Олександр Рітік з Ядут тричі багатий. Та ще й у квадраті

Добавить новость

Среда, 24 Июля 2024 17:10  |  Просмотров: 1089

Їхні життєві дороги перетнулися 17 років тому. До того часу Олександр Рітік, уродженець Сумщини, вже кілька разів змінив роботу, тільки-но вла­штувавшись у геологічну бригаду. З дітьми якось не склалося, як і з шлю­бом загалом. Подружній досвід, а заразом і троє дітей мала й Віра Нови­кова. І вже, мабуть, не сподівалася на особливі зміни у житті, поки у Ядути не приїхали працювати геологи. Так, випадкова зустріч стала народженням великої, дружньої родини, душа якої - Віра Василівна, а міцний тил - за Олександром Івановичем.



Крок назустріч

Жінка зізнається, що перші кілька тижнів на­віть не звертала уваги, що в селі з’явилися нові люди. А ось Олександр гарну жінку й дітей, які гасали навколо неї, при­мітив одразу. Спочатку не наважувався підійти, а тоді привід сам підвер­нувся.

«Пам’ятаю, був вечір напередодні Дня моло­ді, - посміхаючись, зга­дує Віра Василівна. - Я біля хвіртки розмовля­ла з їхнім водієм, аж він мені: «Дивись, Сашко йде. З квітами. Значить, до тебе, не мені ж їх да­руватиме!» Олександр простягнув мені букет ромашок (нарвав десь у полі, поки працював): «Завтра, - каже, - День молоді, а ми з тобою ще молоді, тож вітаю». Піз­ніше забіг, на пачці ци­гарок записав мій номер телефону, хоча сам «мо- білки» ще навіть не мав. Подзвонив скоро, почав у гості ходити. Завжди - з гостинцями до дітей, й мені по господарству до­помагав.

Діти Олександра од­разу прийняли, навіть старший син, який на той час ходив уже до 10 класу. Вони могли вечір просидіти за шашками, а малеча з радістю бігала за чоловіком «хвости­ком» на роботу, де той дозволяв лазити на ве­личезних цікавих маши­нах».

«Мені не довелося шу­кати якийсь особливий підхід до дітей, - зізна­ється вже Олександр. - Адже поруч завжди була мати, яка контролювала будь-яку ситуацію. Вона мене підтримувала, десь - і виховувала (сміється). Віра одразу мені спо­добалася. І страху, що щось може не вийти, не було. Бо я впевнений: у житті не потрібно бояти­ся жодних змін. Усе, що відбувається, - лише на краще. Здавалося б, до нашої зустрічі у мене не було стабільності, до­велося змінити багато робіт. А тоді я почав пра­цювати у геології, яка й привела мене у Ядути, до Віри Василівни. Я в один момент знайшов себе і в професії, і в родині. І до сьогодні ми — разом».

Виконувач дитячих мрій

Зі кілька місяців після знайомства Олександр остаточно переїхав до Віри Василівни. Скоро родина купила й роз­будувала спільний бу­динок, бо ж місця тре­ба було багато: у пари, окрім старших трьох дітей, народилося ще й трійко спільних.

«Олександр став не тільки чудовим чолові­ком, а й хорошим бать­ком, - говорить жінка.

- Пам’ятаю, як вперше взяв на руки нашого старшого сина. Обереж­но так тримав, казав: «Такий малий, поміща­ється у двох моїх до­лонях. Він - як моя ксе­рокопія!» Костя й зараз - весь у батька, такий же міцний і високий. А коли з пологового привозили донечок, Настю й Марга­риту, то вдома нас чека­ли квіти й кульки. Здава­лося б, дрібниця, але так приємно, коли родина влаштовує ціле свято.

Сьогодні Кості вже 16 років, за рік стане студентом. А наймолодшій Маргариті у вересні - 11 років. Усі вони - моя під­тримка й опора. Роботи в нас завжди багато. Бо ж у великій родині разом із дітьми ростуть і їхні потреби. Ми з чо­ловіком намагаємося дати їм все, тож і чимале господарство тримаємо (корова, свині, птиця), і працюємо обоє, і землю обробляємо. Все встига­ємо, а діти нам допома­гають».

«В мене робота - вах­това, тож коли треба вчергове їхати, я на тиж­день наперед все обхо­джу, підтягую роботу, щоб потім сім’ї не було зайвих клопотів, - додає Олександр Іванович. - Та й найстарші сини мо­жуть допомогти, раптом щось термінове. Так і живемо: працюємо, рос­тимо, вчимося...»

«Невже й на уроки часу вистачає?» - диву­ємося ми.

«Аякже! - підтвер­джує Олександр Івано­вич. - Хлопці, як хлопці, великого бажання вчи­тися не мали. А ось коли Настя попросила мене про допомогу з матема­тикою, то ми разом за­ймалися і в 5, і в 6 класі. А тепер вона у нас - від­мінниця!»

«Чоловікові взагалі чу­дово вдається поєднува­ти корисне з приємним, невеличкі сюрпризи влаштовувати, - додає Віра Василівна. - Наприклад, піде зі старшими дрова заготовляти, а тоді нас з дівчатами кличе: «При­ходьте, біля вогнища по­сидимо, сала посмажи­мо». Коли діти просять на річку купитися чи на риболовлю - ніколи не відмовить, завжди увагу приділить. Коли почув, що Костя з Настею про гітару мріють, за кілька місяців підшукав підхо­дящий інструмент. Тепер опановують й музичну науку».

«Та й діти у відповідь до нас уважні, ніколи не забудуть привітати бать­ка й матір, - підтверджує Олександр Іванович. - У нас взагалі так заве­дено, щоб жодного дня народження не пропус­тити, кожне відсвяткува­ти. Хоч нас і багато, ми завжди запрошували ще й друзів, хрещених, з му­зикою і піснями весело проводили час. Зараз, звісно, не співається, але у спілкуванні ми намагаємося підтримувати теплі стосунки».

«Олександр у нас не тільки батько чудовий, а й дідусь відмінний, - про­довжує Віра Василівна. - Він ніколи не ділив дітей на «моїх» і «наших». Тож коли у старшої доньки народився перший онук, ми всією родиною поїха­ли його зустрічати. За другим він сам дочку до пологового відвіз. Я ще тоді дуже хвилювалася, а він заспокоїв: «Якщо я відвіз, то гарантую - все буде добре!» І я в тому вже ні хвилини не сумні­валася!».

«А є щось таке, що діти можуть довірити лише батьку?» - питає­мо наостанок.

«Дівчата часто про­сять одну страву їм при­готувати, - посміхається Олександр Іванович. - Взагалі-то, куховарити в мене виходить. На день села, приміром, 100 л кулешу та 70 л ухи якось довелося наварити. І ні­чого не залишилося, все поїли. Але моїм дівчат­кам найбільше смакує смажена картопля «від батька». Кажуть, смач­нішої ні в кого не вихо­дить. Чому? Бо я, коли готую, у страву вкладаю душу, роблю з любов’ю. Тоді вона й смакує. Так і в житті: до всього треба підходити з любов’ю».

Джерело: “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриененко 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: