Cім'я Александренків із Лукнова виховує 5 прийомних дітей і троє рідних

Добавить новость

Пятница, 20 Октября 2023 19:34  |  Просмотров: 1067

Майже два роки тому сім'я Александренків із Лукнова, у якій мама Світлана, тато Сергій, синочки Андрійко і Толик, поповнилася трьома прийомними дітьми, а понад рік тому до їхньої родини приєдналося ще двоє дівчаток. Тож нині їх, непосидючих і галасливих, у родині семеро. Як же вдається справлятися з сімома дітьми, і розпитували багатодітну маму.



Аби не розлучати сім'ю

Сім’я...Що може бути важливішим у житті! Це той маленький світ, у якому ти почуваєш себе потрібним, захищеним, ко­ханим.. .Це дім, де тебе чекають і люблять і, не зважаючи ні на що, підтримують. Це батьки, які віддають дітям усю свою душу, і діти, які мають виховуватися лише в любові. Так має бути, але, на жаль, не завжди так є.

Світлана Александренко завжди мрія­ла про велику родину. А кілька років тому остаточно вирішила: прийшов час узяти на виховання дітей з інтернату. Обговорила це з чоловіком, мамою Любов’ю Анатоліївною, яка, до речі, живе з ними під одним дахом. Ще раз усе гуртом обдумали, обговорили та подали заявку до соціальних служб, пройшли відповідне навчання.

- Обговорювали ми це і зі своїм стар­шим сином Андрієм, якому на той час було майже дев’ять років. Толику ж лише рік був, - про початок надважливого рішення і перший крок почала розмову Світлана. - Андрій не проти був нашого рішення, лише одне побажання мав, чи то скоріше вимогу, аби хлопчик, якого ми візьмемо, не був старшим за нього. Бо ж син переживав, що він його може ображати. Своє побажання ми озвучили працівникові районної служ­би у справах дітей. Але.Невдовзі нам телефонують із Новгорода-Сіверського і кажуть, що є троє дітей, сестричка і бра­тики: шести, семи і чотирнадцяти років. І нас запитали, чи не хотіла б наша сім’я взяти їх. Бо ж якщо ці діти не потраплять у нашу родину, то їх, рідних братів і сестру, доведеться роз'єднати. Тож ми ще раз це проговорили вдома. Розповіли Андрію, що склалася така ситуація. Він погодився, і ми поїхали до Ніжина, у заклад, де тимчасово знаходилися діти, знайомитися.

Знайомство відбулося вдало. «Наші» - зрозуміли Александренки. І вже невдовзі шестирічна Настенька, семирічний Максим і чотирнадцятирічний Денис знайомилися з новою родиною і новим лукнівським будинком.

- Ближче знайомство з дітьми вже вдо­ма, яким воно було? - запитую у багато­дітної мами.
- Непростим. З однієї сторони радісним, бо в нашій родині поповнення, з іншої - бо­лючим через те, що ми побачили, наскільки цим дітям несолодко в житті було. Скільки всього їм довелося пережити, - говорить Світлана. - Нам ще директорка Ніжинсько­го центру соціально-психологічної реабі­літації дітей сказала, що дітки хороші, не мауглі, як вона тоді висловилася. І справді, вони - хороші. Але ж відразу було помітно, що батьки їхнім вихованням не займалися. Діти не знали, як себе можна поводити в тій чи іншій ситуації, що є неприпустимим. Словниковий запас - мінімальний, та хіба ж могло бути інакше, коли жодна дитина школу не відвідувала. Що малі, що стар­ший уже у нас вчилися і ручку тримати, з прописів починали, абетку вчили. Важко було, дуже. Та справилися, хоч і довгим був цей процес. Щиро дякуємо і школі, і вчителям, які допомагали.

- А що ж у них були за батьки, що дітей так запустили?
- Діти не дуже хочуть про них говорити. Тож не обговорювали. Знаю, випивали дуже, - говорить Світлана і додає, - а забрали їх від горе-батьків, коли їхній батько ледь хату сусідську не спалив. Тобто він свою підпалив, і вогонь уже підібрався до сусідньої. Туди приїхали і пожежні, була і поліція, яка, коли побачила, в яких жахли­вих умовах живуть діти, забрала їх. Дев’ять місяців вони знаходилися у Ніжинському центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей, а потім до нас потрапили. І тепер вони - наші, наша сім'я.

Мрія про велику родину

- Згодом у вас же ще двійко сестричок з'явилося. Ви планували дітей ще брати чи це спонтанне рішення?
- Звичайно, планували. Вони стали частинкою нашої родини влітку минулого року, після того, як у дівчаток мама померла і вони лишилися одні. На той момент Каті було 7 років, Софії - 9, - відповідає Світла­на Александренко. - До речі, у нас зараз семеро дітей, але ж хочемо - десятеро. Тож як тільки піду на пенсію, так і буде, - посміхається.

До речі, Світлана - багатодітна мама, яка ще й працює. Вона - поліцейська. Тато сімейства донедавна ще теж трудився у місцевому сільгосппідприємстві. Тож поки батьки на роботах, діти з бабусею. До речі, гостювали в Александренків спонтанно, тому тато, на жаль, в кадр не потрапив: у сільськогосподарських турботах був.

- Діти до вас звертаються мама і тато. Вони відразу вас так з чоловіком почали називати, чи до цього прийти мали? Чи, може, ви це обговорювали з дівчатами і хлопцями? - цікавлюся.
- Ні, ми про це навіть не говорили. Вони самі і з самого початку почали так до нас звертатися, - про ось такий дуже особистий момент для кожного з родини поговорили зі Світланою.

Ніде правди діти, навіть між рідними дітьми у сім’ях не завжди взаєморозуміння, гарні стосунки є. А як же в родинах, де є прийомні діти? Чи вдається їм ладити між собою? Тож торкнулися у розмові і цього питання.

- Я їм із самого початку наголошувала, що ми - одна сім’я і, не зважаючи ні на що, вона у нас - найкраща. Що вони всі між собою брати і сестрички, що вони мають любити один одного, допомагати, підтри­мувати і, якщо треба буде, - захищати. Говорила про це і тоді, не втомлююсь по­вторювати це постійно. Бо ж іноді буває і сваряться, і сердяться один на одного, - пояснює Світлана.

- У великій сім’ї і роботи багато. Як ви розподіляєте між собою обов’язки? - і про щоденний побут запитую багатодітну маму.

- У нас є правило: якщо працювати - то всі разом, і відпочивати - теж гуртом. Якщо, наприклад, хтось посуд миє, то інший уже сухий посуд на місця розставляє, хтось пилососить.., - розповідає мама великого сімейства і додає, - звичайно, не завжди всі беруться до роботи, як тільки їм сказали, буває, що і сачкувати умудряються. Тоді і тон прохання доводиться підвищувати, або ж забороняю брати в руки телефон чи гратися. І це не покарання заради того, щоб покарати, вони ж мають цінувати роботу інших, має бути взаємоповага.

А ще мене, як жінку, маму, цікавило болюче кухонно-обіднє питання. Літро­вими каструльками в такій великій сім’ї ніхто обіди, звичайно ж, не варить. Лише велика тара йде в хід - це зрозуміло. А що робити, коли у кожного свої гастрономічні вподобання і є якась нелюбов до певної справи? Який тут вихід?

- Та нема у нас особливих проблем із харчуванням. Звичайно, усі люблять ви­пічку, піцу, бутерброди. І я не проти цього. Але в нас є умова, що кожен щодня мусить випивати по три чашки козячого домашньо­го молока, - частково задовольняє мою ці­кавість Світлана. - А взагалі, якщо дітвора сьогодні хоче червоний борщ, а лише один із дітей - зелений. То варимо і той, і інший. Просто одного більше, іншого — менше.

- І наостанок: як вдається не ділити ді­тей на рідних і прийомних?
- Вони - всі наші, всі рідні. Коли брали на виховання дітей, навіть коли обдуму­вали це питання: було чітке усвідомлення того, що це будуть мої діти, і що я їх люби­тиму так само, як Андрія й Анатолія. Бо ж кожна дитина у світі заслуговує на те, щоб її любили, мати люблячу сім’ю. І хотілося б, щоб усі діти з’являлися на цей світ від любові, і у цій любові виховувалися, - сво­їми роздумами поділилася мама великого сімейства.

Джерело: “Нові горизонти”, Ірина Боровська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: