Сергій Терентій: «Ми, рятувальники, - залізні люди. Робимо свою справу чітко. Емоції залишаємо на потім...»

Добавить новость

Пятница, 27 Сентября 2024 12:40  |  Просмотров: 692

Нещодавно наші рятувальники від­значали своє професійне свято. Наразі - інтерв’ю з начальником 23-ї ДПРЧ (державної пожежно-ряту­вальної частини) (м. Ічня) 3-го ДПРЗ (державного пожежно-рятувального загону) Головного Управління ДСНС України у Чернігівській області - Сер­гієм Миколайовичем Терентієм.

- Пане Сергію, як давно ви працюєте ряту­вальником? Це складна професія, як ви її об­рали?
- Рятувальником працюю уже 27 років, із них - це п’ять років навчального закладу і 22 роки пра­ктичного стажу. Я закінчив 2002 року Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. На початку працював на посадах інспекторсько­го складу, потім перейшов на посаду начальника караулу, що дало змогу працювати саме на ре­агуванні на пожежі та інші надзвичайні ситуації. Чому обрав професію рятувальника? Для мене - це династія. Мій прадід був пожежним. Батько і мати також довгий час працювали у пожежній охороні. Я вирішив не змінювати традицію.

- А у вас не буде раптом спадкоємців дина­стії в родині?
- Думаю, поки що ні. У нас донька і вона точно не пов’язує себе з пожежною справою. Онуки - мож­ливо. Наша династія пожежних як іде: прадід - так, дід - ні, батько, мати - так, я - теж. Мама працю­вала диспетчером в пожежній частині м. Прилуки.

Наша робота - постійна напруга та контроль си­туації, безсонні ночі. Про відпочинок тільки мрієш, але він є. Це графік, за яким працює оператив­но-рятувальна служба - доба через три. Зараз, правда, через погіршення ситуації в кра їні, службу в нашій області перевели на графік - доба через дві, хоча, в принципі, якщо не трапляється авралів, відпочиваєш.

- Звідки ви родом?
- Із Прилук, народився, виріс і живу тут.

- Як ставиться родина до вашої, такої не­простої, професії?
- Родина все сприймає правильно, тому що розуміє роботу пожежного. Постійний ризик для життя та здоров’я, звісно, накладає певні труд­нощі для родини, але я намагаюся контролювати ступінь ризику під час дій за призначенням. Не­безпека чатує на нас на кожному метрі та може трапитися будь-якої хвилини, коли ти цього й не очікуєш. У такій професії важливо мати спокійний стан та холодну голову.



- Пане Сергію, розкажіть, чи бували у вас складні, нестандартні випадки, що вам запа­м’яталися найбільше?
- Усі випадки нашого залучення - нестандарт­ні, бо пожежа стандартного вигляду не має. Це як листки на дереві - кожен різний, не схожий на попередній. Наприклад, пожежа в будівлі триває стандартно - вогонь рухається по горючих пред­метах навсібіч, але з різною швидкістю. І тільки прибувши на місце, я розумію, що потрібно роби­ти, в якому напрямку діяти. Гасити дану будівлю і рятувати інші приміщення в ній та майно, чи га­сити й одночасно рятувати від розповсюдження вогню будівлі, розташовані поруч. І ось у цьому полягає правильне, виважене рішення керівни­ка, відповідального за гасіння. Кожна втрачена хвилина - це розповсюдження вогню та більші проблеми. Чим швидше ми вогонь зупинимо, тим більшим буде успіх гасіння будь-якої пожежі. А робити все потрібно дуже швидко.

- Нестандартні випадки - це коли ти поза службою, напри­клад, ідеш вулицею й десь бачиш пожежу, чуєш заклики про допомогу. І отут всере­дині спрацьовує те, що пояс­нити неможливо - ти одразу кидаєшся допомагати. У мене таких випадків було декіль­ка, один дуже запам’ятався. У Прилуках горіла кварти­ра в багатоповерхівці. Я жив у цьому ж будинку, тільки в сусідньому під’їзді та якраз відпочивав із друзями поруч. Вийшов на подвір’я і побачив полум’я з вікна на третьому поверсі. Одразу піднявся схо­довою клітиною на потрібний поверх. Двері квартири, де трапилося загорання, були зачинені з середини. На стукіт ніхто не відповів, але сусіди запевнили, що власник має бути в помешканні. Не вага­ючись, за допомогою якихось побутових засобів, із друзями зламали замок у дверях, і я, набравши повітря, навколіш­ки заповз у квартиру. Напо­мацки наткнувся на тіло го­сподаря, яке лежало за рогом на підлозі. Чоловік був хоч і притомний, але сам рухатися вже не міг. Винесли його на вулицю і передали медикам «швидкої допомоги». Так вда­лося врятувати людське жит­тя, будучи не на роботі.

Щодо складних випадків, то, мабуть, один таки був - горіла стара дерев’яна церква че­рез влучання в неї блискав­ки. Я працював тоді у Городні Чернігівського району. Цер­ква зайнялася дуже швидко, ми прибули вчасно, доклали
максимум зусиль (3 одиниці техніки, 10 працівників особо­вого складу, гасіння з різних напрямків одночасно), але, на жаль, врятувати церкву не вдалося.

За 22 роки своєї практики, я звернув увагу, що при влу­чанні блискавки в будівлю її врятувати неможливо. Ти якісно робиш свою роботу, викладаєшся на всі І00%, а результат негативний. Якась містика просто.

- Були у вашій роботі ви­падки, коли ви ризикували життям? Знали, що може щось трапитися, але все одно йшли...
- Коли виконуєш нашу ро­боту, не замислюєшся про ризик. Він присутній завж­ди, адже ти заходиш чи в будинок, чи в квартиру, чи підвал багатоповерхівки, й не знаєш, що на тебе там че­кає. А там може стояти газо­вий балон, ємності з бензи­ном, про які господарі іноді не говорять, приховують таку інформацію. Власне, така ін­формація зменшує ступінь р изику, але не відміняє його.

- Крім того чоловіка, яко­му ви врятували життя, ще були такі випадки?
- Декілька, але запам’ятав­ся тільки цей. Бо він трапив­ся поза службою, а коли ти на службі, то це твоя робота, і ти її виконуєш.

- Скільки приблизно по­жеж ви загасили?
- Багато. Навіть не можу по­рахувати. ..

- Ви працюєте тільки на гасінні пожеж чи, можливо,ще були інші надзвичайні ситуації? Особливо, коли розпочалася повномасштабна війна...
- Ні, напередодні вторгнен­ня я працював на півночі Чернігівщини, у Городні. Бук­вально за день до нього, 23 лютого, я після чергування повернувся в Прилуки. Мож­ливості продовжувати службу в Городні не було через окупа­цію, тому залишився працю­вати в Прилуцькому районі.

- Ви пам’ятаєте перший свій виїзд на роботу?
- Найперший виїзд - я ще був курсантом, перебував на стажуванні в пожежній ча­стині Прилук. Весна 1998-го року, квітень. Виклик близько обіднього часу, прибули на місце. Горіла господарча бу­дівля (літня кухня). Власники розтопили піч та поставили випікатися пиріжки й паски до Великодня. Результат - згорів дах та перекриття на невеликій площі. Люди не постраждали, це - головне.
Дуже шкода, коли горять житлові будинки, особливо в такий період, як зараз. Пе­ред зимою. Зазвичай, від своєї безвідповідальності лю­ди залишаються голі, босі й без даху над головою. Вогонь забирає все, що наживалося роками.

- Ваша професія потре­бує гарної фізичної підго­товки. Як тримаєте себе у формі?
- У нас є службова підготов­ка, яка включає теоретичну та фізичну. За певними на­прямками складаються за­ліки. Фізична підготовка роз­писана на щоденні заняття, люди займаються, виконують певні нормативи. Спочатку - на правильність, потім - на час. Періодично ці нормативи складають, щоби було зро­зумілим, як людина засвоїла матеріал. Загалом кожен пра­цівник знає, що потрібно йому підтягнути у фізичній підго­товці, аби відповідати потріб­ним критеріям.
Обладнання, яке викори­стовується в нашій роботі, важке, тож бути сильним та витривалим - важливо. В підрозділі є кімната зі спор­тивними снарядами. Кожен може займатися спортом поза службою. Якщо не зай­матися, не бути фізично ви­тривалим, і0 хвилин на по­жежі - і все, сили виконувати завдання вже не вистачає.

- Як оснащені наші по­жежні частини?
- Оснащення пожежних під­розділів постійно вдосконалюється та наповнюється но­вими й новітніми зразками. Але останнім часом на осна­щення виділяються значні кошти, закуповується техніка, аварійно-рятувальне облад­нання, формений та спе­ціальний одяг. Від початку по- вномасштабного вторгнення отримуємо значну частину гуманітарної допомоги від різних країн світу. Це спе­ціальний одяг для пожежних, автомобілі, технічні пристрої, інше обладнання для ряту­вання людей - здебільшого з Європи. Зараз є чим пра­цювати. За це ми вдячні всім, хто нам допомагає.

- Чи доводилося вам ря­тувати з вогню тварин?
- Такі випадки є, але мені не доводилося рятувати тварин.
На жаль, більшість їх у вогні гине. Випадки порятунку ко­тиків із дерева, собак із від­критих колодязів у нас були, і ми ставимося до цих випад­ків, як і до рятування людей. До речі, собаку витягнути набагато складніше, бо вона кусається.

- Поза роботою у вас є хо­бі, чим ви захоплюєтеся?
- Робота займає 98% життя. Часу на хобі не вистачає. Лю­блю з родиною подорожува­ти просторами України, за­раз, зрозуміло, це не на часі.

- На вашій роботі можна отримати й емоційне виго­рання. Як цього уникнути?
- У нас більше фізичне виго­рання, бо ти витрачаєш купу сил. Емоції нашій роботі не притаманні, ми залізні люди, нам емоції не потрібні. Якщо ми будемо емоційно пере­живати за кожний випадок пожежі, нас надовго не виста­чить. Тому мусимо бути емо­ційно нейтральними. Звісно, повністю відгородитися від цього неможливо. Особливо, коли у вогні гине людина. Роз­слабитися можна тільки тоді, коли йдеш у відпустку.

- Не жалкуєте, що обра­ли таку професію? Не хоті­ли б її змінити?
- Зараз уже не жалкую. Можливо, на початку прак­тичного шляху й хотів би щось змінити. .. Тепер уже тільки вперед.

- Пане Сергію, які ваші головні принципи у житті? Що для вас найважливі­ше?
- Людське і справедливе ставлення. Чесність, відкри­тість, повага. Цього я і нама­гаюся дотримуватися.

- Що для вас означає - бути рятувальником?
- Мати гарний рівень фа­хової підготовки - для того, щоб у будь-який момент життя бути спроможним на­дати допомогу іншій людині.

Джерело: “Трудова слава”, Людмила Забаровська, Віра Солодка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: