Вчителька Лариса Біль відмовилась від роботи у столиці, заради школи у рідному селі Світанок

Добавить новость

Вторник, 28 Января 2025 19:41  |  Просмотров: 967

- Я - корінна южненка, - го­ворить Лариса Миколаївна, - зараз наше село називається Світанок, а раніше було - Южне. Тут я навчалася в школі, потім у Ніжинському державному пе­дагогічному університеті, закін­чила його 2003-го року. Відра­зу почала працювати в школі у Києві. Перші роки - вчителем зарубіжної літератури. У Києві випустила свій перший клас, ді­тей навчала до дев’ятого класу. Потім перевелася в іншу школу, працювала заступником дирек­тора з виховної роботи ще п’ять років. Це дуже відповідальна посада, я би сказала, всеохо- плююча. Тому трудилася зран­ку й до пізнього вечора. Потім була методистом відділу ви­ховної роботи у Дніпровському районі. Знаєте, як кажуть, по­міняй роботу - зміни особисте життя. Я вийшла заміж, а потім пішла у декретну відпустку. У Києві я пропрацювала 11 ро­ків. Там, у січні 2014-го, наро­дилися мої двійнята - Андрій і Анна. Зараз вони ходять уже до п’ятого класу.
Коли народилися діти, ми ви­рішили тимчасово повернутися додому, до батьків. Адже малю­кам потрібен гарний догляд, сві­же повітря. Наші близнюки були такими довгоочікуваними... Поїхали в Южне, це близько від Києва. А мій чоловік - із Мико­лаївської області. Ми щороку їздимо на його батьківщину.

Три роки я була в декреті. Спо­чатку думали, що згодом по­вернемось до Києва. Але потім вирішили залишитися вдома. Ми придбали будинок, обла- штували його. Тут надзвичайно гарна місцевість. Також Світа­нок недалеко від Тростянця і Качанівки, тут пряма розв ’язка до Києва і Прилук.

- І ви влаштувалися на ро­боту у свою рідну школу?
- Так. Спочатку я працювала в групі подовженого дня, для мене це виявилося зручним, адже діти були ще маленькі, хо­дили в садочок. А група працю­вала десь із 11-ї години, тобто перша половина дня у мене була вільна.
- Наразі я викладаю україн­ську мову та літературу - вже три роки. І це для мене було своєрідним викликом. Адже в Києві я викладала зарубіжну літературу. А в новій україн­ській школі взагалі щороку у програмі багато нових творів. І їх тепер вивчаємо разом із дітьми. Я навчаю у п’ятому, шостому, сьомому класах. Мені це подобається, це моя стихія. Дуже рада, що в селі у нас розмовляють українсь­кою мовою. Пригадую, коли я викладала в Києві, там на перервах, у спілкуванні між собою і діти, й учителі викори­стовували російську. А я від­чувала себе трохи незручно, адже я звикла до укра їнської.

- Багато у Світанковому ліцеї навчається дітей?
- Близько 100. Це дітки зі Світанку, Верескунів та ін­ших сіл. До навчального за­кладу їх підвозить шкільний автобус.
Наразі я класний керівник у 10-му класі. Він у мене гар­ний. Минулого року було 14 учнів. Після дев’ятого класу вступили на навчан­ня п’ятеро. Залишилося дев’ять. Це хоч і малувато, але можна приділити більше уваги навчанню. Це вже сві­домі дорослі діти.

- Пані Ларисо, класний керівник по-своєму і пси­холог, і порадник, і друг... Особливо це відчувається в позакласній роботі. Роз­кажіть про це.
- Так і є. Ми з дітьми згур­товані. 2023 року в травні на базі нашої школи за допо­могою громади і громадсь­кої організації відкрився мо­лодіжний хаб, він називається «Узеії НиЬ». Це молодіжний простір, який запрошує ді­тей проводити там вільний час. Приміщення обладнане всією необхідною технікою для проведення зустрічей, ігр, спілкування. До речі, саме учні розробили свій власний проєкт і подали його на грант «Активна позиція мого регіо­ну очима дітей». І виграли. Допомагала підліткам розро­бляти проєкт вчителька Аліна Васюра. Кошти виділили й Парафіївська територіальна громада та місцеві підприєм­ці. За грантові гроші купили плазмовий телевізор, ноутбук для роботи, всі необхідні матеріали та меблі, а за гро­ші, які відшукали у громаді, зробили ремонт. Розвиток хабу постійно продовжується.

Наприкінці листопада - по­чатку грудня я з учнями 10-11 класів брала участь у міжна­родному проєкті «Збережи свою ідентичність» від гро­мадської організації «Україн­ська античність». В останні роки я почала цікавитися своїм родоводом.
Коли ми їздили до чоловіка на батьківщину, там я також питала у його бабусі про їх­ніх родичів. Тому не змогла пройти повз цей проєкт. Про своїх пращурів писали діти, дехто вказав прізвища та імена до сьомого коліна. Нам сподобалося брати участь у такому проєкті, який був націлений на те, щоби мо­тивувати кожного учасника дослідити свій родовід і по­бачити, хто ти є, звідки ро­дом. Були навчальні відео, де розповідалося, як правильно працювати з інформацією, щоби відродити свій родовід. За участь у проєкті і я, і діти отримали сертифікати.

Адже найти стару фото­графію, дізнатися, хто це, як люди одягалися в той час тощо - це відкриття і свого, рідного, й загальної історії України. Зараз такий склад­ний час. Люди часто залиша­ються на вулиці, а всі дорогі серцю речі, спогади - тільки в пам’яті. Тож треба шукати золоті крупинки свого роду.





Люблю вебінари, новинки, огляди книжок. Таким чином крокуєш у ногу з часом. Раз­ом зі мною і дітвора поєд­нується до онлайн-цікавинок. Намагаюся якнайбільше залучити їх до цього. Не так давно ми брали участь у без­коштовній олімпіаді, щоб учні спробували свої сили й перевірили свої знання.

- Ще ви, пані Ларисо, за­хоплена вишивальниця.
- Так, це моє давнє й нетлін­не хобі. Якому я часто при­свячую другу половину дня і першу половину ночі. А по­чалося моє захоплення ще зі студентства. Одній дівчині в гуртожитку запраглося ви­шити хрестиком картину. У неї так гарно виходило. Я теж вирішила спробувати. Це за­няття захопило. І певний час я займалася вишиванням. Коли працювала в Києві, то після шкільних занять знову почала вишивати. Так і на­роджувалися картини... А по­тім директор школи запросив мене взяти участь у виставці, де мали показати свою твор­чість і вчителі. Сім моїх картин виставлялися в Будинку вчи­теля. Мої роботи були гарні. Але я побачила на тій вистав­ці і справжні шедеври у різних жанрах мистецтва.

Зазвичай я вишивала кар­тини хрестиком і бісером. Опісля були вишиванки. Для себе, потім дві для дітей - Ані та Андрійка. І для чоловіка Андрія. Далі перейшла на рушники. Згодом на виши­ванки бісером. Люблю осво­ювати нове. А потім повер­таюся назад. Так цікавіше. Своєю найкращою роботою вважаю вишитий портрет наших дітей. Цього року мій чоловік подарував мені схе­му вишивки їхнього портре­ту вже бісером. Для цього треба використати 70 тисяч бісеринок у 95-ти кольорах. Поки що робота не закінче­на. А восени я почала робити гердани. Це давня українська прикраса, яка повернулася до нас і вона в тренді. Ношу гердани сама, дарую, вони у мене на сторінці у Фейсбуці, тож їх час від часу й купують.

Коли почалася війна, коло­ни танків були близько, але Світанок обминули. Я емо­ційна людина, тому дуже переживала. Постійно ви­глядала з вікна, чи не в селі вже окупанти. А тоді виріши­ла вишивати. І це заспоко­ювало. Рахуєш бісеринки - і відволікаєшся. Я вишила бі­сером ікони мамі та батькам чоловіка. Отож і зараз, коли тривоги й не можу заснути,
- вишиваю. Для мене це й захоплення, і релакс. Я вдяч­на своєму чоловікові, що він підтримує мене і допомагає.

- Коли мама вчителька, то діти здебільшого вмоти­вовані, вони розуміють, що таке педагогічна праця...
- Наші довгоочікувані діти - це цілий Всесвіт. Вони моє життя, моя любов, моє натх­нення, моя сила... Двійнята, але дуже різні. За характером, за вподобаннями, темпера­ментом, навіть зовнішньо. Їм по 11 років. Аня відвідує му­зичну школу в Ічні, хореогра­фію. Андрійко ще в пошуку. Сто думок, сто справ... Проте відмінник. Аня теж гарно на­вчається. Але в неї тричі на тиждень заняття в Ічні. Тому часу на все має менше.

У нас із чоловіком позиція стосовно навчання така: діти вчаться не для мами, не для тата, а для свого майбутнь­ого та в міру своїх можливо­стей. Якщо потрібна допо­мога - так. Але уроки за них у жодному разі не робимо. По­яснюємо, аби діти зрозуміли і зробили все самі. Тому вони у нас самостійні. Добре, що у Світанку відкрився хаб. Діти його відвідують, спілку­ються, граються. Там час від часу організовуються цікаві заходи. Є кінозал та книжко­вий клуб. Гуртки працюють.

- Ви класний керівник. У вас довірливі стосунки з десятикласниками?
- Так, у нас теплі відносини. Але була епідемія ковіду й ми працювали онлайн. А по­тім війна... Тож учні у підліт­ковому періоді мали обме­жене спілкування, навчання було поза школою. Тому й до певної міри вони замика­лися у собі. Зрозуміло, що після таких стресів діти були колючими, вони по-ново­му проходили соціалізацію в соціумі. Тепер уже все га­разд, із ними можна поспіл- кувати ся на будь-яку тему. Хлопці захоплені спортом. За потреби учні допомага­ють одне одному, вони друж­ні й зацікавлені. З батьками у нас теж гарні стосунки.

- Порівнюєте навчальні заклади Києва зі своєю нинішньою школою?
- Я люблю свій клас, рідну школу, колектив. У нас усе душевно, по-домашньому, тепло, відчувається підтрим­ка колег. Ми як одна велика, дружна сім’я. На роботу йду - як на свято. У нас дуже гар­ний директор - Володимир Ілліч Щербатенко. Він усіх нас об’єднує.
Звісно, у столиці інші мож­ливості в начальних закладах. Але головне - атмосфера і любов до дітей, своєї про­фесії. У Києві я робила пер­ші кроки в педагогіці. Мене гарно навчали. З учителями 228-ї школи підтримуємо гарні стосунки, хоч минуло вже 11 років. Телефонуємо час від часу, спілкуємося, не забуваємо одне одного.

Пригадую, як у Києві брала участь у конкурсі «Вчитель року». І стала переможни­цею у своєму Дніпровсько­му районі. А відтак потра­пила на міський конкурс. На уроці в ліцеї №100 я давала відкритий урок. Комісія була з п’ятнадцяти осіб. Але я не злякалася. Мені було цікаво.

- Сьогодні в кожному на­вчальному закладі існує волонтерський рух.
- І у нас також. Очолює во­лонтерський рух наш дирек­тор ліцею. Ми виготовляє­мо окопні свічки, постійно плетемо маскувальні сітки, збираємо кошти й загалом, і адресно для наших захис­ників. Проводимо ярмарки, передаємо продукти. Над­силаємо воїнам листи, ди­тячі малюнки, які готуємо на уроках.

Розповім іще таке. В оку­пацію у нас не було хліба. А коли привезли, мама купи­ла нам дві паляниці. Одну я заморозила. Вона лежить у морозилці й досі. Я її нази­ваю хлібом Перемоги. Скуш­туємо її тоді, як настане пе­реможний мир.

- У вас, пані Ларисо, точ­но є життєве кредо.
- Я захоплююся поезією Ліни Костенко. І мої кредо - з її віршів.

На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима,
з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.

Від того світ не зміниться нітрохи.
А все залежить від людських зіниць - в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених - збіговисько дрібниць.

Або таке.

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш - це, по суті, старт...

Джерело: «Трудова слава», Людмила ЗАБАРОВСЬКА, Віра СОЛОДКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: