Герой-танкіст Ярослав Маджуга: «Після війни повернуся працювати в театр ляльок»

Добавить новость

Четверг, 21 Декабря 2023 10:50  |  Просмотров: 2511

Ярослав Маджуга – актор лялькового театру. В нашому обласному театрі ляльок імені Олександра Довженка працює ціла акторська династія: тато – Ігор Маджуга, його сини – Ярослав і Роман, та невістка Оля – дружина Романа. Ярослав щиро обожнює свою професію: грати вистави та приносити радість дітворі. До того ж, цей добродій має і яскравий літературний талант – мені він запам’ятався своїми дотепними гуморесками.



Втім, тільки-но в 2014-му російська орда віроломно напала на Україну, Ярослав, не вагаючись, пішов захищати нашу незалежну державу. Танкіст Маджуга звитяжно воював з проклятими кацапами на Луганщині. Адже наші чернігівські танкісти постійно, багато допомагали легендарному «Айдару», брали участь у запеклих боях. Нерідко ночували просто серед поля, прямо на землі, хто де влаштується. Ярослав, наприклад, підстеляв трофейні чохли, а замість подушки підмощував бронежилет із патронами…

Вижив, повернувся з Донбасу до своєї улюбленої та мирної роботи в чернігівському ляльковому театрі, почувався щасливим; проте усвідомлював, що шовіністична росія на цьому не зупиниться й може спалахнути велика, повномасштабна війна. Тож Ярослав був готовим знову взяти до рук зброю.

Так і сталося, причому божевільному російському «царю» заманулося загарбати всю Україну, тому полчища московитів посунули на Чернігів, Київ, інші наші міста та села. І Ярослав Маджуга став на герць із загарбниками – пішов добровольцем до військкомату й невдовзі вже завзято обороняв рідний Чернігів, а тепер відважно воює на Сході.

– Ярославе, пам’ятаю тебе ще малим хлопчаком, котрий відвідував мою літстудію. Скільки тобі зараз років?

– Тепер – 34. Постарів. Авжеж, війна додає років… До речі, тато, Ігор Олександрович Маджуга, старший лейтенант запасу, котрому вже 58 із половиною, збирався йти зі мною до військкомату. Втім, подзвонила бабуся, Ганна Іванівна, й повідомила, що дуже важко захворів дідусь – Володимир Михайлович, інвалід першої групи, ветеран Другої світової війни, нині йому – вже 98-й іде. Тому тато змушений був залишитися, доглядати за дідусем. Просто не можна було зоставити тут, у Чернігові, одних бабусю й дідуся.

Пам’ятаю, кацапський снаряд від «Града» влучив у чергу людей, що чекали на хліб, на вулиці Доценка біля супермаркету «Союз». Втім, у наш будинок на Доценка, № 6 також ворожа ракета влетіла. Дім постраждав, однак вистояв, принаймні в ньому тепер можна мешкати…

– Ти, як і в АТО, – солдат? Не підвищили у військовому званні?

– Так, звісно, «вічний» солдат. Мені кар’єра ні до чого... Я не для цього воюю. Служу навідником танка. Взагалі, я раніше воював на танку «Т-64». Проте потрібно було наразі терміново перевчитися на «Т-72». Просто якраз мали ми саме такі танки, котрі «віджали» у росіян. В принципі, я за двадцять хвилин тоді зорієнтувався, але повчився кілька днів, доки все належно освоїв.

А далі ми воювали біля села Іванівка, край дороги. Нам чітко сказали: «Всіх ворогів, усе, що їхатиме, знищувати без розбору…». Тож ми стріляли з усіх сил, старалися, однак рашисти навіжено гатили й по нас. І вони наш танк таки підбили з міномета. Однак ми, дякувати Богу, залишилися живі!

Пам’ятаю, як годин дванадцять повзли болотами, доки добралися до Киїнки. Навіть чули, як кацапи між собою перемовляються. Вони їздили повз нас, але не помітили.

– Потім тобі дали інший танк?

– Авжеж, теж «Т-72». І ми воювали на перехресті Киїнка – Павлівка, це перед мостом. Ми вартували трасу – мій екіпаж та сусідній. А за мостом були загарбники. Їхні снайпери працювали, ДРГ лазила. На жаль, наш командир танка загинув – ДРГ вбила… З нами воювала навідниця Настя, з сусіднього танка, на сьомому місяці вагітності. Оце – справжня бойова подруга. Як вона завзято «мочила» кацапів, це треба було бачити! Подарувала мені кросівки, бо я був у кирзових чоботях, – отак просто пішла й купила мені взуття. Настя – жива, і зараз самовіддано служить у ЗСУ, а немовлятко – у її батьків.

У Киїнці кацапи скажено нас обстрілювали. Прилітало!.. Дошкуляли їхні авіабомби. А наш бліндаж був біля дороги. Якось я саме роззувся, щоб ноги хоч трохи відпочили, бо до того давно не роззувався. Був там у центрі бліндажа, раптом – авіабомба! Так мене землею засипало, що сам, як не борсався, не міг вибратися. Тож хлопці буквально витягнули мене за ноги з-під землі! Звісно, збоку це доволі кумедно виглядало, проте мені було не до сміху.

Отож ми постійно стріляли по окупантах, ті запекло обстрілювали нас. Тому Киїнку ніколи не забуду. Таке місиво!

– Знаю, тебе там кацапи поранили…

– Залишився живим, проте поранило мене, на жаль, доволі дошкульно. Довелося лікуватися. Я втратив один палець на руці… Також потім, у нашій обласній лікарні, з мене витягнули аж п’ятнадцять уламків. І я надзвичайно вдячний цим добрим людям! Причому чотири осколки витягнули з сідниць – оперував мене проктолог. Це – чудовий добродій! Втім, залишилися досі ще три осколки в нозі та осколок лиш за два сантиметри від печінки… Не змогли витягнути, надто ризиковано. Але щиро дякую, що «поремонтували» мене, як зуміли.

А далі був у чернігівському госпіталі, в київському шпиталі. Потім був два місяці на реабілітації в Чернігові. Але нога ніяк не заживала, гноїлася… Втім, відправили мене воювати на Схід. А там як побачив ротний – у мене ж буквально тече гній із ноги! То й повернули на Чернігівщину. Тут я служив діловодом, кухарем. Ну, й підліковувався періодично – у Дніпрі, Львові та Трускавці… Виявилося, що у мене ще – остеомієліт, підступна така хвороба.

– Нині ти – на Харківщині, на Куп’янському напрямку?

– Так. Призначили мене спочатку командиром танка, однак я – все-таки навідник, є вже чималий досвід. І мені саме ця справа підходить. До того ж, і командир танка якраз знайшовся. Все гаразд. Кажу ж, я – не прагну кар’єри. Переконаний, кожен має займатися тим, що вміє робити найкраще, особливо на війні, в такий екстремальних, а то й пекельних, жахливих умовах.

Воюю тепер на «Т-64». Техніка – занадто древня, не витримує великих навантажень, ламається. Тож не один танк уже поміняв… До речі, ще в 2014-му був у нас непоганий український танк «Булат». Броні – більше, новіший. Але тоді «Булати» чомусь продали за кордон. Хоча насамперед треба ж належно забезпечувати Збройні Сили України! І чим ті чиновники думали? Точно не головою…

Як ми тепер воюємо? Завзято. Виїжджаємо на крайні (я кажу – останні) позиції, та й гатимо по московських гнидах, даємо жару! Це – мотивує, коли вдається їх «красиво» накрити. Ну, й вони по нас гатять, не шкодуючи власну довбану русню та будь-які боєприпаси.

А нам дуже жаль загиблих бойових побратимів! Це найважче на війні – втрачати своїх друзів, з якими ти вчора курив, розмовляв, пив чай. Пам’ятаю, в одному екіпажі – навідник із командиром – поранені і попечені… Приятель Павло вивів цей танчик з-під вогню, а сам учадів! Я тоді поліз його діставати, дивлюся, а він уже закляк – небіжчик… І раптом скажені кацапські «гради» вперіщили. «Ну, – думаю, – суки, не дають людину дістати!» Втім, із горем пополам, витягли й ледве добралися до бліндажа, принесли вбитого свого героя-товариша на носилках…

І таких бойових епізодів – тьма, щодня, можна годинами розповідати. Бо тут, на Куп’янському напрямку – без перебільшення, справжнісіньке пекло. Це правда. Та ми тримаємося. Нас неможливо перемогти!

– По-моєму, ти тепер не дуже добре чуєш на одне вухо…

– Я на нього взагалі вже не чую після всього, що пережив. Втім, радію, що живий.

– Чув про кацапські «заградотряди», котрі розстрілюють своїх, тільки-но хтось із московитів з переляку повертає назад, відступає?

– Авжеж, розстрілюють. Мої побратими не раз бачили це на власні очі. Стоять такі підари з автоматами й гатять по своїх. Для них люди – це лайно. І головне – оті підари й самі, у випадку чого, не можуть дременути, бо там, далі, глибше, є ще й «треті» довбані придурки, які, не вагаючись, враз відправлять «других» підарів до їхніх пращурів. Ось що там відбувається! Перепрошую, я кажу нецензурно, бо ми на фронті русню так і називаємо. Літературне слово «рашисти» не дуже приживається. Надто інтелігентне стосовно цих паскуд!

До речі, дуже багато кацапських снарядів і бомб просто не вибухають. Падають – і на цьому все… Бо у них – великі запаси ще з радянських часів. Та вони все одно становлять реальну загрозу… Стільки народу там підірветься після війни!

– Ти отримав коротеньку відпустку – десять днів. Однак не встиг приїхати до близьких, як уже вирушаєш на Полтавщину, в Лубни…

– Так, одружуюся. Їду до своєї нареченої.

– Неймовірно! Адже це говорить «старий холостяк», який до війни й не збирався йти до шлюбу.

– Закохався... Це сталося під час війни. Я лежав у лікарні й побачив дівчину. Їй – 24 роки. Вона працювала продавщицею, посудомийкою. Така симпатична, невисокого зросту, чорнява. Одне слово – чудова! Й ім’я таке символічне – Вікторія. Це ж – Перемога!

Вона захворіла… Медики спочатку думали, що у неї – туберкульоз. Але зробили операцію й виявилося, що у Віки – онкологія, рак легенів. Зараз вона проходить хіміотерапію. То я їй постійно тепер допомагаю коштами, підтримую, як тільки можу. І, попри все, у такі важкі воєнні часи, я – дуже щасливий, що ми з нею зустрілися! Й тепер вона, я в цьому переконаний, – моя доля! Тож я візьму шлюб і відпустку там добуду. Бо я там – потрібніший, допоможу по господарству, дрівець нарубаю. Вона у своєї подруги живе. А потім згодна переїхати до мене, на Чернігівщину.

Мріємо мати дітей. Я вже отримав від неї таке «бойове» завдання, адже треба поліпшувати українську демографію. От ми і постараємося! Вона хоче, щоб у наших майбутніх малюків очі були такі, як у мене – блакитні. А вона – кароока. Класна!

– Знаю, твій брат Роман, теж актор лялькового театру, воює.

– Так, на найгарячішому зараз Авдіївському напрямку. Він – командир взводу протиракетної оборони. Молодший лейтенант. Роман – молодець! Він нещодавно допитував полоненого кацапа. Рома питає у того підара: «Як ти сюди потрапив?» А той, уявляєте, відповідає: «Я прийшов лопату просити...». Це – не анекдот, точно так і було, на відео записано.

– Коли закінчиться війна?

– Чесно, не скоро. Таке у мене відчуття. Але, головне, ми переможемо. Нам просто нікуди діватися. Вистоїмо!

– Вже знаєш, де працюватимеш у повоєнний час?

– Ну, як це де? В нашому прекрасному ляльковому театрі, в місті-герої Чернігові. У чоловічій гримерці шухлядки – моя та Романова – досі вільні, їх ніхто не займає. Бо ми там працюємо! Я, коли приїздив, не витримав, зайшов на роботу – одягнув костюм колоритного лялькового персонажа, помахав дітворі, юним глядачам. Вони – такі раді, щиро посміхається, і у мене в душі одразу світлішає.

Це – чудова, дуже важлива робота! Хоча вона не приносить якихось великих грошей та дивідендів, тут не розбагатієш. Однак це – моя улюблена праця для душі, яка приносить неймовірне задоволення та щастя. Що може бути краще? Кохана дружина, улюблена робота, близькі, які мене розуміють, бо тато, брат, дружина брата – талановиті актори й найкращі друзі. Чудове, мальовниче місто Чернігів і наша мирна, незалежна, мила Україна!

Джерело: газета "Чернігівщина", Сергій Дзюба

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: