Борзнянка Марина Юрченко підкорює Кремнієву долину

Добавить новость

Четверг, 21 Марта 2024 14:04  |  Просмотров: 1354 | Обновлено 22 Марта 2024 14:16

Не пройшло й сотні років, як світ побачив перший комп’ютер, а разом із ним з’явилися і спеціалісти, без яких сьогодні важко уявити наше життя. Програмісти, системні адміністратори, тестувальники програмного забез­печення, ті, хто обслуговує, ремонтую, настроює роботу ґаджетів сьогодні - найпоширеніші професії в світі, адже завдяки їм наші розумні електронні помічники належно функціонують.

Ще якихось 10-20 років тому ІТ-сфера мала чоловіче обличчя. Сьогодні ж, як в Україні, так і в світі загалом, майже третина комп’ютерників - жінки. Одна з них - борзнянка Марина Юрченко, яка десять років тому ризикнула повернути своє життя на 180 градусів, змінивши банківську справу на про­грамування, а Київ - на Сан-Франциско у США.

У пошуках себе

Як і більшість її одно­літків, Марина в підліт­ковому віці ще була у пошуку себе. Навчаю­чись у Борзнянській за­гальноосвітній школі ім. Христини Алчевської, вона розглядала різ­ні варіанти подальшої освіти - від перспективи стати педагогом після Ніжинського університе­ту до кар’єри у банків­ській сфері. Вибір був складним, та, зрештою, саме останньому вона й надала перевагу, всту­пивши до Міжрегіональ­ної Академії Управління персоналом. І ніякої тобі навіть думки про роботу, пов’язану з інформацій­ними технологіями. Хоча уроки інформатики ді­вчині подобалися ще зі школи.

«На перших курсах університету у нас теж була така дисципліна, надзвичайно мені ціка­ва, - розповідає Мари­на. - На лабораторних роботах ми створювали базові сторінки html, до­давали стиль та працю­вали з базами даних. Ла­бораторні завдання були моїми улюбленими - ви­рішення інтерактивних задач. У кінці кожного се­местру екзамен я здава­ла екстерном, оскільки всі завдання були вико­нані на «відмінно».

Перша моя робота була далека від сфери ІТ - на третьому курсі я влаштувалася у столич­ний МакДональдз. Досі не знаю, як вдавалося поєднувати роботу з на­вчанням, але то були на­сичені два роки у чудово­му колективі, де я змогла розвинути власні нави­чки комунікації.

У 2014 році я вже отримувала диплом ба­калавра і думками була працівницею банку, коли мій хлопець розповів, що компанія, в якій він пра­цює, запропонувала ро­бочий контракт із переїз­дом до США. Він - дуже талановитий програміст, а така пропозиція - над­звичайний шанс навчи­тися чомусь новому.

Все відбулося дуже швидко: вже за три міся­ці після перших розмов про можливий переїзд, який для мене був повною несподіванкою, я отримала візу. Я ще не знала, в якій сфері себе знайти, але адаптація до нового середовища пройшла легко. Відразу ж пішла на мовні кур­си, а паралельно - за рекомендацією знайо­мої - вчилася на тестувальника комп’ютерних програм та опановувала мови програмування».

Крутий старт

Після кількох корис­них стажувань та до­вгих співбесід Марина отримала перший контр­акт із компанією «Uber» (американська компанія, що створила одноймен­ний мобільний застосунок для пошуку, виклику та оплати таксі або при­ватних водіїв. Застосу- нок доступний у 67 кра­їнах світу, - Авт.). Майже два роки у цій компанії дівчина тестувала дода­ток для створення карт. Після отримала новий крутий контракт - роботу асистента у Google (аме­риканська технологічна компанія, яка спеціалізу­ється на штучному інте­лекті, технологіях пошу­кових систем, хмарних та квантових обчислен­нях, програмному забез­печенні, - Авт.).

«Основне завдання тестувальників - це ви­явлення помилок, або як ми кажемо багів, у нових версіях тієї чи іншої про­грами, - пояснює моя співбесідниця. - Адже у більшості випадків по­милки коштують компа­ніям значних коштів, а також, що навіть більш важливо, псують імідж, через що втрачаються потенційні клієнти. Тес­тувальники мають зна­йти недопрацювання до користувача, аби у нього все працювало справно. Робиться це як в режимі ручного тестування, так і за допомогою автома­тичних тестів перед кож­ним новим релізом про­грами.

Загалом робота тестувальницею додала мені чудового досвіду. До того ж, праця у таких великих компаніях має приємні бонуси, якими вони й заохочують до себе працівників. Це - великі просторі офіси, безкоштовні спортзали та обіди. Коли почала­ся пандемія COVID-19, компанія дозволила пра­цювати з дому. Багато змінилося з того часу, а політика дистанційної роботи залишилася, що теж зручно.

Цікавим нюансом є й те, що кожні три місяці ти маєш оцінити та на­писати відгук на власну працю, відповідаючи на запитання на кшталт «Чим ви найбільше пишаєтеся у своїй роботі за останні три місяці?» чи «Були складні ситуації, коли ви могли б зробити щось по-іншому?». В залежності від відповідей менеджер ста­вить працівнику рейтинг, який впливає на бонуси та підви­щення у наступному році. Особисто я щоразу відпові­даючи на подібні запитання, ставлю перед собою єдине головне завдання - влашту­вати свій робочий процес якнайкраще. За шість років в ІТ-сфері я пройшла шлях від молодшого спеціаліста до старшого тестувальника програмного забезпечення. У перспективі можу повніс­тю перейти у автоматизацію, тобто сама писати автома­тичні тести, глибше вивчаючи програмування, або й взагалі стати менеджером управлін­ня проектами.

Три роки тому я змінила Google, де моя робота була досить одноманітною, на Scribd (інтерент-сервіс хмар­ного зберігання документів, - Авт.) - платформа, на якій користувачі читають книги. Для мене ця компанія є відо­браженням мого ідеального роботодавця з атмосферою, цікавими проектами та людь­ми, з якими хочеться працю­вати».

Мрії, здійснені й майбутні

За наполегливим самороз­витком та побудовою кар’єри в ІТ-сфері Марина встигає подорожувати Америкою та приділяти час новому захо­пленню - вчиться грати на фортепіано. Про це вона мрі­яла ще зі шкільних років, а те­пер, ось уже рік, займається з вчителем онлайн. Вже ви­вчила кілька мелодій і насо­лоджується моментом, коли десь у публічних місцях бачить фортепіано й може сама зіграти. А ще дівчина обо­жнює природу і намагається усіляко про неї дбати. Саме Марина стала ініціаторкою оновлення парку у Борзні, по Міжнародній вулиці, де живе її рідня. Кілька років тому вона згуртувала активних та небайдужих сусідів, разом вони прибрали парк, домови­лися про випилювання старих дерев, періодично викошують молоду поросль, аби все зно­ву не заросло чагарниками. Активісти також облаштува- ли зону відпочинку, посади­ли алею ялинок та троянд, із року в рік роблячи парк кра­сивішим.



«Я намагаюся приїздити додому щороку, але з почат­ком повномасштабної війни це не так легко: дорога від Сан-Франциско до Києва за­ймає близько трьох діб. Не­близький світ... Але був у мо­єму житті курйозний момент, який показав, на скільки цей світ може бути тісним, - по­сміхається Марина. - Це був перший тиждень на роботі, знайомство з колегами. Один із них українською спитав, звідки я. Кажу, з Чернігівщи­ни, з Борзни. А він, як вияви­лося, переїхав до Штатів із Бахмача. Так, навіть за тися­чі кілометрів можна відчути близькість рідного краю, рід­ної мови, рідних людей. І сьо­годні, як ніколи, мені хочеться бачити навколо себе більше небайдужих людей, які мене розуміють, так само волонтерять і допомагають Україні Сьогодні для всіх українців, де б хто не був, у який би ку­точок світу нас не занесла доля, найбажанішим є два слова: «Україна перемогла!». Це те, чого я у своєму житті прагну найбільше».

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: