Чи доводилось вам хоч раз заблукати? Результати опитування

Добавить новость

Суббота, 6 Августа 2022 11:57  |  Просмотров: 2608

Як відповіла одна із наших дописувачок на запитання, чи доводилося комусь із вас де-небудь заблукати: «Та в кожного ж смартфони зараз і заблукати майже неможливо!» Не скажіть, ситуації бувають різні. Та й смартфони іноді в дорозі підводять. Думаємо, що майже в кожного знайдеться історія про те, як він десь шукав дороги. Хтось соромився спитати, хтось людей не зустрів на шляху зовсім і мусив якось виплутуватися з горе-мандрів самотужки... Та що ми вже наперед починаємо розповідати? Читаймо разом про пригоди наших читачів! Ось що вони розповіли.



Добре, хоч не ковбасу!

О-о-о-о, в мене ціла пригода була на курсах підвищення кваліфікації вчителів у Чернігові. На період курсів жила я у тітки з дядьком. Перед тим зарізали ми вдома порося і поїхала я на курси і в гості з торбами. Потемки проїхала зупинку «Хімволокно» і вийшла безвісти де. Темрява. Снігу по коліна. Морозяка. Торби важелезні... І почала я волочити оленівські ковбаси з кров'янками по всьому Чернігову. Величезне дякую собацюрі, який вискочив з-під чиїхось воріт. Він мені допоміг швидко зорієнтуватись, куди треба йти. За це довелося віддати цуцику булку. Добре, хоч не ковбасу.
Ірина МОСТЕПАН

Хоч би до хати дістатися

У листопаді 2007 року я тільки переїхав у Борзну на роботу, жив у родичів на вулиці Покровській, міста не знав узагалі, а треба було сходити за однією адресою на вулицю Лесі Українки. Після роботи (кінець листопада, темно, холодно, на вулицях нема нікого) пішов шукати ту Лесю Українку. Знаю, що за мостом - ліворуч, а що тих мостів у Борзні так багато, тоді ще не знав.
Блудив-блудив, дійшов аж до церкви на Часниківці, за мостом ніякої вулиці ліворуч нема. Давай іти назад. Знайшов пожежну, але бажання шукати далі вже відпало, ду- хоч би до хати якось дістатися. Дійшов до 13-го магазину, звідти, знаю, пару поворотів - і Покровська (тоді була Куйбишева). Іду-іду а потрібного повороту не знаходжу. Бачу - здалеку світиться, підходжу ближче - знов 13-й магазин! Тут я вже ледь не заплакав. Бо проблукав тоді вже більше трьох годин. Отож вирішив піти, кудою знав дорогу точно - аж в кінець Міжнародної, а звідти вже нарешті вийшов на свою Покровську. Яка вже там Леся Українка ...
Євген КОСЯНЕНКО

Трофеї не покинули

Розповім і я про свої блукання. Років два тому вдвох із чоловіком поїхали в Басанський ліс по опеньки. Зайшли далеченько вглиб лісу, бо скраю грибів не було. А тоді знайшли таке гарне грибне місце! Нарізали опеньок і у відра, і в пакети, й так на місці закрутились, що пішли у зовсім інший від дороги бік. Заблукали. Вибрались із лісу тільки надвечір, машина десь далеко. Поки до неї дійшли, то зовсім стемніло, але ми були щасливі - бо з грибами. Хоч і носитися з ними було досить важко.
Валентина ОМЕЛЬЧЕНКО

Ні, ми не з Борзни, а з Кинашівки!

Було це перед Новим, мабуть, 2005- м, роком. Ми ще тоді жили в Кинашівці. Із Борзни їхав автобус у Палац культури в Київ - віз дітей на новорічну виставу. Мене з другом батьки теж відправили цим автобусом разом із іншими дітьми. Усе, як і годиться - супровід, збір після вистави там-то.

Тож виставу ми з Сергієм подивилися, а після закінчення вийшли з Палацу й почали шукати своїх. І ніяк не знайдемо. А людей туди з’їхалося - море! З різних областей, і дорослих, і дітей. Ми серед них ходимо - і туди, і сюди, й не знайдемо своїх - і все. Може, з годину блукали. Тут чуємо, оголошують наші прізвища у мікрофон: такі-то підійдіть туди-то. А куди це - все одно не знаємо. Тут я випадково з кимось зіштовхнувся. Він питає: «Хлопці, ви з Борзни?» Я відмахнувся: «Ні, ми з Кинашівки!». І намірилися йти далі. Але, вже не пам’ятаю, дядько чи тітка нас за руку - хап - і відвели до своїх.
Максим БЛИЗНЮК

Тут - стіна, там - стіна, а виходу - нема

Раз заблукала уві сні, в дитинстві. Дуже любила тоді спати на печі. А однієї ночі прокинулася, бо, мабуть, захотіла «до вітру». Обмацала все навколо - тут стіна, там стіна, а виходу - немає. Тоді знову вляглася й заснула аж до ранку. Це одного разу таке було, а більше ніде й не блукала, бо в незнайомі місця не ходжу.
НАДІЯ

Де той північний схід?

