Колекція гладіолусів Надії Синельник з Чернігівщини розширюється з кожним роком

Добавить новость

Четверг, 15 Августа 2024 13:56  |  Просмотров: 567

Її трудова діяльність була довгою і вдалою. Вона присвятила себе ро­боті з дітьми, її енергія і ентузіазм робили навчан­ня дітей цікавим і захо­плюючим. Була вона не тільки вчителем, а й на­ставником, якому довіря­ли і діти, і колеги по робо­ті. Кожен її урок - це був справжній захід, на який цікаво було йти дітям.



Народилася Надія Миколаївна Синельник в селі Ларинівка Новгород-Сіверського району в 1952 році. Про дитин­ство згадує, що було бід­нуватим, бо роки 50-60-ті були не зовсім легки­ми. Але село своє люби­ла і любить, і хоч вже ба­гато років живе в Конятині, та серцем завжди на сво­їй рідній малій батьківщи­ні. Надія Миколаївна гово­рить, що коли приїжджає в Ларинівку, то заряджаєть­ся там енергією надовго і набирається здоров’я. З великою любов’ю відгуку­ється про місце, де народилась і виросла.

Школа була в селі на той час восьмирічка. Відмінницею дівчина не була, але вчилась добре, на п’ятірки і четвірки. А вже до 9 та 10 класів ходи­ла до школи сусіднього села. Після закінчення де­сятирічки, Надія вступила до Ніжинського педаго­гічного інституту. Про навчання в ньому у неї тільки найприємніші спогади. Вчитися було легко і дуже цікаво. На факультеті, який обрала Надія, було ба­гато екскурсій і подорожей (це був біологічний фа­культет). Подорожували і в Карпати, і в Крим, і до Білорусії (Гомель, Мінськ). Це були такі предмет­ні практики. Під час екскурсій викладачі пояснюва­ли студентам різні технології за спеціальністю - і це було надзвичайно цікаво. Найкращі студентські роки. Нові друзі, нові знайомства, різні юнацькі при­годи... Та є і досі подруга у Надії Миколаївни з того часу, зі студентських років.
Після закінчення навчання, отримала направлен­ня на роботу в Сосницький район, приїхала в село Конятин в школу працювати вчителем, і так тут за­лишилась.

Викладала Надія Миколаївна два предмети: біо­логію та хімію. Вчительська робота - це творчий підхід до кожного уроку, особлива підготовка, щоб зацікавити дітей, дати якнайбільше знань за прове­дений урок, посіяти хоч маленьку зернину, яка про­росте в кожній дитячій голові. Не всі діти однакові: деяким подобається один предмет, а комусь - ін­ший, але вчителю треба знайти індивідуальний під­хід до кожного і прищепити хоч краплину любові і до свого предмета. І це вдавалося Надії Миколаївні.

Під час розмови вчителька згадує, що спочатку працювала у старій невеликій школі, а потім, з ча­сом, почали будувати нову. Ввесь колектив допо­магав у будівництві всілякою посильною роботою. Був такий період, коли школа була майже добудо­вана, і влітку вчителі не пішли у відпустку, а ходили кожного дня на роботу і підготовлювали школу для відкриття в новому навчальному році.

Вже працюючи у школі, молода вчителька зустрі­ла своє кохання - Сергія, і у 1979 році вони одру­жилися, а вже у 1980 році народилася їх перша донечка Іринка, а потім, через три роки, і друга — Світланка.

Звичайно, в селі життя легким не буває. У сім’ї було велике господарство, треба всьому дати лад, а ще великий город, на якому треба працювати з весни до осені. Чоловік був зайнятий у колгоспі на тракторному стані і майже не бував вдома. Зранку по господарству допомагав дружині, а ввечері - по­льові роботи,тому додому вже приходив пізно. Так і лягала основна робота на плечі молодої матері. А ще часто хворіли дівчата і це теж виснажувало і за­бирало час і сили.
А як підросли діти, домашні клопоти почали зно­ву поєднуватись із шкільною роботою.

Надія Миколаївна завжди приходила до школи із посмішкою, залишаючи втому за порогом. Так тре­ба заходити до дітей, щоб вони відчували спокій і любов вчителя до себе.
За її трудову діяльність було проведено нескін­ченну кількість відкритих уроків, які завжди були змістовними і цікавими. Скільки раніше проходи­ло методоб’єднань і семінарів на районному і об­ласному рівнях по тому чи іншому предметах. І на них вчителька показувала свої уроки, свою профе­сійну майстерність. За свою роботу неодноразово була нагороджена грамотами і подяками від відді­лу освіти.

Свого часу ми були колегами з Надією Миколаївною, і я згадую кабінет хімії і біології, що був закріплений за нею. Це був її простір, її бота­нічний сад, де все зеленіло, цвіло, милувало око. А вона пам’ятається завжди в своєму кабінеті, як бе­региня свого рослинного королівства.

Завжди спокійна і врівноважена, завжди приходи­ла на допомогу і дітям, і колегам - такою я її пам’я­таю. І тепер вона згадує про свій шкільний колектив з ніжністю, теплом і повагою. «Гарний був наш ко­лектив, такого не було ніде»», - так сказала Надія Миколаївна у розмові зі мною. І це так і є, бо і я зга­дую роки роботи тільки з повагою і шаною до колег.

Доньки Надії Миколаївни вчилися в школі добре. Були вихованими і спокійними, як і мама, такими ж залишилися і в житті. Старша донька Ірина закін­чила Чернігівський педагогічний університет з фа­культету історії та народознавства, але не працю­вала за спеціальністю, а знайшла себе у журна­лістиці. Спочатку працювала на обласному радіо, а тепер багато буває по роботі і в Україні, і за кор­доном.

Молодша Світлана живе в Славутичі і зараз до­глядає за маленькою донькою. Коли розмова за­йшла про внучку, у Надії Миколаївни піднявся на­стрій і аж голос змінився. Ну що ж може бути при­ємнішим, чим розмова про внуків?! Бабуся зразу змінилася і ожила.

12 лютого 2022 року сталося непоправне горе в сім’ї нашої героїні. її чоловік Сергій Данилович по­мер. До цього довго хворів, вона за ним доглядала, а потім його не стало. Цю втрату жінка перенесла дуже важко, довго не могла оговтатись, і сама за­хворіла. Цілий рік почувалася тяжко. Залишилась одна, діти далеко, але треба було приходити в себе і жити далі.

Звичайно, важко жити в селі одній без чоловічої допомоги, але до всього в житті треба звикати.

Більше десяти років Надія Миколаївна вже на за­служеному відпочинку, пропрацювавши в школі 38 років. Тепер присвячує свій час домашнім справам і дуже любить квіти, особливо гладіолуси. У неї їх до ста сортів. Спочатку садила, які були, потім ста­ла виписувати з каталогів по пошті, купувала на ба­зарі, мінялась з іншими жінками сортами. І так, з часом, їх розвелося дуже багато. Вона відносить­ся до них, як до живих істот, кожного любить, до­глядає, напуває.

«Цьогоріч літо дуже спекотне і тому гладіолуси потрібно поливати кожного дня, бо вони ламають­ся, - сказала мені Надія Миколаївна, - і я їх поли­ваю»...

А вони віддячують їй своєю грацією і красою. Високі і стрункі вишикувались один в один на гряд­ках, переглядаючись між собою: хто ж найкращий? Та марно їм змагатись, бо всі гарні, всі однаково доглянуті своєю господинею. А вона радіє цій кра­сі, бо це, дійсно, творіння її і природи.

Земля віддячує тим, хто її любить і про неї турбу­ється. Надія Миколаївна завжди була чудовою го­сподинею і в своєму домі, і в своєму дворі - такою і залишилася.

Наостанок говорить: «Доньки забирають мене до себе, але я не хочу. Тут вже мій дім, моя фортеця, мій літній квітковий рай. І тут я буду чекати вас і внуків у гості завжди».

Хай Бог посилає Вам міцне здоров’я, шановна Надіє Миколаївно! Хай будуть тихими і спокійними ваші вечори, добрими і мирними ранки. А ще ба­жаю, щоб Ваша колекція улюблених квітів невпин­но поповнювалася новими сортами, щоб вони ра­дували і піднімали настрій Вам і всім, хто при хо­дить до Вас у гості, і щоб ще не один букет був по­дарований Вами своїм односельчанам на день на­родження.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Тетяна Кохан

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: