Діана Івахно: «Дитину треба запалити, як свічечку, щоби в неї було бажання рухатися вперед»

Добавить новость

Вторник, 10 Сентября 2024 13:50  |  Просмотров: 735 | Обновлено 10 Сентября 2024 14:31

- Діано Миколаївно, ви родом з Ічні?
- Так, я корінна ічнянка, бабусі й дідусі, батьки також звідси родом. Спочатку закінчила Прилу­цьке педагогічне училище за спеціальністю «по­чаткові класи», потім вступила до Ніжинського державного університету імені Гоголя на факуль­тет іноземних мов. Англійську я викладала 9 років у селі Бурімка, а тепер уже сьомий рік працюю вчителькою початкових класів в Ічнянській гім­назії імені Степана Васильченка.

- Вам подобається працювати з малими дітьми?
- Так, мені більше до душі працювати з молод­шими класами, я закохалася у цю роботу. Викла­дання англійської мови - більш стримана робота. З молодшими дітками ти займаєшся щодня, ба­чиш їхні успіхи, як вони реагують на знання, нову інформацію. Я від них заряджаюся позитивною енергією - як від батарейок.

- А скільки ви вже працюєте учителем по­чаткових класів?
- Один мій випуск вже навчається у сьомому класі, а зараз у мене вже третій клас. Через два роки знову випуск. Я, до речі, випускниця 2001 року гімназії імені Васильченка, де я зараз пра­цюю.

- Вам, мабуть, і стіни допомагають...
- Я інколи забуваю, що я вчителька, коли іду ко­ридором, мені здається, що я ще учениця. Тільки коли заходжу в клас і дітвора біжить назустріч, тоді згадую що я вчителька.

- У вас із дітками довірчі стосунки?
- Так. У нас навіть є певні традиції. Наприклад, якщо в класі іменинник, його обов’язково вітаю я, потім кожний учень каже кілька слів привітань. Можемо обійняти одне одного - це дуже допома­гає, коли дітям не вистачає батьківської уваги. Я маленького зросту, то вони висять на мені і збо­ку, і ззаду, і спереду... Як сьогодні, у перший день навчального року. За літо діти дуже підросли, тож вже можуть і повалити (Сміється. - Авт.).



Діана Івахно з чоловіком. Олег Івахно наразі вважається зниклим безвісти

- Ваші третьокласники, я так розумію, піш­ли в перший клас тоді, коли розпочалося по- вномасштабне вторгнення, у2022-му році...
- Саме так. Загалом хочу сказати, що сучасні діти дуже відрізняються від нашого покоління. Вони розвинені, добре розбираються в техноло­гіях, мої учні дуже раділи, коли нам у клас прине­сли інтерактивну дошку, яку активно використо­вуємо практично щоуроку. До речі, такі панелі в школі не рідкість. Більше десяти - точно.
Додам, в 2021 році я отримала сертифікат, тобто, я сертифікований учитель.

- Поясність, що значить - сертифікований учитель?..
- Центр якості освіти - це державна структу­ра - залучає на добровільних засадах учителів, які бажають пройти сертифікацію. Вона триває у три етапи: вчитель складає спочатку ЗНО, якщо він набирає достатню кількість балів, переходить на другий етап. На цьому етапі вчитель чесно має оцінити свої вміння, заповнюючи дуже ве­лику анкету. Якщо він проходить другий етап, пе­реходить до третього, мабуть, найскладнішого. Це коли інші педагоги, з усієї області й не тільки, оцінюють досягнення вчителя. Наприклад, мене оцінювали вчителі з Полтавщини. Вони дистан­ційно, через Zoom, цілий день спостерігали за моєю роботою, я презентувала свій досвід, по­тім вони ставили мені запитання - таке інтерв’ю. Далі оцінювали все, й за оцінками визначався прохідний бал. Хто з учителів пройшов, той ста­вав сертифікованим учителем. Сертифікація дається на три роки, її потрібно підтверджувати.

Коли я сертифікувалася у 2021 році, мої тодіш­ні учні мене дуже підтримували. Як зараз мої нинішні, коли до нас приїжджали на аудит гім­назії три завучі, директор і два представника із Центру якості освіти. Моя дітвора, коли їх запи­тали: «Як проходять у вас уроки?», сказала: «А ви приходьте до нас, побачите». Чесно, я була в шоці.

- А це означає, що вони впевнені і у вас, і в собі... Вашим учням, певно, по­добається ходити в гім­назію...
- Мій син зараз навчаєть­ся на другому курсі вишу, а донька - в шостому класі. І я завжди ставлю чужих ді­тей на місце своїх - хотіла б я, щоби так до моєї дитини ставилися? Я ніколи не кри­чу на уроці, хіба що можу за­мовкнути. Я не люблю, коли кричать на мене чи на дити­ну. Діти зараз і так стражда­ють через тривоги, через бі­ганину в укриття...

Вони самі кажуть: «Краще б ми на уроках сиділи, ніж тут, в укритті». Тобто діти вмоти­вовані здебільшого. В моєму теперішньому класі не дуже багато діток, які не хочуть вчитися.

Торік я попросила підго­тувати дітей інформацію про рослини. І хоч я цього і не просила, вони щодня носили енциклопедії з дому на урок, знаходили щось цікаве, на­віть те, чого і я не знала. А я на це і орієнтуюся: якщо дітям цікаво, то вони щось запам’ятають.



- Ви вмієте захоплювати дітей навчанням. Це осо­бливий талант, звідки він береться?
- Я такою була з дитинства, всі думали, що я буду учите­лем біології. Мені цікаві були комахи, жабки, я і зараз ніко­го з них не боюся. Носила їх у руках, маму лякала і вихо­вателів у дитсадку.

- Впевнена, що ви й ма­тематикою захоплюєтеся, і літературою...
- Є така платформа для вчителів - «Всеосвіта». Там я викладаю на своїй сторінці презентації, які вважаю най­більш вдалими. Ними можуть користуватися інші вчителі. Мої презентації скачують, дякують за це. Там у мене уже більше 300 моїх надбань. Презентації з математики я готувала минулого року. Там є такі приклади: якщо діти порахують задачу, то вони дізнаються, скільки кісток у миші або який діаметр ока у гігантського восьминога. Дітям таке цікаво. Приклади, поєднані з природою, особ­ливо добре сприймаються.

- Нова українська школа говорить: навчатись, гра­ючи...
- Сьогодні, наприклад, пов­торювали табличку множен­ня в ігровій формі. Я намалю­вала на дошці кружечки, в них написала числа. І діти, взяв­ши в руки «ляпачки» від мух у формі квіточок, змагалися, хто швидше дасть правильну відповідь і закриє на дошці цифру «ляпачкою». Так захо­пилися, що не хотіли навіть іти на перерву. Я пообіцяла, що на уроках виділятиму декілька хвилин на повторен­ня таблички саме таким спо­собом.

- Скільки у вас учнів у класі?
- 28 наразі. А третіх класів у гімназії три. У нас велика гімназія, найбільша серед усіх наших чотирьох на­вчальних закладів. У нас 12 початкових класів. Загалом навчається близько 600 уч­нів. Будівля гімназії досить нова, приміщення відремон­товане, а наш колектив згур­тований, як одна команда. І в цьому заслуга нашого ди­ректора Людмили Володи­мирівни Куцовери, яка дуже багато зробила для гімназії. Вона просто живе школою. А ще бере участь як експерт при аудитах інших шкіл.

- Попри війну, ми планує­мо для дітей світле май­бутнє...
- Так. У моєму класі у хлоп­чика батько служить у ЗСУ. У гімназії дуже організована допомога військовим, тут сіт­ки плетуть, збирають продук­ти, плетуть шкарпетки. Мину­лого року під час навчального року до нас приїжджали во­лонтери, з якими ми співпра­цюємо, і забирали те, що ми назбирали і зробили. І везли туди, куди треба. Думаю, що й цього року буде так само. Діти дуже цим переймаються. Коли я тільки пишу прохан­ня допомогти продуктами на добровільних засадах, участь бере більша частина класу. Хто забуває, приносить на­ступного дня. А хто хворів, той може й через тиждень прине­сти. Вони такі маленькі, а тяг­нуть такі величезні пакети... Бо вірять, що наші військові, коли все це з’їдять, у них бу­дуть сили і вони швидше по­борють ворога. Діти дуже па­тріотичні. Малюють малюнки - самі й із батьками, пишуть листи на фронт.

- Діано Миколаївно, ваш чоловік теж воює?
- Мій чоловік Івахно Олег Анатолійович зник безвісти, вже півроку як... Він теж учи­тель - географії й економіки. Ми познайомилися з ним, коли я викладала англійську мову в селі Бурімка, а він - географію. Його мама Ганна Данилівна також учителька української мови. Я дуже сподіваюся, що він у полоні... Надія вмирає останньою... В школі мене дуже підтриму­ють, діти заряджають енер­гією і розраджують. Якби я десь працювала, наприклад, бухгалтером, на самоті, було би набагато важче. Під час уроків я забуваю про все, важкі думки приходять лише вдома. Школа лікує душу.

- Діано Миколаївно, як знайти підхід до дитини? Що треба мати - в серці, чого досягти - в розумі, щоби діти були з вами на одній хвилі?
- Я думаю, що дітей про­сто треба любити. Коли вони відчувають, що їх люблять, навіть коли їм робиш заува­ження, вони не сприймають його близько до серця.
Але будуть тебе розуміти. Любов діти відчувають навіть на відстані.

- Чи багато в класі відмін­ників?
- У початковій школі вер­бальне оцінювання, тобто оцінки не виставляються. Є дівчатка, хлопці, які гарно навчаються, є більш слабші ученики. Але, так би мовити, кістяк класу є, сформувався у другому класі. Знаю, що якщо будь-хто до мене при­йде на урок, мої діти мене ніколи не підведуть.

- Але любите ви всіх од­наково...
- У мене в класі є дівчинка, раніше я вчила її братика, мама її привела трохи рані­ше за віком, щоби потрапи­ти до мене у клас. Старший братик був гарним мате­матиком. Дівчинка - трохи слабша у навчанні, але вона така добра душею, завжди допоможе. Я хочу сказати: якщо дитина трошки гірше читає чи пише, це не погана дитина. Головне, щоби була гарною людиною. Я батькам завжди кажу: «Я люблю їх всіх однаково». І дітям кажу: «Я вас всіх люблю однако­во». Але і сварити буду теж однаково, не буду дивитися, це хлопчик чи дівчинка. На­сварю, а потім обніму і по­цілую. Головне, щоби вони виросли гарними людьми.

- Діано Миколаївно, ба­гато вам квітів подарували на 1 вересня?
- Ні, мені подарували кві­точку у вазоні. Ми домовили­ся, що гроші, які батьки мог­ли би витратити на квіти, підуть на зСу. Це така акція у нашій гімназії. Тож батьки зі­брали кошти, принесли і діти вкинули їх у скриньку.

- І це дуже правильно... А квіти у вазонах - пам’ять на довгі роки...
- У мене є такі квіти, які мені дарували ще в Бурімці, коли я працювала вчителем ан­глійської мови. Їм уже біль­ше 10 років. У мене вдома всі вікна заставлені квітами. Я живу в приватному будин­ку, місця вистачає.

- І біля дому, мабуть, ро­стуть?
- Ростуть. Квітів у мене бага­то, я їх дуже люблю. Ми навіть у класі ставимо експеримен­ти. Саджаємо на підвіконні у горщики, наприклад, квасо­лю. Дітям цікаво спостеріга­ти, як вона зростає, квітне, зав’язуються плоди. Зібрали цілу жменю врожаю, рахува­ли кожну квасолинку. Ці ква- солинки зараз стоять у мене в стаканчику в класі. Діти ска­зали, що знову їх посадять. І ще - помідори, перець і огір­ки на підвіконні. Раніше у нас у класі жила морська свинка. Спочатку я боялася її залиша­ти, але побачила, що навіть ті хлопці, які потроху бешке­тують, стали менше бігати коридорами, а намагалися більше часу проводити біля тваринки, погладити її...

- Діано Миколаївно, роз­кажіть про своїх дітей?
- Старшого сина звати Рос­тислав, він також випускник нашої гімназії, навчається на бюджеті в Державному уні­верситеті інфраструктури та технологій у Києві на факуль­теті «Управління залізничним транспортом». Доньку звати Ярослава, вона зараз у шо­стому класі нашої гімназії. Ярослава любить малюва­ти, відвідує музичну школу і планує пов’язати своє життя з малюванням. Можливо, з дизайном. Я, коли навчала­ся в школі, писала вірші. А д онька малює.

- Пишуть зараз вчителі плани роботи?
- У новій українській школі планом є презентації. Я не користуюся чужими, намага­юся підготувати свої. Тобто, в мене авторські уроки. Я роблю презентації під своїх учнів, бо знаю, що їм подо­бається, знаю, з чого поча­ти урок. Їм дуже подобаєть­ся писати на інтерактивній дошці, навіть найслабші учні намагаються щось пригада­ти, аби тільки підійти до до­шки і щось там написати.

А на перерві ми займаємо­ся математикою. Колись я знайшла в інтернеті таку про­грамку, називається «мате­матичний тренажер». І біль­шість учнів класу не бігали коридорами, а вчили таблич­ку множення один за одним, наче в магазині в чергу ста­вали, вирішували завдання. Їм це дуже подобалося.

- Ви багато часу прово­дите в школі, свої діти не відчували, що їм не виста­чає уваги?
- Інколи ловлю себе на думці, що з чужими дітьми я проводжу більше часу. За­раз мені хочеться не пропу­стити момент і бути більше з донькою. А син колись мені сказав: «Мамо, краще б ти вивчилася на кухаря». Звіс­но, в школі я його контролю­вала, якщо не сама, то ми­моволі через інших учителів, які розповідали мені, як він поводиться.

- А ви любите готувати?
- Люблю, випробовую нові рецепти, вчуся малювати на тортах. У магазині торти не купую.

- Ви - вмотивована лю­дина. Певно, маєте своє життєве кредо?
- Дитину треба запалити, як свічечку, щоби в неї було бажання рухатися вперед. Коли дитина вмотивована, хоче навчатися, тоді й учи­телі, й батьки, й дитина по­жинають плоди. Тож у мене таке кредо: запалити в ди­тині бажання до навчання.

Джерело: газета “Трудова слава”, Людмила Забаровська, Віра Солодка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: