Ольга Левченко — жінка посеред війни та квітів

Добавить новость

Суббота, 21 Октября 2023 19:34  |  Просмотров: 1485

Жінка - завжди зірка. Чаклунка і Мадонна. Таємничий Всесвіт і китайський ієрогліф. Вона глибока і мудра, її серце завжди відкрите для любові, прощення, для ро­зуміння іншого та всіх законів буття. І тут неважливо, де вона живе - у столиці, сільській глибинці чи в маленькому провінційному місті... Війна глибоко ранить кожну жінку самісінько в її жі­ноче, материнське серце, але її мудрість та вміння любити никуди не зникають - вона мудрішає в ці тра­гічні часи і починає любити по-особливому. І всі ста­ють їй рідними - діти Бучі, Краматорська і Маріуполя. А кожен солдат, що там, на нулі - її сином...



Як наші прилуцькі жінки переживають війну, про що сміються та плачуть їхні серця?

Для цієї важливої розмови я обрала звичайну (і - таку незвичайну!) жінку, яку знаю ще з днів своєї юності - Оль­гу Левченко. Ольга - педагог за освітою, п'ятнадцять років викладала географію в школі, працювала в місцевій турис­тичній агенції, яка на час війни пе­рейшла на режим онлайну, а нині засвоює нову для себе професію флориста. Задоволена тим, що кожен рік чомусь вчиться і пізнає щось нове.
Вона - велика книгоманка, бага­то читає і кожну прочитану історію приміряє на себе, на свою долю. А ще вона багато років грала на сце­ні нашого будинку культури в спек­таклях Віктора Моргуна і Анатолія Кізима.
За кавою ми обговорили майже всі важливі для нас обох (сподіва­юсь, і для читача) теми. Отже, те­пер ділюся з вами деякими цікави­ми думками своєї співрозмовниці.

ПРО ВІЙНУ ТА УКРАЇНУ

-Я, моя донька Діана, онуки Ро­ман і Аліна нікуди не виїжджали, як почалася війна. Не хотілося зали­шати місто. Я знала, що як поїду звідсіля, то все одне повезу війну із собою. Від’їзд нічого не змінить - якщо я повинна війну пережити переживу тут, у рідному місті.

Під час сирен спускалися у по­гріб. Перетягли туди диван, облаштували там своєрідний затишок, щоб онуки не відчува­ли дискомфорту. Роман і Аліна - діти війни. Вони подорослішали за цей час, багато чого зрозуміли.
Маленький семирічний хлопчик пе­ретворився на маленького мужчи­ну. Якщо лунала тривога, він пер­ший хвилювався за всіх: «скоріше у сховище, у сховище...». Зять воює під Бахмутом.

Зазвичай, я не плачу, не пла­кала до війни. Тепер, дізнавшись про смерть дитини в якомусь українському місті під час черго­вої трагедії, плачу. Або - коли ми зустрічаємо кортежі із загиблими прилучанами. Ховаємо найкра­щих.
Рівень невігластва та зазомбованості мешканців росії - заш­калює. В перші місяці війни я розмовляла з сестрами, які там мешкають. Слів не вистачало.

«Ідіть від нас, з нашої країни, по­вертайтесь додому, ви вбиваєте дітей, ідіть», - кричала я їм в те­лефон. Мене ніхто не чув...
Під час війни ми їздили з турис­тичною групою в Румунію. Вони співчувають нам психологічно, емоційно, але вони повною мірою війну не можуть відчути так, як відчуваємо її ми. І це не їх провина.

Для нас, українців, вони зробили безкоштовним вхід до музеїв та замків, але ми цим ні разу не скористалися, бо ми - горді і самодостатні. А коли поверталися, побачили на кардоні нашого українського прикордонника, всі запла­кали і почали співати «Червону калину». П’ять років я жила на Далекому Сході і так страждала від цього - була готова повзти в Україну...
Практично в кожному українці живуть праведний гнів, ненависть до тих, хто прийшов нас вбивати, і це зрозу­міло. А ще я впевнена, що нація не загине, Україна не зник­не... Ми вистоїмо, це безперечно. На жаль, ціною великих утрат. Але у нас прекрасне майбутнє, я вірю в це.

ПРО БОГА

Мої відносини з Богом - це не мої відносини з Церквою. Вони різняться. Сьогодні, на мій погляд, людина голодна, їй не вистачає духовної поживи. Ми мало молимося, а не­обхідно щодня розмовляти з Господом. Той, хто живе з Бо­гом, живе у Православії, знаходиться під Його особливим захистом.

Ми всі живемо війною, дихаємо нею, ми переповнені різ­ними страхами, тривогою, болем. Ми всі - частини однієї великої трагедії. З Богом пережити цю трагедію легше.

В перші місяці війни всі об’єдналися і стали рідними, як ніколи. Тепер все, на жаль, трішки інакше. Людина бува безжальною до себе і до інших.
Я відчуваю кожну людину, відчуваю, яка людина світла, яка - ні. В моєму оточенні лише світлі люди - це мої рідні, мої подруги по життю, по театру.

Намагаюся не дивитися новини, вони руйнують ту ауру тиші і спокою, яку створюють молитви, роздуми, спілку­вання з донькою, онуками - дорогими мені людьми. Дякую Господу за все, приймаю все, що приходить в моє жит­тя...
Те насіння, яке ми поливаємо в душі, те й зросте...

НА ДОЛОНІ ДОЛІ

Минають дні і ночі, минають місяці і роки. Приходить розуміння чогось особливо важливого, того, що відбува­ється з тобою, з твоїми дітьми, з друзями, приятелями, знайомими. Є особливі дні, коли відчиняються потаємні кімнати твоєї душі, де ховається не найкращий варіант тебе самого. А також - ситуація, в якій ти проявляєш себе не кращим гравцем життя. Тоді засмучуєшся, розумі­єш, що треба працювати і працювати над собою... І про­бачаєш себе за помилки.

Дивлюсь у вікно - навпроти дім, багатоповерхівка, там море народу, всі як на долоні, і я теж, як на долоні - на долоні Долі.
Що буде саме з цими людьми? Всі ці люди, які сьогодні сміються, плачуть, святкують, працюють, кохають один одного - всі вони зникнуть ( я теж зникну) у часі, як сльози під дощем...
Всіх люблю.
Я знаю, що душа безсмертна. Тіло піде із земного життя, а де ж буде моя душа? У яких небесних кра­їнах?..

ФОТОМИСТЕЦТВО І КВІТИ

З дитинства я захоплювалась фотографією. Просила батька - на­вчи мене, будь ласка. Але він пішов іншим шляхом - просто подарував мені «Самовчитель для юного фо- тогрофа».

Навчаючись у школі №5 (ниніліцей імені Віктора Затолокіна), перефо- тографувала всіх своїх однокласни­ків. Тепер фотографую своїх любих онуків, їх посмішки, їх очі... Люблю фотографувати будь-які миті жит­тя, бо всі вони неповторні.
Знімкую місто, воно красиве і миле серцю в будь-яку пору року. Весна пахне дитинством, мамою, моїм родом, моєю захищеністю та безтурботністю. Літо - онуками, дітьми, веселощами та розвагами. Ми вміємо з ними веселитися, вони ж не винні, що війна, і мають отри­мати свою дозу радощів і щастя. Люблю осінь, вона мене надихає, хвилює.

Зараз я опановую мистецтво флористики, складаю букети з різ­них квітів. У букеті наче життя окремої людини, ось вона - головна людина-квітка, про неї мова. А квіти навколо неї - це люди, які її оточу­ють.

Квіти в нашому житті - це ра­дість і задоволення, краса і щастя. Люблю прості осінні квіти - хризан­теми, георгіни. Я — хризантема.





У Олі справді є щось від хризан­теми - світла посмішка, світлі лагід­ні очі. Вона молода і дуже жіночна. Завжди усміхнена, відкрита для дру­зів, така тепла і щира. Романтична, неочікувана, тендітна.

І, в той же час, сильна. В її житті були складні і болючі події, але вона вміє дуже гідно проходити всі випро­бування та ще й посміхатися крізь сльози.

Вважає, що Бог посилає людині лише те, на що вона заслуговує. Все, що приходить в її життя, все сприй­має з вдячністю. Дякує і впевнено іде далі.

Вона знає, який він, біль, знає і щастя кохання: «я щасли­ва жінка, я знаю - як це кохати...». Вона поважає свій вік, із задоволенням проживає ці дні, роки в своєму нинішньому віці і не хоче бути молодою.

Пишається донькою Діаною, вважає, що діти розумніші за батьків, мають своє бачення цього світу, яке потрібно поважати.

Безмежно любить своїх онучат і багато часу проводить з ними - навчає читати, розповідає про таємниці Всесвіту, турбується і балує.

Родину, сім'ю вважає головною цінністю життя, першоос­новою виховання і долі. З теплим сумом згадує батька та маму, які любили її безумовною любов'ю. Інколи їй здаєть­ся, що вона чує мамині кроки по квартирі, що вона й досі поряд з нею...
Ось така вона - Ольга Левченко. Донька, мама, бабуся, жінка. Звичайна, і така незвичайна, прилучанка.

її жіноче серце вміщує все - цю жахливу війну, біль за Україну, віру в її незламність та перемогу. А ще - любов до людей і життя, впевненість в те, що майбутнє є - у її рідній країні, у її чудових онуків. У неї самої.

Є і вдячність до Господа, який сьогодні схиляється в пова­зі перед кожною українською жінкою.


Джерело: “Прилуччина + Прилучаночка”, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: