годували слабо. Хліб по картонках. Там ми й Побєду стріли. 9 мая сорок п'ятого загули гудки. Побєда! Побєда! Радуємся, додому хочеться, а не пускають. Хто сміліший, тікали. Батько в мене грамотнуватий був, пише: «Ти ж, Проня, не тікай. Може, тебе якось Іван ослобонить».
Так і було. У сорок сьомому вернувся Іван і приїхав за мною. Привіз документи, що батьки наші старі, мати больна, і мене відпустили. Господи, як я радувалась, що знову дома! У сорок сьомому голод стояв, люди їли лободу і клевер. У нас, правда, було що їсти. Я робила в колгоспі. Тоді волами орали. За плугом хтось із мужчин ішов, а ми підганяли волів. Так за день находишся, що одна думка: скорій лягти. А вранці знов на роботу.
Заміж пішла у 1950-ому за Семена Лавського, старшого за мене на дев'ять літ. Матері в нього не було, виріс із мачухою. Війну пройшов із першого до посліднього дня, вернувся з орденами і медалями. У сорок сьомому оженився. Та щось не склалося, розвелись. Посватав мене.

У нас свайби не було. Справили вечір. Семен купив хатку негодну, зліпили там піч і прожили в ній три годи.
У 1951 році, якраз у чистий четвер, 26 квітня, у мене народився синок Коля. Я йшла у Мену на базар пішки, і тут почалися схватки. У п'ятдесят п'ятому дождалися ми дочку Марію, а в шістдесят другому впіймали Валю. Душа у мене чиста — нікуди дітей не носила, на аборт не ходила. Скільки Бог послав, стільки й народила.
А оцю хату ми купили в Рудні. З гарного лісу, видать, бо ще тоді, в 1953-ому, казали, що їй уже п'ятдесят год. Да ми вже п'ятдесят сьомий живемо. Щитай, хаті нашій більше ста. Невелика, тепла, гарна. Отут піч стояла. Викинули, як газ провели. Захотілося ванну зробить. Газ, скажу вам, велике діло! Не болить голова, як ті дрова заготовить, не тягаєшся з попелом. Тепло, чисто.

Пам'ятаєте, у сімдесяті роки всі строїлися. І ми нову хату звели, он де, рядом із цією. Тепер там Валя живе, дочка. А я — тут. Мені тут добре. Валя доглядає, їсти варить, пере, прибирає. Чаю нагріть я й сама можу. Приспособили розетки так, щоб мені зручно було вмикати. Валя робить у Мені бухгалтером у міліції. Трудненько їй зі мною, та що тут вдієш...

«Заболіла я давно»

— У нашому селі у 1961 році був тяжолий грип. Боліли люди. Тоді я почуствовала, що з руками щось не те. Болять, пальці синіють. На правій більше. Уже корови не подою. Якісь водянки появилися, а тоді рани відкрилися. А в домі ж діти, прання кожен день, їсти варить треба, а вже не можу.
Куди ми тільки не обращалися, по ворожках попоїздили. Нічого не помагає. У 1980-ому поїхали у Київ. Там у батька були знайомі, їхня дочка повела мене до професора. Сказав, що це болізнь сосудів. Направили у Чернігів. Там подивилися і сказали, що вихід один: треба одрізать руку. Я в сльози. Плачу, кажу: «Це тепер нас двоє таких у селі буде». Сусід наш з війни без руки прийшов. А тепер ще й я. За сльозами світа божого не бачу. Думаю, як же жить без руки, та ще й правої, як діло робить? У дворі ж корова, свині, птиця. Колись я ткала, шила й вишивала. Он на образах рушник вишитий, з кружевом. То я ще в дівках вишивала. А тепер як? Плачу й плачу.
19 мая вісімдесят четвертого году у Мені відрізали мені праву руку, кисть. Лежала я в больниці цілий місяць. Від сліз не висихала. І тут почав синіти вказівний палець на лівій руці. А лишенько моє! Відрізали й його. Тепер, бачите, й інші пальці стали коротшими, одна третина залишилася. Одгнили чи що. Сперва наче водяночка вискочить, тоді лопне, образується ранка, з неї тече. Горе та й усе.

Доки пальці були довші, я багато чого робила однією рукою. На машинці строчила, піч топила. Валя накришить буряка, ще чогось, а я борщ зварю, картоплі нажарю. От і обід готовий. Усе в печі упріє, усе смачне...
А як стала, щитай, зовсім безрукою, уся робота лягла на Валю. Марія закінчила Харківський фармацевтичний інститут і з вісімдесят першого року живе з сім'єю в Кременчуці. Син окремо жив, а Валя з нами. Усе на ній — і ми з батьком, і хазяйство, і город. Родичі чоловікові помагали. Коля мій, син, рано помер, у сорок п'ять літ. Ліг спать і не проснувся. Таке горе для матері, що й подумать страшно. Не дай Бог хоронить своїх дітей. Його син Володя закінчив Ніжинський університет по історії, 10 жовтня пішов в армію. А де служить, не знаю. Пробувала дзвонить по телефону — не получається.
А чоловік мій помер у 2001-ому. Три з половиною годи болів, щось із головою. У нас у селі лозова артіль була. Він робив майстром. А тут заболів кріпко, «скорою» відвезли у Мену, там і помер.

«Сказали, що треба одрізать ногу, а я й не заплакала»

— Отак ми осталися з Валею удвох. Роботниця з мене вже слаба була, а ще й на город виходила. Доки пальці на лівій руці довгі були, якось полола. А тоді нове горе — почала кріпко боліть права нога. Язва образовалась, мазали, перев'язували. Годів п'ятнадцять жила я з нею. Лягала в больницю. Покапають, уколи пороблять, а язва не заживає, яка була, така й є. Дійшло до того, що вже ходить не могу. У больниці кажуть:
— Давайте переведемо вас у Макошин, у приют, раз дома за вами нікому доглядать.
— Ніякого Макошина, — кажу.
— Тоді треба ногу одрізать.
Отаке страшне сказали, а в мене даже нічого й не зашкребло. Так вона мене мучила, та нога, так боліла, що й сльоза не покотилася. Одна думка: тільки б не боліло. Зробили укол. Я даже не почуствовала, як осталася без ноги по саме нікуди. Повірите, нема ні руки, ні ноги, а мені здається, що вони є. Іноді так болять, що терпіти не сила.

Операцію робили 31 березня 2008 року. А 27 квітня — Великдень. Додому хочеться. Врач каже:
— Паску тут їстимемо.
— Ні, — отвічаю, — дома.
У чистий четвер кажу Валі:
— Шукай машину. Поїдемо додому.
З того дня я дома. Сперва сиділа на кроваті і звідти дивилася у вікно. А тоді зять Валерій, спасибі йому, привіз із Кременчука оцю коляску, тепер по хаті їжджу — туди-сюди, туди-сюди. Права рука мені не помічник, коротка. Лівою, хоч і безпалою, кручу колесо. Важкувато, але що робить? Літом онук Серьожа, Маріїн син, обвіз мене навколо хати. Так мені радісно було! Дивлюсь кругом, милуюся, усе рідне, знайоме. Простір такий. Тільки раз і вивезли на воздух. Нікому. Та й коляска хатня, по рівній підлозі їде добре, а по землі котиться не хоче.

Життя в чотирьох стінах

У хаті баби Проні — чистота і порядок. Валю ми вдома не застали. Щоранку вона, попоравши матір і наготувавши їжу, їде на роботу до Мени. Повертається увечері. Двері у сіни і на веранду завжди відчинені. Щодня до хрещеної навідується Михайло Скороход, його дружина Галя і дочка Ніна. Живуть вони по сусідству, з бабусею Пронею — як одна сім'я.
День довгий. Щоб час ішов швидше, Єфросинія Григорівна читає газети, дивиться телевізор, першу і другу програми.
— Дивлюсь тільки політику, — каже Єфросинія Григорівна. — Треба купить антену, щоб був ще «Інтер». Там інтересні передачі — із суда, «Жди меня», «Ключовий момент».

Вічна трудівниця страждає, що змушена сидіти без діла.
— Одягаюсь, правда, сама. І хустку запинаю. А шить уже не можу. Мої обрубки (показує ліву руку) тепер хіба що голку-циганку вдержать. Нею можу ґудзик пришить, дірку якусь залатать. Така я тепер роботниця... — усміхається гірко. — На лівій нозі оце язвочка з'явилася. Господи, не дай Бог, ще й цю ногу одріжуть...
— Похвалюсь вам, що у мене вже правнучок є, Марина дочка Таня хлопчика народила, Митю. Таке щастя, що діти родяться... Літом привозили сюди, познакомили з прабабою. Подивіться, яке гарне дитятко.
З фотографії маленький хлопчик з довірою дивиться на світ і на людей. Нехай його доля буде щасливою!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №4 (1237)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: