Валентина Глухенька з Конятина вірить, що її безвісти зниклий брат повернеться додому живим
«Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя» В.Симоненко
Мабуть, ці слова якнайкраще характеризують сутність життя енергійної і сильної духом жінки, жительки села Конятин, Валентини Іванівни Глухенької.
Народилася і жила вона з батьками у місті Біла Церква. Крім неї, у сім’ї було ще два брати - Микола і Андрій. Але згадка про місто в серці Валентини не навіює жодних емоцій, а ось дитинство у бабусі в Конятині вона згадує з таким теплом і такою радістю, ніби знову опинилася в тому часі. «Ми чекали канікул, як якоїсь казки, - говорить Валя, - і осінніх, і зимових, і весняних, і літніх - усіх...» І тільки батьки сказали, що везуть дітей у село до бабусі, речі збиралися за п’ять-десять хвилини, і діти були вже в очікуванні поїздки.
Бабуся любила онуків, зустрічала різними смаколиками, жаліла в усьому, і вони віддячували їй своєю дитячою відданістю і любов’ю. «А які бабуся пекла пироги нам кожного тижня в печі, - розповідає Валентина, - я скільки не пробувала таких пекти, а в мене вони такі не виходять».
Канікули в бабусі проходили цікаво: був час і відпочити, і попрацювати. Допомагали діти і на городі, і по господарству, і сіно заготовляти. «Одне, що не любила, то це корів пасти», - каже Валентина. Але про село, про бабусю і дідуся у неї назавжди залишилися найприємніші дитячі спогади.
У 1994 році мама привезла дівчину в Конятин до бабусі і вже до 9 класу вона ходила в Конятинську неповно середню школу. Після школи вступила до Сосницького бухгалтерського технікуму і після закінчення його почалася її трудова діяльність на різних роботах.
В ті часи ще був у селі колгосп. Робота завжди знаходилась тому, хто хотів працювати. Валентина згадує, що ще бувши молодою дівчиною, часто йшла на різні роботи. Приїжджав додому бригадир і просив допомогти у заготівлі сіна чи соломи, прополці буряків. А часто бувало, що не було світла після грози, чи з якоїсь іншої причини, і на фермі потрібні були люди, щоб допомогти дояркам подоїти групи корів. Голова колгоспу просив і Валентину на допомогу, і вона, звісно, не відмовляла. Так з молоду і привикла до будь-якої роботи і не боялася її виконувати.
Життя вплітало в юні її роки нелегку фізичну працю, але вона вдячна йому за те, бо вчилася бути самостійною і незалежною. Цей досвід пригодився їй в подальшому житті і тепер допомагає долати сьогоденні труднощі. Доросле життя поклало у свій нелегкий світ і дорога, якою пішла дівчина, часом була важкою і тернистою.
Після закінчення технікуму працювала обліковцем на фермі у колгоспі. Потім деякий час приймала молоко у молокоприймальному пункті від населення. У 2001 році вийшла заміж, народила донечку Марію і пішла у декретну відпустку. Після відпустки ще деякий час працювала на фермі, поки народилась друга донечка - Тетянка. Знову була декретна відпустка. Увесь свій час жінка присвячувала діткам і господарству. В той час відкрився у селі дитячий садок. Валентина пішла проситися, щоб її взяли на роботу, і їй запропонували роботу прачки, а потім ще деякий період була бухгалтером у сільській раді по дитсадку.
У 2016 році помер чоловік. Маша була уже випускницею школи, а менша, Тетянка, тільки-но пішла до школи. Всі турботи і обов’язки лягли на плечі матері. Потрібно було ставити дітей на ноги, старшу вже віддавати вчитися далі, і Валентина зрозуміла, що треба бути сильною і жити заради дітей, тобто виборювати їхнє майбутнє.
У 2018 році звільнилося місце завідуючої сільським Будинком культури. Валентина попросилась, щоб її взяли на цю посаду, і не помилилась у своєму виборі. Це було її місце, куди вона так довго ішла по трудовій своїй стежині. З великим ентузіазмом і натхненням взялася до роботи. Полагодили всю апаратуру, почали готуватися до концертів. Робота їй подобалась. Як говорить Валентина Іванівна, вона горіла нею. У цій сфері життя вона самореалі- зувалася. З часом зібрався аматорський колектив, який назвали «Конятинські кумасеньки». До нього ходили дівчата і жінки із села, які вміли співати, розказувати гуморески, мали акторські здібності, і просто були активними і небайдужими. Були репетиції, довгі підготовки до свят, а потім прекрасні концерти.
Валентина Іванівна з гордістю розповідає, що до війни вони проводили по 24 концерти на рік. Де вони тільки з ними не були: в Спаському, Змітневі, Сосниці, сусідньому Коропському районі (Оболоння, Городище, Вишеньки).
У 2020 році був фестиваль молока в Чернігові, куди їх також запросили з концертом і «Кумасеньки» були нагороджені дипломом за участь.
Якось довелося бути на їх концерті у Купчичах. Село, звичайно,маленьке, людей прийшло не дуже багато, але дівчата ввесь концерт відбули, як для великої зали. Всі голосисті,активні, репертуар цікавий, і стільки насолоди і емоцій отримали глядачі від їхнього виступу. Колектив згуртований і дружній, бо на чолі його енергійна керівниця, яка любить свою роботу.
Та на зміну цій білій смузі життєвої дороги прийшла чорна смуга - почалася війна. Вже було не до концертів і Валентина не розуміла, як правильно тепер вести свою роботу. Пішла взимку у відпустку, трохи посиділа і, як сказала мені, не витримали нерви. Організувала жінок і 9 січня 2023 року вони почали плести сітки для воїнів ЗСУ. Шукали різну тканину, плели і кружки, робили окопні свічки. Люди з села ходили і по можливості допомагали. На все потрібні були гроші, тому збирали, як могли. Це були і благодійні концерти, ярмарки, допомога небайдужих громадян. Всі донати йшли на придбання матеріалів для сіток, про все зроблене Валентина Іванівна завжди відзвітовувалась. Говорить, що іноді була потреба у матеріалі, але купити було ні за що, ось і просила людей про допомогу через інтернет, хоч це було і незручно. А що зробиш. Все для майбутньої Перемоги.
Серце болить за кожного солдата, а їх тільки з села Конятина скільки служить в ЗСУ! Та і рідний брат Валентини, Андрій, теж служить на захисті нашої країни та наразі він рахується безвісти зниклим. Але рідня вірить, що він живий і повернеться додому. І треба вірити! І Валентина Іванівна вірить, що живий брат і нехай її віра буде сильною і допоможе йому у поверненні додому живим і здоровим.
У розмові про свою роботу Валя згадує небайдужих односельчан: Ю.Піріпічай, М.Карпенка, І.Романова, Ю.Суржика, настоятеля Свято-Успенського храму отця Іоанна, які ніколи не відмовляють у проханні надати допомогу. І це додає їй впевненості і віри у те, що разом - ми сила!
Тепер уже роблять сітки з іншого матеріалу, який потрібно тільки різати і зшивати, тому і менша кількість людей для цієї роботи потрібна. Працюють удвох. За півтора місяці перешили до 40 рулонів. Відправляють хлопцям, а вони, в свою чергу, висловлюють їм вдячність і присилають подяки.
Вона знаходить в собі сили займатись тим, що корисне для людей і в цьому набуває собі життєвої енергії.
Біля будинку культури завжди чисто, прибрано, заквітчано. Проїжджаючи повз нього, робиш висновок, що люди, які тут працюють, на своєму місці і віддані цій справі.
А ось і знову біла смуга на життєвому путі Валентини Іванівни. Нещодавно вона вперше стала бабусею. Її старша донечка народила їй внучку Злату. Щаслива бабуся говорить: «У мене були дві принцеси, а тепер з’явилася третя. І це найголовніше. Так що проживаю життя недаремно, бо щаслива у дітях і внуках».
А менша, Тетянка, як і мама, йде навчатись у Сосницький технікум. Діти виростають, а мама стає сильнішою і мудрішою.
- Що для Вас щастя? - запитую у Валентини Іванівни.
Щастя я шукаю у собі. Прокинулась вранці, бачу сонечко, чую спів пташок, діти живі і здорові, а ще онучка.. - оце і є щастя,- такими словами ми закінчили розмову.
А ще мріє Валентина про День Перемоги, про повернення брата і щоб більше ніколи не чути плачу матерів і дітей. Ось тоді ми підготуємо такий концерт в честь Перемоги!
Хай ваші мрії, Валентино Іванівно, здійсняться, а ваша енергія, сила і віра тільки укріплюються і при- множуються,бо є для кого жити і є для кого виборювати життя.
Джерело: “Вісті Сосниччини”, Тетяна Кохан
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Глухенька, Конятин, волонтерка