Сергій Проскура - сапер із стійкістю українського воїна та розумом винахідника

Добавить новость

Понедельник, 1 Января 2024 14:54  |  Просмотров: 1490

Життя борзнянця Сергія Проскури - це суміш любові до науки, бажання творчості і відповідаль­ності за кожен зроблений крок. І це - у прямому сенсі слова. У свої 60 з хвостиком років душею молодий чоловік спочатку став на захист своєї країни, потім зробив черговий крутий життєвий віраж і вивчився на сапера. Проте й цей вибір - лише початок нового шляху.



За перспективами у самореалізації

Мабуть, Сергій Мико­лайович ніколи даремне не прогуляв і хвилинки. Весь час - у самовдос­коналенні, здобуванні нових знань і роботі над собою. Маючи три ди­пломи про вищу освіту, чоловік був справжньою «робочою конячкою».

«Я завжди займався електронікою, - розпочав розповідь мій співрозмов­ник. - І ходив, як кажуть, не по верхах, а дуже до­бре знав свою справу. На заводі «Квадр» починав із учня зварювальника напівпровідникових при­ладів та мікросхем, пра­цював під мікроскопом. Якість моєї роботи була настільки високою, що прилади йшли на експорт.

Після заводу попрацю­вав у зв’язку, займався дротовим радіомовлен­ням у Борзні, був на держслужбі. А коли мій син по­чав посідати призові місця на олімпіадах з фізики, зрозумів: мушу зробити все для його подальшого розвитку. У нас вдома під стелю зібралася бібліоте­ка - більше 300 хороших технічних книжок. Щоб вчити сина далі, переїхав до Києва, адже у Борзні перспективи самореаліза- ції були мінімальними».

Маючи надзвичай­ні теоретичні знання та великий практичний до­свід, Сергій Миколайович працював в оборонному секторі (модернізував ра­дянські зенітно-ракетні комплекси) та був провід­ним інженером у Націо­нальній академії наук.

«Я б і до сьогодні за­ймався науковою робо­тою, але отримував копій­ки, а треба було навчати сина, - продовжував чо­ловік, - тож пішов у китай­ську фірму. Займався сер­вісним обслуговуванням приладів, які сам же для них розробляв, працюючи в академії. Все було на­стільки рідним, моїм, що я навіть втомлюватися не встигав, і при цьому ро­бив неймовірні за об’ємом речі».

Віддаючись роботі по­вністю, Сергій Микола­йович знаходив час і для улюбленого хобі - пошу- ківства. «Я люблю дослі­джувати історію, - зізна­ється він. - Націлений був на пошук артефактів, хо­див до Національної біблі­отеки ім. В.І. Вернадського, вивчав першодруки, хоча отримати доступ до них було не завжди про­сто». Знайти щось надзви­чайне Сергієві Миколайо­вичу поки що не вдалося, адже серйозна експедиція потребує такого ж серйоз­ного фінансування. Проте вміння працювати з по­шуковими приладами зре­штою стало у нагоді.

У пеклі війни

26 лютого 2022 року Сергій Проскура став на захист країни. Його вмін­ня (інженер-зв’язківець, електронік, із досвідом служби та вмінням гарно стріляти) відразу стали у нагоді: у Мощуні чоловік був начальником зв’язку батальйону у складі полку ССО «Азов» (Київ). Там, як розповів сам Сергій Миколайович, було по­стійно діюче пекло. Адже битва за Мощун - одна з найзапекліших битв під час оборони Києва, що тривала майже місяць, стала одним із перелом­них моментів в історії сучасної України. Захо­плення Мощуна відкрило б окупантам шлях на Київ, але наші оборонці цього не допустили. «На нас ро­сія кинула кваліфікованих бійців і велику кількість техніки. Творилося щось неймовірне... Коли піді­рвали дамбу біля Демидо­ва і Димера, до нас встигло проскочити два понтони з ворожою технікою та осо­бовим складом. Третій вже знесло, що нас і вря­тувало. Потім ми й стан­цію РЕБ, яка нам продиху не давала, розбили. Так на цій ділянці фронту на­ступ ворожих сил і захли­нувся. Але там, у Мощуні, ми залишили все, моя душа залишилася там.

Так само частина серця залишилася й під Маріу­полем, де мені довелося взяти участь у операції з прориву блокади міста. Я був єдиним зв’язківцем на 600 чоловік зведеної батальйонної тактичної групи, особисто знайо­мий із начальником штабу «Азов» (Маріуполь) Богда­ном Кротевичем.

Був початок квітня. Картина виглядала так: десантники мали прочис­тити коридор, тоді захо­дили ми. Це фактично був квиток у один кінець, адже більше ста кілометрів мали пройти окупованою територією. У полі ми про­стояли чотири години в очікуванні наказу. А коли підійшли на місце зустрічі з десантниками, виявило­ся, що спізнилися на дві години: ворог спочатку розбив їх, а тоді накрили й нас. Почалося страшне. Розуміючи, що живими ми все одно не вийдемо, я викликав на себе полкову артилерію. Чесно, не ві­рив, що залишуся живим. З бою ми виходили кіло­метрів 20-30. І залишило­ся нас небагато.»

За кілька місяців Сер­гія Проскуру списали за віком. Ще кілька місяців знадобилося Сандерсу (позивний, за дівочим прізвищем бабусі, напів- німкені, освіченої жінки, колишньої випускниці жі­ночої гімназії у Борзні) на реабілітацію. Через постійні обстріли чоловік частково втратив слух, який довелося віднов­лювати. Та важчим був психоемоційний стан. «Важко, страшно було ви­ходити на вулицю. Скрізь - у метро, трамваї, магазині, у скупченні людей - відчував не­безпеку. Сахався від кожного шуму, стукоту колес, гулу ма­шин. Потрібен був час, щоб від цього відійти».

Рація, змінена на шукач

«У житті не буває нічого ви­падкового, - посміхнувшись, продовжив мій співрозмов­ник. - Я був ще у формі, міг стати у нагоді. Служив у ССО, вмів стріляти з «Джавеліна», «Енлава», гранатомета, куле­мета та особистої зброї, був зв’язківцем, пройшов курси тактичної медицини. До того ж був дотичним до пошукової справи і мав системні знання про вибухонебезпечні предме­ти. У цій справі я був аматором, тому вирішив учитися на сапе­ра, аби бути вже професіона­лом та реалізувати себе на цій ниві. Думаю, з часом у нас бу­дуть цілі династії саперів. Адже вже зараз говорять, що Україна вийшла на перше місце у світі із замінування територій. Наша родюча земля, в яку треба б кидати лише зерно та піт хлі­бороба, залита кров’ю, засіяна залізом, яке ми діставатиме­мо ще багато десятків років».

Сьогодні Сергій Проску- ра має два іменні міжнародні сертифікати з мінної безпеки й тактичної медицини. Але пе­ред навчанням чоловік вла­штувався до саперної бригади водієм «медеваку»: без маши­ни з парамедиком, готовими у будь-яку секунду до можливої евакуації, тут ніхто не працює. Там Сергій Миколайович міг придивитися до роботи сапе­рів зі сторони. Коли ж за кілька місяців відкрилися вакансії на навчання, пішов опановувати непросту науку.

«Підготовка була дуже інтен­сивною, я був на межі швидко­сті охоплення інформації, - зі­знається він. - Але при цьому
- нічого зайвого, все раціо­нально, відпрацьовано, побу­довано на тотальному контролі ситуації. Ми послуговуємося правилом: «Можливо навіть те, що неможливо», а наші прави­ла безпеки написані не просто кров’ю, а частинами тіл.

Наша робота сьогодні - не­ймовірна аналітична, прискі­плива, масштабна праця за найвищими міжнародними
стандартами. Попередньо про­водиться збір величезної кіль­кості даних, із опитуванням свідків для складання повної картини. Потім уже до роботи стаємо ми, сапери. У бригаді мінімум 9 чоловік. Все викону­ється по свистку, кидати, біга­ти, задкувати не можна. Працюємо по 50 хвилин, потім 10 хвилин на перерву, зміна - по 8 годин. За день обстежуємо кілька квадратних метрів, тож на одному полігоні, де у 2022 році точився бій, дві бригади розміновуватимуть територію близько року. Все, що пройшов сапер, різні служби вибірково перевіряють ще 4 рази.

Все, що подає сигнал, ми ви­копуємо. Далі, в залежності від складності ситуації, працює або ДСНС, або спеціалісти з допус­ками найвищих рівнів. Знахідки бувають різні, від крупнокалі- берного патрона до реактивно­го снаряда «Град». 30% усього, що лежить у землі, не розірва­лося. І в залежності від термінів зберігання боєприпасу чи того, як він зайшов у ґрунт, він стає небезпечнішим, бо неперед- бачуваний, може детонувати у будь-який момент.

Одна з найнебезпечніших знахідок - міна. Вона містить мало металу, тож її важко від­шукати у землі. А ще під нею може бути додатково механізм невилучення, що максимально ускладнює роботу. Коли хтось із групи знаходить міну, на міс­цях зупиняються всі. Проро­бляється маршрут до кожного сапера і їх по одному, за руку, виводять на безпечну відстань. За руку, бо ніколи не знаєш, як відреагує психіка людини поруч із небезпекою. Підрив спеціа­ліста - це найгірше, найстраш­ніше, що може у нас бути.



Для мене особисто також один із найважчих моментів роботи - коли страждають ци­вільні. Адже вони беззахисні перед такою небезпекою. Хоча нерідко й занадто безпечні. Був у мене випадок, ще коли я працював водієм «медеваку». Стою, знаю, що не маю пра­ва ні відходити від машини, ні з’їжджати на узбіччя. Аж бачу, двоє з вудками і велосипеда­ми йдуть через поле. «Куди, - кричу, - сапери працюють!». А вони: «А там, біля болота, ні­чого немає, там не воювали!» Мене таке нехтування власним здоров’ям і життя дуже дивує. Тож при нагоді хочеться вкотре сказати: побачили щось небез­печне чи огороджену фішками територію - відходьте, нічого не робіть, не лізьте за огорожу. Ваші цікавість чи героїзм у та­кому випадку нікому не потріб­ні. Помітили розтяжку - обе­режно відходьте назад по своїх слідах. Не пам’ятаєте шляху, яким прийшли, - стійте на місці. Краще добу простояти, але до­чекатися кваліфікованої допо­моги, і все буде добре. Про це я розповідав на зустрічі з учнями гімназії ім. П. Куліша, куди наві­дався з власної ініціативи, коли мав вільний тиждень. Потрібно розуміти, наскільки небезпечно все те, що відбувається. Відбу­вається не десь там, а зовсім поряд. Нехай не багатьом, але комусь мої розповіді зможуть допомогти».

До речі, саме на викладаць­кій ниві Сергій Миколайович хоче продовжувати свою по­дальшу роботу. «Коли наберу необхідного стажу, хочу сам готувати саперів, які працю­ватимуть на українській землі наступні мінімум пів століття. Сьогодні спеціалістів дуже не вистачає. Ми нарешті дійшли до того, що нам потрібні не мене­джери, а люди, які вміють пра­цювати з металом, деревом, композитом, електронікою. Лише ті, хто може створювати, можуть реалізуватися у житті, решта ж - прості статисти».

Попри напружений робочий графік, мій співрозмовник не полишає творчості. Чоловік зараз працює над пошуковим приладом, який довів до межі технічних можливостей. «Цей прилад зовсім іншого класу. Він дозволятиме фіксувати межу між ґрунтом та матеріалом із іншими характеристиками. Тоді я «бачитиму» під землею міни, які зазвичай знайти непросто. Експерти вже дали рецензію приладові, в якій були лише ро­бочі зауваження. Тепер справа лише за грошима на комплек­туючі, розробку, патентування і т.д. Чимало я можу вдоскона­лювати вдома, де маю потрібну апаратуру, лабораторію. Навіть у дорозі мої думки зайняті ро­ботою, тож мені ніколи не бу­ває нудно. Зрештою, я твердо знаю, заради чого і кого я ро­блю крок за кроком у своєму житті: мої син і онучка - це ті, заради кого варто жити, твори­ти і стояти до кінця».

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко. Фото з особистого архіву Сергія Проскури

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: