Танкіст Володимир Левченко: «Україну не зламати, будемо жити ще краще»

Добавить новость

Среда, 6 Сентября 2023 17:36  |  Просмотров: 1829

У серпні сонце золотить крони дерев. Над головою - безкрає синє небо. Дерева пишно вбрані в яскраві зелені шати. Попід ними повсюди густо росте трава, усіяна барвистими вогниками літніх квітів - дзвоників, конюшини, волошок, ромашок... А над ними пурхають метелики та гудуть всякі мушки. У цьому літньому мі­сяці чудовий дзвінкий голос - то співають високо в небі або у вітах дерев птахи - вранішній жайворонок, маестро-соловейко, веселий говіркий горобець. А ближче до вечора музика літа змінюється - то всту­пає хор цвіркунів, що не замовкає аж до самого ранку в мальовничому Подолі. В один із таких прекрасних серпневих днів молода дівчина-красуня Аліна із Подо­лу вирушила на роботу до столиці, а працювала вона там по своїй спеціальності - кухарем.



Приїхала у Київ дуже пізно, там її зустріла подруга. Чекали маршрутку, аж тут до них підійшов молодий хлопчина, привітався, познайомилися. Як з’ясувалося, молодь жила в одному районі, тож Володимир запро­понував викликати таксі, щоб всім раніше бути вдо­ма. З цього знайомства в серпневу ніч і розпочалася історія кохання Аліни і Володимира.

Як годиться, наречений приїжджав просити руки в село до тата і мами Аліни. Побралися молодята. Наро - дився маленький синочок Єгорка. До речі, Володими­ра знають в селі, як гарного грибника і рибалку. Своє вміння як до механіки, так і до рибальства, передав своєму синочку. Як говорить: «що сам умів, того і сина навчив». Одним словом, виховав собі гідну заміну.

Володя забрав дружину у село Спаське Конотопсько­го району Сумської області. Там і проживають до цьо­го часу, хоча навідуються до батьків у Поділ. Онучок Єгорка кожні літні канікули у дідуся і бабусі. Для них він і розрада, і неабияка допомога. Слухняний, ввічливий, гарно навчається в школі.

Все в Левченків, як у добрих господарів: і сина виро­стили, і сад посадили, і будинок збудували. Жити б і радіти, але клята війна 24 лютого поділила життя не тільки цієї родини, але й нас усіх на «до» і «після».
Володимир Вікторович Левченко з перших днів війни пішов в тероборону на 4 місяці, бо жахіття творилося по всій Сумській області. Люди переховувалися у по­гребах, плазували по городах, щоб нагодувати худобу та й собі щоб щось приготувати поїсти. Це був жах!

Чоловік заради майбутнього сина, дружини, батьків пішов на війну. «Я не дам глумитися тим оркам над моєю ріднею», - говорив захисник.

- Після широкомасштабного вторгнення я прий­шов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, щоб стати на захист своєї країни, - розповідає Володимир. - Керувало мною бажання якнайшвидше вигнати цю нечисть.

Невдовзі Володі вручили повістку. Він, не вагаю - чись, зібрав свої речі, а дружину лише поставив до відома: «Я знаходжусь у Волинській області на нав - чанні, буду там 2 місяці». Отак, нікому не сказавши і не попередивши рідних, пішов на війну командир танка 87 механізованої бригади Володимир Лев­ченко.

Що цей чоловік сміливий і відважний говорить те, що він багато років встановлював височезні сцени, подіуми нашим відомим зіркам естради.

Зразу ж після навчання Володю перекинули в Часів Яр Донецької області, де і відбувся перший його бій. Там загинув їхній комбат, Герой України Дмитро Коцюбайло, позивний «Да Вінчі».

- З усього, що трапляється на війні, найважче - втрачати побратимів. Це нестерпно болісно, - твер­дить Володимир Вікторович. Разом зі своїм екіпажем тепер б’є ворога на Дніпровському напрямку.

- Свій танк ми любимо, - говорить Володя, - хоча, звичайно, і старенький. Працюємо осколково-фуга­сними, кумулятивними, бронебійними снарядами. Порівнювати цей танк з іншими не можу, оскільки знайомий лише з ним, якби був „Леопард“ - міг би щось про це сказати. Але якщо немає іншого, щоб воювати, - і це добра машина.

Прикриваємо піхоту, працюємо із закритих вогне­вих позицій, ведемо бойові дії. Найголовніше в ро - боті - щоб була взаємодія та взаєморозуміння. Щоб екіпаж працював, як єдине ціле - потрібно знаходи­ти спільну мову.
На важкість бойової роботи не скаржиться, на тех­ніку не нарікає, командою задоволений. Але неодно­разово хлопці вкладають свої кровно зароблені кошти на ремонт свого старенького танка, на мастила, паль­не, на запчастини. Саме головне, щоб техніка працю­вала, бо від цього залежить життя наших захисників.

- Ми захищаємо свою землю, свої родини, а вони йдуть вбивати і нищити. Я гадаю що все відновиться і буде, як раніше. Україну не зламати, будемо жити ще краще, як кажуть, - більш впевнено», - говорить танкіст. Ділиться він і своїми мріями. Їх небагато: перемога і відпочинок із побратимами, сім’єю.

- Моя мрія - це наша велика Перемога. А потім можна дати широкий клич: усім на берег - з вудками, рибали­ти, відпочивати.
Тож щиро бажаємо, щоб ця мрія нашого захисника-танкіста здійснилася, щоб повернувся він із своїми побратимами додому в свої сім’ї і далі продовжили життя в мирній, незалежній і квітучій Україні!

Джерело: І. САКУН, "Срібнянщина"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: