«Це тобі не в газету писати», або Що ви вмієте власними руками

Понедельник, 19 Апреля 2021 12:03 | Просмотров: 1673

Одне з літ минулого тисячоліття. На лавочці біля батьківської хати в Ріпках — купа молоді, моїх ровесників. Зачепилися язиками. З ними — до десятка «Петриків П’яточкіних», ровесники та ровесниці саме у віці інтенсивного розмножування.

З ними — і мій синуля Макс, років чотирьох-п’яти.

Я, тоді кореспондент районки «Колгоспне життя», і собі наче в компанії. Але взяв молотка, цвяхів, паркан підправляю. Ну і спілкуюся.

А не роби двох діл одночасно!.. Зазівався та з усього дуру молотком по пальцю. Боляче. Шиплю, напівпроковтую доречні у таких випадках слова (та недоречні при дітворі). Народу мене шкода, примовкли.

А синуля, дрібний такий, у панамці підійшов, знизу дивиться і так серйозно: «А що, папа, це тобі не в газету писати!»

Хто ж тебе, гівна рідного, такому навчив?! А як компанія реготала!

Сергій Народенко

Така ось підводка до нашого традиційного запитаннячка. Питаємо колег-журналістів: «А що ви вмієте руками?»

Навчилися в декреті

34-річна Віталіна Горицька, кореспондент телеканалу «Новий Чернігів» (родом з Добрянки), сидячи в декретній відпустці, зайнялася фудфлористикою. Це складання гарних подарункових букетів з усього, що потім можна з’їсти або випити. Цукерки, тістечка, ковбаси, сири, Пляшки пива, риба і так далі.

— За два з лишнім роки — близько трьох тисяч їстівних букетів. Дарую друзям і родичам, іноді знайомі просять скласти композицію.

28-річна Дарина Буренко, кореспондент газети «Носівські вісті», в декретній відпустці освоїла в’язання гачком. А коли донька Любава трохи підросла — віртуозне плетіння косичок.

— Зараз доньці вісім років, волосся довге. Аби воно не плуталося, плету так, щоб зібрати все. Тримається до семи днів. Буває, що й іншим, на прохання, зачіски з кіс роблю.

Робили зачіску на свято чудернацьких зачісок.

Бджоли своїх не кусають

57-річний Сергій Бебик, редактор газети «Срібнянщина», займається пасікою. Вуликів не дві-три штуки, а два десятки.

Пасіка в селі Брагинці Варвинського району дісталась від батька. Анатолій Прокопович був почесним пасічником України.

Коли батька не стало, пасікою почав займатися Сергій Анатолійович.

— Років десять вже. З того часу третину вуликів замінив на нові. Пасіка — на тому ж місці, в Брагинцях. Мама там живе.

За правилами, вулики треба вивозити. Але ж ніколи за роботою. Поряд з селом — ліси, болота, сіють медоноси. Останнім часом — тільки соняшник.

В ідеальному випадку мед качаю тричі. Перший раз — акація. Другий раз — липа. У нас в лісі липи багато. І третій — соняшник.

— Важко працювати на пасіці?

— Важко. Це ж не п’ять вуликів, а 20. Але все люблю робити сам. Хоч помічників найняти була б не проблема. Вулики передивляюся, рамки додаю, розширюю, мед качаю. Медогонка від батька залишилася. Зараз є з електричним приводом, в мене ручна.

Пасіка — це в нас спадкове. Дід мав пасіку, прадід. До четвертого покоління точно.

— Бджоли часто кусають?

— У мене вже імунітет виробився, — сміється Сергій Анатолійович, — Бджоли знають свого пасічника і звикають до нього. Треба знати, коли відкривати вулика. Якщо холодно, дощ йшов тиждень або одні медоноси відцвіли, а інші ще не почали, бджоли злі. Не люблять різких запахів: одеколону, алкоголю. Тоді тікати треба далеко. Сердяться і кусають, якщо заглядати до вулика рано або пізно, як вони вже посідали. Найкращий час — коли в них гарний медозбір. Тоді вони зайняті збиранням і на пасічника уваги не звертають, можна заглядати у вулики і робити свою справу.

У кожної людини виробляється імунітет. Для мене теж спочатку кожен укус проблемою був. А тоді поступово звикаєш. Хоч і 10-15 за день вкусять — нічого страшного.

Кравець п'ятого розряду

Відомішого в Чернігові журналіста за 61-річного Владислава Савенка ще спробуй знайди.

Зараз Владислав Васильович — менеджер по зв’язках з громадськістю «АТП-2528». Пише книгу.

А ще Владислав Савенок чудово шиє.

— 3 1982 по 1996 чи 1997 роки працював в сьомому ательє, що на Шерстянці, в

Чернігові. Спочатку — просто кравцем, потім — кравцем і директором одночасно. Там шкіру шили. Кравець п’ятого розряду, це найвищий.

Часто люди, які приходили до мене замовляти плащі, питали: «Мужчина, щось у вас обличчя знайоме, ви случайно на телебаченні не работаєте?» «Ні, не работаю». Там ходиш в зеленій спецовці чи халаті. А на телебаченні людина новини читає при костюмі, з краваткою. На «Новому Чернігові» працював з 1992 року по 2001. Читав новини.

Кравецтво приносило більше доходу, ніж журналістика. Практично 15 років відшив. І зараз можу деякі свої речі поперешивати. Сорочки вшиваю, штани підрублюю, куртку можу підігнати під себе. І куртки шив собі і дружині. І кепки шив.

— А на замовлення шиєте?

— «Если б я был царем, я б еще и шил...» — цитує анекдот. — Ні, на замовлення я вже давно не шию. Хіба собі. Щось можу прострочити доньці, щось зятю пришивав, підганяв.

«Хотіли Машку здати, а стало жалко»

Фотокореспондент, 67-річний Володимир Квітко, з козелецької райгазети «Новини Придесення» (у районці з 1977 року) тримає корову. А донедавна рогатих було дві.

— Вже одна, і ту б збути, — сміється Володимир Степанович. — Корова та треба, як зайцю стоп-сигнал. Сіно ж я заготовляю. Ну, в минулому році з синами викосили. Це в село їхати, за 20 км від Козельця. Пресувати треба було. Домовились, а прес поламався. Всі інші зайняті. Дощ пішов, намочив те сіно, треба їхати ворочати. Потім знов той прес зламався. Прийшлося так везти, а що робить. На сарай його закидати. Мороки. Хай молодьож вже займається, а пенсіонерам треба оддихать.

У минулому році корова Машка розтелилась і не вставала. В газеті об’яв повно, черга заготівельників стоїть. Зателефонував, ніби домовились. Якби не встала, збули б. І ніяких проблем. А вона назавтра піднялася. Пролежні їй лічили. Жалко Машку стало.
Доїть дружина, Галина Михайлівна. Не хватало ще, щоб я. На мені — догляд і заготівля кормів.

Корова нам дісталась від матері. В неї було дві. Коли старший син женився, каже: «Візьми корову, щоб молоко було дітям». Тоді під Козельцем земля ще гуляла, було де припинати. Узяв, і корова в нас уже більше 20 років. Машка — це вже від тої, материної корови. Одно время теличку залишили, різати жалко. І чотири роки корів було дві. Адський труд! Хотіли продати обох. Молоду купили, а стара залишилась. Молоко люди беруть, самі розвозимо.

Ще тримаємо свиню і нутрії. Нутрій зараз п'ять. Щодня треба їздити косити, десь траву знаходити. Іду велосипедом, скошую косою. Влітку зелену їдять, взимку сіно треба давати. Буряки, зерна трохи.

Орати, дискувати, саджати, огортати — на тракторі

38-річнии Віталій Назаренко, кореспондент обласного тижневика «Чернігівщина: новини і оголошення» і всеукраїнської газети «Сільські вісті», щороку працює на тракторі. У селі Хороше Озеро Крутівської ОТГ, звідки родом журналіст, родина обробляє 17 гектарів землі.

— На землі працює брат Сергій, і я йому допомагаю, — уточнює Віталій. — На мені логістика: куди зібране збіжжя відправити на зберігання. Але якщо треба, поїду, обгорну, посапаю. На польових роботах я на підстраховці.

Працюю на тракторі ЮМЗ і «Сінтай 220» (24 кінські сили). На ЮМЗ дискуємо, виконуємо переважну більшість польових робіт. Була соя, соняшник. Тепер — пшениця і сонях. «Китаєць» на паях — тільки для розвозки, а на городі все ним робиться: обгортаємо, картоплю саджаємо. Всі роботи виконуємо своїми силами. Тільки на збирання наймаємо комбайн. Картоплю саджаємо для себе.

За трактор сів років п’ять, а, може, й десять тому.

Механізатор у нас Сергій Іванович. Зараз трактор збирає після капітального ремонту. Я від техніки трошки далекий, — признається Віталій. — Якби я їхав і поламався посеред дороги, то не знав би, що робити.

Ножі для кухні і для оброблення (туші тварини)

43-річний Павло Дубровський, журналіст, заступник редактора районної газети «Новини Городнянщини», — завзятий мисливець. Крім цього, сам робить ножі і вирізає курильні трубки.

— Люблю різати по дереву. Ножі «виросли» із захоплення полюванням. І по гриби ходити, і на рибалку їздити — всюди треба ніж. От і зіштовхнувся з проблемою: якісний ніж коштує більше, ніж зарплата. Я прийшов до того, що чим платити дурні гроші за інструмент «на трієчку», можна закотити рукави і зробити на «відмінно» такий, як ти хочеш, своїми руками. Я коваль-початківець, тому використовую готові полотна сталі. Починав з пилорамних пил, прийшов до пил рапідних, якими рейки пиляють (є така «меч-пила»). Купую цілу беушну пилку з рук, болгаркою випилюю контур, заточую. Якщо ідея є, матеріал знайдеш. Шліфую, полірую вручну. Ніяких станків вдома нема. Є точильний круг, руки, різці і ніж. Рукоятки роблю з дерева. По дереву працюю ножем. Можу різьбою оздобити, але просто полірована — зручніша. Полірую наждачкою, пропитую. Ножни (чохол) роблю або з дерева, або зі шкіри шию. Патронташ для полювання теж шив. Приклад в рушницю робив, коли ламався.

Роблю ніж, з яким можна вижити в умовах дикої природи. Почистити рибу, розібрати тушу.

— Вовка на полюванні вбивали?

— На полюванні не вбивають, а добувають. Вовка — ні.

Курильних трубок зробив власноруч штук шість. Частину роздарив знайомим трубко-курам. Трубка — це культура. Це як медитація, коли є вільний час: вихідний, відпустка.

* * *

Ножі виготовляє 48-річний Валерій Литовченко, журналіст. Стаж роботи в ЗМІ і зі ЗМІ — 25 років. Працював в газетах. Зараз — головний спеціаліст з питань інформаційної політики Чернігівської обласної прокуратури.

— Роблю не весь ніж, а прикріплюю до готового клинка руків’я власного виробництва, — уточнює. — Кувати пробував, але... Знімаю капелюха перед тими, хто займається ковальством. Це талановиті, дуже працьовиті і міцні люди. Клинки купую, є спеціалізовані магазини. Є майстри в Чернігові і під Черніговом, які кують.

Руків’я роблю з дерева, з рогу, зі штучних матеріалів: мікарту, текстоліту. Все це можна купити, навіть спеціалізовану кістку мамонта. В справжню [кістку (не знаю, де вони їх беруть) під тиском закачують речовини, вона стає міцніша і схожа на пластик.

Якщо людина талановита, вона талановита в усьому. Як сказала одна з колег, кожен щось руками склямзити може. Хтось заскромничав і про свої таланти промовчав. А про когось не дізналась, — ну то іншим разом.

Гурток «умілі руки» збирала Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №15 (1822), 15 квітня 2021 року