Був яскравий випадок, пов'язаний із сучасними гаджетами. Якось у Києві довелося шукати одну адресу й зустрітися там з чоловіком в доволі незнайомому районі. Там скрізь - дорожні розв'язки, перехрестя, світлофори, торговельні центри... Надворі темно, пізня осінь. І я ввімкнув навігатор. Ішов пішки. І начебто навігатор і показує, й розказує: «поверніть на північний схід». А де той північний схід шукати, коли усе навколо світиться, а на небі «ні місяця, ні зірок»? Наче й туди йду, а перейшов дорогу - уже в інший бік навігатор веде. Блукав я, мабуть, так із пів години, поки батарея в телефоні сідати стала. Аж тоді ми з тим чоловіком зустрілися вже конкретно за його вказівками: «Бачиш такий-то торговельний центр? От орієнтуйся й підходь до нього». Там, біля центрального входу ми й зустрілися.
Сергій БЛИЗНЮК

Машини-близнюки

Це було у Франції, на Лазурному узбережжі. Воно гарне, близько семи кілометрів завдовжки, і на вигляд по всій протяжності майже однакове. Ми приїхали у відрядження у Ніццу, взяли напрокат машину, припаркували її близько 18 години на цьому узбережжі й пішли у своїх справах.
Слід сказати, що у Франції всі машини майже однакові - або «Рено», або «Сітроєн». І клас авто однаковий, плюс- мінус різниця в кольорі. Та ж ситуація і в Узбекистані: в Ташкенті люди їздять на однакових, більше того - тільки білих машинах. Ти виходиш - і вся паркова біла, і якщо не знаєш номера, то шанси знайти свою машину зводяться до нуля. Та ми цього нюансу тоді не врахували й номера машини, звісно, не запам’ятали. Погуляли по набережній години три, а потім зрозуміли, що не знаємо, куди нам іти - бо всі машини на парковці однакові. Довелося майже до четвертої ранку чекати, поки всі французи роз’їдуться. Поки чекали, то вже думали навіть, що нашу автівку забрав евакуатор за неправильне паркування, але, на щастя, вона одна залишилася на парковці, ми її відкрили й поїхали. Після того завжди запам’ятовували номери свого авто в будь-якій державі, яку відвідували.
Роман КОЛОМОЄЦЬ

Шукай собі провожатого

Ніколи не забуду свій перший похід у клуб Малої Загорівки, щойно приїхавши після закінчення навчання на роботу. Вийшла на дорогу, благополучно дійшла до закладу культури, подивились фільм, потанцювали. А назад вирішила піти іншою вулицею. І чомусь проминула поворот, тому й опинилася аж за селом. Куди не піду - все не туди! Аж поки не вийшла з іншого боку саду (жила тоді ще в сільської бабусі на квартирі якраз біля цього саду).
Марія Кузьмівна, господиня, довго по-доброму сміялась і сказала: «Шукай собі провожатого, щоб більше не заблукати».
А ще трапився такий випадок. У жовтні направили мене на курси від колгоспу. Їхала автобусом, вийшла біля повороту на Малу Загорівку. Сутеніло, накрапав дощик. Я у чобітках на величезних підборах. А йти треба через гаї. Аж ось страх узяв гору. Я роззулася - і чимдуж до села. Від переляку не знайду дім господині. Не знаю як, але ноги самі принесли майже до хати. Я взула свої чобітки і браво йду. Однак оговталася після того, як зрозуміла, що стою по коліна в багні на сусідському городі...
Довго мила взуття під сміх Марії Кузьмівни. І її материнське: «Щастить же тобі. Дорогу з городу знаєш краще, ніж з вулиці». А я у відповідь: «Я ж агроном». І обоє розсміялися від душі.
Ніна ОСИПЕНКО

Карпати, я ще приїду до вас

Було це рік тому, топтали ми з сестрою, дочкою і подругою туристичні стежки у Карпатах. Одного дня піднімалися до групи мальовничих скель під назвою Писаний камінь. Після «взяття вершини», відпочинку і фотосесії вирішили спускатися іншою дорогою. Щоб побачити більше краси українських Карпат, та й той шлях нам здався простішим.
Воно, може, було і так, але після уточнення шляху на певній ділянці у місцевих селян з гірського села, на одній із стежок ми пішли не туди... Не дивлячись, що сонечко стрімко котилося за смереки, скажу наперед, ми дісталися додому ще засвітла. Але трішки поблукали. Був і гірський потік, який ми переходили убрід, і височенні смереки та величні дуби, лісове джерело з крижаною водою і прив'язаною на канатик кружкою, і самотній збирач чорниць (на місцевій говірці - афинів, наголос на А). Що дивно, паніки не було, з собою був більш-менш теплий одяг, сірники, у потічку - вода. Якщо що, могли б і заночувати, а вранці свій шлях продовжити.
Аж тут на горизонті з'явилася відчутно ширша стежка, яка далі перейшла у грунтовий шлях. Ми зрозуміли, що цивілізація поряд і наші відчуття не підвели - за декілька хвилин із соковитої зелені виринула хатинка, друга, третя... Як потім дізналися, це було село, розташоване після того, де ми стартували. Тож ми пройшли шлях від села до села пішки карпатським лісом і полонинами. Благополучно «спіймали» попутку, бо «маршрутки» на той час, вже закінчили свої рейси.
Р. S. Програма «Крокомір» у моєму телефоні того дня зафіксувала найбільшу кількість кроків, яку я не перевершила й до сьогодні. Пора б у Карпати... Дочекаємося Перемоги.
Марина ГАЙОВА

Як загубилася мама

Пару років тому сім'єю поїхали в ліс. Чоловік у мене гриби збирати не любить, тож просто гуляв із сином, а я вирішила пройтися в пошуках «скарбів». Домовилися через деякий час зустрітися біля машини. І хоч в тому лісі я неодноразово бувала, стежку, якою йшла, знала, однак звернула не туди і заблукала.
Невдовзі зрозуміла, що ходжу по колу і не можу знайти вихід. Спробувала скористатися навігатором у телефоні, однак інтернет майже не ловив і визначити моє місце знаходження не міг... Осінь, розумію, що сонце рано сідає, скоро стемніє. Ще й батарея сідає. В уяві вже поставали страшні картини ночівлі в лісі поряд з дикими звірами і жахливими страховиськами.
Аж тут дзвінок чоловіка, а я в істериці майже, плачу, що не можу вихід знайти. Домовилися, що він буде кричати, а я йтиму на голос. Отак і вийшла, на щастя!
Злякалася тоді дуже сильно, страшно ходити по колу і не бачити виходу... Більше сама в лісі не ходитиму.
Мій 5-річний син, до речі, часто запитує : «Мамо, а пам'ятаєш, як ти в лісі загубилася, а ми з татом тебе шукали?» Запам'ятався йому чомусь цей епізод.
Ольга ШЕВЧЕНКО

Поїздка з реєстрації

Купили ми з чоловіком скутера. Вони тільки-но з'явились у продажу. Трішки покаталися. Краса! Але ж цю красу треба ще зареєструвати й номерні знаки отримати. «Що ж, - каже чоловік, - оформляй усі папери на себе».
Сідаю я на свого «козлика» і їду на Бахмач оформляти. Побачила знак і згадала, що говорив чоловік: «Цей знак означає, що назад цим шляхом їхати не можна». Думаю, як же буду повертатися?
Ну, нічого, приїхала і у МРО зайняла чергу. Отримала документи і номери. Настрій був такий, що хоч співай. Адже багатьом тоді відмовили. Чоловіки навіть ремствували: «Як це, жінка зареєструвала, а ми - ні». А я ж мовчу, що мені син допоміг.
Ну і що, сідає Ольга на свого «козлика»» і їде додому. А не так то просто: забула, якою дорогою потрібно об'їжджати. Стала, сліз повні очі, що робити - не знаю. Стою... Аж тут їде дідок на «Дельті». Впізнала його, бо він стояв у черзі на реєстрацію, але не пройшов. Почекала трохи, і думаю, поїду слідом. Іду, аж раптом діда вже міліція зупинила. Оце, думаю, тобі, Ольго, і капут.

Виходить з машини хлопчина, паличку вперед випростовує. Зупинилася, показую документи, номер. Ще ж ніби нічого не трапилося, і наче ж не боюся, а серце ледь не вискакує з грудей. Він мені, мовляв, шановна, порушили правила. Ой злякалася, плачу, це ж тепер штраф платить. Що ж, телефоную до сина, даю їм слухавку. Тоді один і каже: «Ольго Іванівно, а чому ви одразу не сказали, де ваш син працює». Почали мене заспокоювати, дали води попити і провели машиною до залізничного переїзду .Отакі бувають жіночі подорожі за кермом, не знаючи місцевості. А той знак «цеглину» я запам’ятала назавжди.
Ольга ДМИТРИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: