Руслан Гернешій у 2022-му повернувся з Польщі, щоб захищати Україну

Добавить новость

Вторник, 10 Декабря 2024 18:23  |  Просмотров: 1131

З 2018 року Руслан Гернешій із Хлоп'яників офіційно працював у Польщі будівельником. За пенсійним законодавством тієї країни він мав через 6 років отримувати пенсію, у переводі на наші гроші мінімально 10 тисяч гривень. Та коли почалася війна в його рідній країні, відразу став на її захист. При цьому не проходив строкової служби і взагалі поняття не мав як розібрати автомат. та ним керувала надвелика чоловіча сила - захищати свою сім'ю, свою країну.

Він пройшов свій бойовий шлях, будучи сапером, а це значить перший там, де нема жодного клаптика землі, не усіяного мінами, а чи навпаки він повинен був замінувати поле для штурму, щоб піхота могла йти у наступ.

Працював постійно у сірій зоні, якнайближче до позицій ворога, а точніше з ворогом розділяє всього 350-500 метрів. Сапери своє завдання виконують тихо і не мають права на помилку або можуть помилитися один раз. Старший сержант взводу Руслан Гернешій жодного разу не допустився помилки, хоч отримав страшне поранення. Він втратив 75 відсотків слуху, нині у вусі в нього імпланти, був контужений, позаду велика кількість операцій на руці, бо пошкоджено 81 відсоток нервів, усе його тіло пронизане осколками. Рік лікувався, а нині він заповнює всі, які зустрічає в Інтернеті, заявки, щоб продовжити свою саперну справу, в якій має і знання і досвід, і навіть натівський сертифікат по саперній справі, бо навчався в Польщі.
Він розповів про свій бойовий шлях, свою сім'ю та найбільшу мрію.

Народився чоловік на Закарпатті. Але батьки, ще коли йому було 2 роки, переїхали у Хлоп’яники. Тут він закінчив школу, потім навчався на будівельни­ка. А потім одружився із своєю сусідкою Наталією. Судячи з того, що нині чоловіку 36 років, його дру­жині 34, а старшій доньці через тиждень 18, то пара досить рано взяла на себе непохитну відпо­відальність за створення своєї сім’ї. Це ми відчує­мо, далі знайомлячись із цим дивовижним подруж­жям. У батьків чоловіка було восьмеро дітей, по­рівну синочків і донечок. Три сини стали військо­вими. Один брав участь у антитерористичній опе­рації у 2014 році. Найменший Михайло, 1997 року народження, присвятив себе військовій професії із 18 років, підписавши контракт, перебуває на війні. Неодноразово вони пересікалися із братом. Одного разу навіть жили по сусідству і генератор робив на дві їхні хати. Так було два тижні. А іншого разу на Бахмутському напрямку більше місяця працювали, завдання у кожного були різні, але коли випадала можливість спілкувалися, пили каву.

За словами Руслана В’ячеславовича, звістку про початок війни в Україні він почув, будучи на заро­бітках у Польщі і вже 24 лютого 2022 року майже стояв на кордоні, щоб їхати в Україну. Але дружи­на повідомила, що дорогу заполонили танки і по­вертатися поки що ніяк. До того ж, можливо дове­деться переправляти дітей у Польщу. Руслан знав, що його сім’я у небезпеці і він повинен її захищати. Стримували його колеги-атошники з їхньої брига­ди по будівництву, відмовляли і казали, що зробити він нічого не зможе, спочатку будуть брати на служ­бу підготовлених.

Довго вони міркували, була думка їхати всією сім’єю у Польщу, але у чоловіка була одна ціль: йти воювати.
- Коли під... відійшли, вибачаюсь, що так нази­ваю, інакше не можу, хоч хтось називає їх окупан­тами, та які вони окупанти, тільки під.., я зміг повер­нутись додому, - пригадує чоловік. - Це був поча­ток червня. Знову ж таки хлопці стримували, ради­ли не бігти відразу добровольцем у військкомат, а чекати повістки, бо на той час добровольців не реє­стрували так, як мобілізованих. Та довго Руслан не чекав. Коли в селі вручали повістки, він підійшов до військових і попросив виписати йому повістку. Так, кажуть, нема тебе у списках.

Спочатку 2,5 місяці він проходив навчання на са­пера у м. Кам’янець-Подільському, а потім попав у 92 бойову бригаду м. Харків. Тоді саме почалось визволення Куп’янська і прилеглих міст. А взимку потрапили у Луганську область. Там дуже все було заміновано. І якщо казати про найяскравіші момен­ти і емоції, то це тоді, коли ти в повному складі по­вертаєшся з успішної задачі. А через деякий час тобі повідомляють, що завдяки якісно виконаному завданню, вдалося зберегти життя інших і наші по­зиції та успішно уразити противника.

На землі, де ніколи не перебував і не знаєш міс­цевості, завжди для орієнтації служать карти. У са­перів для роботи тільки вмілі руки. Крім власного спорядження, вони на собі несуть велику кількість боєприпасів, мін, гранат для замінування ділянки. Приміром вага МОН-90, МОН-200 12,5 кілограмів одна. На позиції сапери виходять піші, танки і бро- нетехніка зупиняється значно раніше. Найближче, що спробували вони під’їхати, то це за 2 кілометри до позиції, до нуля, але повернувшись, вони поба­чили свою розбиту машину. На завдання вони ви­ходять не поодинці, а 4-5 чоловік.

Навчаючись, воїни одержують не тільки знання бою, а й морально загартовуються і саме дякуючи цьому, Руслан морально налаштував дружину тоді, коли вже відчував страшне і не виходив на зв’язок по тижню, він казав прямо і відверто: «Якщо тобі подзвонять побратими і скажуть, що я двохсотий, ти повинна будеш вистояти і прийняти». А між со­бою вони домовилися, що на крайній випадок всі скажуть правду своїм дружинам і не будуть прихо­вувати, якщо дістати тіло буде нереально та не бу­дуть казати, що безвісти пропав. У своїх побрати­мів вони вірили, бо всі були надійні, перевірені.



Коли їхню бригаду, яка працювала на Бахмуцькому напрямку, рознесло повністю, тоді так склалася си­туація, що всіх побратимів поприєднували до різ­них бригад і Руслан попав до інтернаціонального легіону, оскільки добре знав польську мову, тоді він часто воював із штурмовиками.

- Дякуючи їм, я мав аптечку НАТівського зраз­ка, хоча я і сам собі замовляв її з Чехії, - розпові­дає військовий. - Нам видавали медикаменти, але вони не такі були зручні і дієві, як ці. У наших аптеч­ках дві таблетки, одна ібупрофен у випадку, якщо контузить, треба проковтнути, щоб не було блюво­ти. А там спеціальні колбочки з голками - крутонув і собі вже уколов. Коли мене контузило, я ними ско­ристався.

До речі, і ліки, і сухпайки ворога теж спробували, бо коли проходить без їжі більше 4 діб, то розумі­єш, що треба щось вкинути в рота для відновлен­ня сили, хоч абсолютно нічого не лізло в горло. А ще намагалися не їсти, не пити, щоб не захотілося в туалет, бо вилізти з нори було нереально, ти відра­зу будеш труп. Тоді, на початку війни, не було таких дронів, як зараз. Були мавіки і найважче, що вони могли принести, це гранату, навіть пляшка води для його була важкою. Теперішні дрони можуть прине­сти і протитанкову міну, вагою 10, 20 кг.

Ситуації були різні, доводилось у одній норі пере­бувати 3 доби із трупами та ще і у спеку. Після того, як виходили, ще декілька діб смердів і на язику був трупний запах. «Ми навчились сприймати все як є, по-іншому ніяк, це ж війна і зациклюватись на цьому не можна, інакше зламаєш психіку», - каже боєць.
А були й приємні ситуації.

- Попали під обстріл, вскочив до окопу. Лежимо. Знайомимося. Ти звідки - питаю, каже з Чернігівщини, а конкретно із Городнянщини і знає мою рідну се­стру, яка заміжня за чоловіком з того села.

Військові бувало при можливості рятували до­машніх улюбленців, які покинули домівки і блукали серед поля. Там, де вони зупинялись, до них прихо­дило багато котів і собак. А загалом на полях стада­ми ходили корови, коні, цілі свиноферми. Цивільні могли забрати їх зготувати, а у військових були інші цілі - треба було вийти живими. Бачачи таке, вирі­шили, що і вдома потрібно збути все господарство. Адже у випадку, якщо доведеться евакуюватись, то не болітиме душа за корову чи порося.

Руслан вдячний людям Харківщини, особли­во сусідам, які дуже їм допомагали. А ось, напри­клад уже у Костянтинівці, квартиру знімали за 20­25 тисяч гривень у місяць, у Дружківці - 35-40 тисяч плюс окремо за комунальні послуги, хоча ні газу, ні води там практично не було. Хлопці навчилися півторашкою води і помитись, і попратись, і напитись - людина до всього звикає.

Поранення Руслан Гернешій отримав 18 жовтня 2023 року між Кліщіївкою і Андріївкою.

- Ми вже відпрацювати на красоту, тобто тихо прийшли, тихо пішли. Але тільки повернулись на евакуацію, як нам поступила інша задача: треба за­брати двох трьохсотих, одного з них з нуля. Одного, вийшло так, що я вже затяг у нору і він сказав, що по нього приїдуть на квадроциклі. Одним словом, ми і цю виконали задачу і все вийшло нормально. А потім, коли приїхала машина на евакуацію, нас зі­бралось дуже багато. Ми домовились, що залазить перший трьохсотий, подаємо другого, а потім ми за ними. І в цей момент ракета попала під кліренс ма­шини і здетонувала. Хто був у машині не постраждав, а ті, хто ще не встиг заскочити і були біля ма­шини, нас відкинуло вибуховою хвилею, контузи­ло, ми одержали поранення, але не тяжкі. Ми да­вай знову добиратись до машини і тут прилетіла 120 міна. 10 чоловік і всі трьохсоті, один двохсотий. Ми знали, що буде і третій приліт - треба було ку­дись ховатись. Але настала глуха ніч, суєта. Я по­бачив посадку і мені вдалося до неї добратися. Там було семеро військових, в мене була рація, тільки я не міг фізично спілкуватися, не чув нічого, хоча бачив, як сиплеться бліндаж, значить десь близь­ко йдуть обстріли. Товариші мені допомогли від­різати все, що висіло на руці, решту забинтували. По рації нам сказали так: якщо хочете жити, му­сите пройти в тил якнайдалі, хоча б на кілометр, ближче нас не можуть забрати, ведуться обстріли. Щоб пройти той кілометр, я поставив кожному за­дачі (Так діяв Руслан, бо він, як головний сержант взводу, мав взяти на себе відповідальність за всіх - авт.). Я йду перший, дистанція 50 метрів, якщо впа­ду, бо втратити свідомість можна в будь-який мо­мент, щоб інші хоча б стягли мене в сторону, щоб не переїхав танк. Тоді другий виходить, за ним той, що менше поранений і так далі. Я дійшов до доро­ги, якою їхала інша машина, і я махнув рукою, так­сі зупинилось і мене закинули у пікап і там я виру- бився. Прийшов до свідомості, коли мене клали на носилки. Після мене доставили до Костянтинівки, далі у Харків, тут ми ще зустрічались із побратима­ми, а потім наші дороги розійшлися.

Ні робота у 500 метрів від ворога, ні зустріч з ними віч-на-віч, ні тяжке поранення - ніщо не зламало муж­нього захисника. Руслан ніколи не втамовував біль горілкою, не вживав її, щоб заспокоїтись. Він взагалі ніколи за своє життя не палив.

Лікування тривало цілий рік. Ось у жовтні цього року була вже остання операція - в інституті отола­рингології у Києві поставили імплант.

Про те, що сталося із чоловіком дружина Наталія дізналась пізніше.

- Казав, що він у лікарні, бо трішки контуже­ний. Прокапається і все, - долучається до розмо­ви Наталія. - Я чую, голос зовсім не такий. Я йому відразу ультиматум: я їду до тебе. А він зразу свій ультиматум: до мене ти не їдеш, ти чекаєш мене дома.

- Насправді, дуже хотілось побачитись. Але тоді Харків часто обстрілювався і наражати дружину на небезпеку я не міг, - зізнається чоловік.

А дружина, щоб себе тримати, сиділа, складаючи тисячні, а то і двохтисячні пазли. На одну таку ве­личезну картинку йшло менше 5 днів.

Потім лікувався у Сумах, а вже перебуваючи у Чернігові міг на вихідних приїхати додому, де най­краща реабілітація. Тут його чекали дві доньки. Наталія, не боячись, обробляла руку, пізніше по­правляла стан домашніми тортиками. Бо, як каза­ла, однокласниця, після поранення він повернувся схожий на 9-класника.

- Що може бути краще за відновлення у рідних лі­сах, на риболовлі, - каже Руслан.

Наталія пригадує, як у перші дні повернення до­дому його підтримували побратими:
- Побратими для них - це вище ніж брат. Для них це не просто слово. Коли вони телефонува­ли, він всім цікавився, я спостерігала, як він з ними розмовляє, у нього зовсім інший настрій, він вза­галі довгий час не хотів виходити на вулицю. А я: «Сходи за хлібом, бо я зайнята». Я шукала причи­ни, щоб він вийшов до людей.

Разом сім’єю вони знову побували у Польщі. Трішки відпочили, та головне для Руслана: він спробував чи зможе далі продовжувати працювати будівельником. Адже пенсія, яку він одержує по ін­валідності, не забезпечує їхні потреби.
- Треба десь заробляти гроші, - каже він. - Хочу знайти себе у саперівській справі, бо вважаю, що достатньо одержав знань і навичок, щоб і далі роз­міновувати ділянки.

Пшек - такий позивний мав Руслан через вмін­ня «пшекати» по-польськи, дуже відповідальний і на себе бере всі обов’язки, будучи чи то на війні, чи вдома, таким чином дбаючи про оточуючих. Про своє 35-річчя він нічого не сказав побратимам, щоб нічого не придумували і не організовували. І дру­жині наказав не метушитися і не висилати нічого. Каже, що на той час склалась така ситуація, що в нього була єдина мрія: щоб тіло повернули додому і похоронили по-людськи.
А теперішнє його найбільше бажання - щоб всі українці жили в мирній і вільній Україні. Власне за це він і боровся.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: