Марія Якимичева з Сосниці вже 6 років живе в Фінляндії

Добавить новость

Пятница, 28 Июля 2023 16:53  |  Просмотров: 3793

«Якщо хочеш в житті чогось досягнути, то мусиш роз­раховувати тільки на себе. Ніколи не знецінюй себе, свій труд. Не став гроші вище людяності. І однієї віри недостатньо, щоб досягти мети». Так говорить Марія Якимичева, що вже 6 років живе в Фінляндії. Зараз жінка готує вишукані страви в одному з кафе відомої фінської компанії. Рік тому дівчина потрапила на сторінки закордонних видань. А ще вивчила мову, пробігла два марафони, малює карти­ни, пише книгу, пече пироги за фінським рецептом і варить український червоний борщ.



Марія Якимичева вже 6 років проживає в Фінляндії, та з рідної Сосниці поїхала десяток років тому, коли настав час більше не сідати за парти. Вчитись дівчині по­добалось. Марія каже, що дуже вдячна гімназії - знання, які отримала там, про­сто безцінні. А Оксану Рудю, Людмилу Лиходій та Галину Квашніну все життя буде пам'ятати і згадувати тільки теплим словом! Саме вони дали їй базові знан­ня англійської мови і Марія вступила до Глухівського педагогічного університету, де стала вчителем української мови та лі­тератури. Пізніше вчилась заочно та пра­цювала у Києві.

А ще вона любила малювати і займа­лася спортом. Завжди намагалася знайти для цього час.

Скоріше творчість приходила до мене і казала: давай, тобі пора розслабитися і відпочити. Я брала фарби і сідала ма­лювати. Або взувала кросівки і бігала. І не важливо, чи є на це час. Це як натхнення, необхідність, а не нав'язлива ідея, - роз­повідає жінка. - Малювати любила з са­мого дитинства. Мама завжди купувала мені фарби, олівці для творчості. Бігала вдома, потім поїхала в Київ, де навчалась і пішла працювати, щоб мати власні кош­ти, знімати собі житло і бути незалежною.
І весь час хотіла поїхати за межі України і побачити, як там люди живуть. І поїхала.

Ось так, навмання, поїхала з групою чу­жих людей до Фінляндії, щоб попрацю­вати три місяці. Роботу знайшла на овочевій фермі, де трудились круглий рік. Весною висаджували білокачанну і пе­кінську капусту, салат айсберг, роменсалат. Ціле літо в полі. У вересні урожай нарізали на склади, а тоді взимку чисти­ли, пакували і відправляли до магазинів. Сказати, що це тяжка робота - це нічого не сказати. Перший рік, коли приїхала у Фінляндію, за три місяці було 4 вихідних. Більше на ту ферму я не повернулася. На наступний рік після полуниці потрапила на капусту, там і залишилась. В мене були ще одні обов'язки - через знання англій­ської мови допомагала людям приїздити сюди, робити документи, влаштуватися. Комунікувала і за це отримувала більшу заробітну плату, - каже Марія.

- Якось потрапила на збирання полу­ниці, там взагалі пекло. Витримала тіль­ки місяць. Так минуло 5 років. У країні своя фінська мова. Потроху стала її вчи­ти. Руки почали боліти. Розуміла, воно то добре, що ти на роботі шанована людина, та треба думати про своє життя. На полях невелика заробітна плата і для того, щоб жити добре, її недостатньо, це дуже тяжка, безперспективна робота. Треба міня­ти своє життя. Якщо сам цього не зробиш, то ніхто не зробить. Розіслала понад 70 резюме, та скрізь відповідали одне: воно добре, що ви працьовиті і володієте анг­лійською, але потрібне знання фінської мови. За півроку до звільнення найняла репетитора, хоча це і затратно. А тоді мені вдалося добитись безкоштовних курсів. Звільнилася і стала вчити мову по 6 годин 5 днів на тиждень. В мене така образа була на відмови. Думаю, що мову вивчу, прийду, а вони скажуть, що мене беруть. А я відповім, що вже не хочу у вас працю­вати. Я вам відправляла раніше резюме, а ви мене не взяли тоді, - щиро розповідає Марія.
- У Фінляндії є одна велика ком­панія «Суур Саво», яка займає 70% тру­дового ринку. В них готелі, магазини, рес­торани, мийки і так далі. Вони відкривали нову лінію і на­бирали праців­ників. Резюме відправила і вони відпові­ли, щоб при­йшла на спів­бесіду. Пішла в такому відчаї, бо відбір зов­сім обмежений, всього 4 місця.
Думаю, що зро­блю все мож­ливе від себе, а там як Бог дасть. І сталось те, у що ледь вірила - від­бір я пройшла!

Знову заняття - шість місяців вчилась, три дні в місяць були лекції на фін­ській і англій­ській мові, реш­та практика.
Зранку фінська 6 годин, далі бігла на робо­ту, ввечері щось дома і зран­ку знову. Зараз вже закінчила цю школу, мені дали диплом, який дає змо­гу працювати кухарем і продавцем у Фіндяндії, і взяли мене в ресторан. Команда просто чудова. Кухар - це теж творча професія. А я також творча особистість, - розповідає Марія.

- Готувати люблю, випікати різне. Зараз мене вже взяли на посаду кухаря. Велике їм дякую, що допомогли мені стати части­ною їх. Наш ресторан «Бабіста», що в мі­сті Мікелі, став першим в Фінляндії, який відкрила ця велика компанія. Тут готують піцу «Росо», що вважається найкращою.

Фіни люблять поїсти. Смажать свинину на грилі, яловичину, ковбаски, реберця. Гриль у них скрізь: в будинку, на балконі в квартирі, біля кож­ної лазні, які, до речі, тут практично всю­ди. Пиво, гриль і фінська лазня - це кар­тина фіна, - сміється Марія. - Їдять риб­ний суп, який готують з форелі зі сливка­ми і суп зі шпинату. Фінляндія - це кра­їна тисячі озер, тут риби багато. Поряд озеро Сайма, що є одним з найглибших прісноводних водойм. В ньому водиться форель. Люди купують дозвіл і ловлять. Готують тут і голубці. Точнісінько, як у нас, тільки не заправляють сметаною і тома­том. І саме в цьому вони нам програють, - жартує.

- Улюблена їхня страва - запе­чені в духовці макарони «Латеко». А ось олів'є і шуби в них нема. На Різдво, яке фіни святкують 25 грудня і це є їх най­більшим святом, вони запікають великий шмат м'яса і готують каші: з ріпи, моркви. Пробувала. Моркв'яна схожа на гарбузову, яку колись готувала моя бабуся. А з ріпи так скажу: я не вередлива, тому їла. Але смак залежить і від того, хто як приготує, - посміхається. - А ще тут готують карель­ські пиріжки, котрі вважаються національ­ним блюдом фінів. Їх продають всюди і вони дійсно дуже смачні. Готують їх у ви­гляді човника з житнього і пшеничного бо­рошна, на кефірі. Зверху кладуть начинку - це рис з маслом, зварений у молоці, або картопляне пюре. І покривають масляно яйцевою намазкою та запікають. І вдома їх для себе готую. А ще піцу, різні булоч­ки і звісно, наш український борщ. Як без нього. Я хоч і поїхала з України, та Україна з мене ні, - сміється Марія.



Такі смаколики випікає Марія Якимичева

- В них теж є червоний борщ, але вони кладуть туди різні заготовки і він не такий. А що до бор­щу, то я тут прискіплива: або свій буду їсти, або нічий. Всі кращі рецепти записую в книгу, і карельські пиріжки там вже також є, - розповідає.

Марії 28. Чорноброва красуня з очима спілих вишень, схожа на Білосніжку. Довге волосся. Струнка, підтягнута, та так було не завжди.
У підлітковому віці було й таке, що мала вагу 82 кг. Як же мені хотілося її позбу­тись, адже дуже комплексувала. А мама сказала: «Машуня, ти мені не видумуй, ніяких дієт. До 18 років я за тебе відпові­дальна і ти повинна їсти все, щоб виро­сти здоровою.

А тоді чого тільки не пробувала. І вже тут відкрила для себе секрет, щоб їсти все і не поправлятися. - Є в інтернеті така про­грама «Зигзаг калорій» для схуднення, де ти вказуєш свій вік, ріст і вагу та виби­раєш програму, чи швидко хочеш скинути вагу, або поступово. Програма вираховує, скільки калорій треба з'їсти за один день, щоб мати їх дефіцит, а не надлишок. Ти можеш поласувати тістечком, але враху­вати його калорії і далі приймати щось інше, щоб не переступити межу. Я купи­ла кухонні ваги і півроку ретельно зважу­вала все і рахувала. Знаєте, схудла до 63. Зараз вже на око визначаю, скільки пожи­ви в моїй тарілці. За таким методом до­помогла подрузі скинути 17 кг. А ось фін­ські жінки взагалі не хвилюються, як вони виглядають. Тут зайва вага вважається «в самому соку». У них інший менталітет. Тут чоловік може спокійно приготувати їсти, або спекти булочки. А жінка покосити тра­ву біля будинку. В них нема чітких обов'яз­ків, хто і що має робити. І він зовсім не об­разиться, якщо дружина не приготувала вечерю. Спокійно піде в кафе і поїсть там.

Держава взагалі піклується про своє на­селення. Жоден фін не поскаржиться, що в нього нема грошей заплатити за світло або купити одяг і їжу - тут все це дешеве. Звісно, нещасні люди є скрізь, але тут та­ких мало. Фіни толерантні, освічені. В них працюють закони. 70 відсотків населен­ня довіряє поліції. Гарна медицина.

Моя подруга, заробітчанка з України, проходи­ла обстеження і в неї випадково виявили онкологію. Їй зробили операцію, декілька курсів хіміотерапії, всі ліки - безкоштов­но. Ще і на перуку дали 300 євро, такий у них закон. Правила дорожнього руху ін­коли й порушують, але не часто. Існує хо­роша система штрафів і дуже велика ві­рогідність залишатися без прав. В містах допустима швидкість в залежності від гус­тоти населення, це 30,40,50 км і так далі. Вночі водій зупиниться на червоне світ­ло і буде спокійно чекати, хоч кругом пу­ста вулиця і ні душі. Тут все просто: якщо раз порушив правило дорожнього руху, то просто забирають посвідчення водія на­завжди. Раз не вмієш їх дотримуватися, то ходи пішки.

Податки платять усі, але вони йдуть за призначенням.

Зими суво­рі і сніжні, але все так працює, що ніко­ли не буде на шляху переметів. Коли б не виїхав, завжди прибраний сніг.

Фіни бере­жуть екологію, тому зараз переходять на електромобілі. Податок на дизельне авто вище, адже він більш забруднює середо­вище. Я ще в Україні отримала водійське посвідчення, але навиків не мала. Там зробила заміну українських прав на фін­ські. Це роблять всі, хто не з ЄС упродовж двох років після прописки. Якщо це вчасно не зробити, то потрібно йти перездавати. Відразу купила авто. Мене зупиняли один раз і провірили на вміст алкоголю. Це аб­солютно нормально. Підтвердила свій стан і поїхала спокійно далі.

Фіни завж­ди при зустрічі вітаються і посміхають­ся. Коли вперше сюди приїхала, це було якось незвично - іде літній чоловік з по­смішкою. А що він говорить, зрозуміти не можу. Перше, що я зробила, це вивчила їх матюки, в них вони також є. А то, думаю, хтось мені лихе слівце скаже, а я буду по­сміхатися у відповідь, - сміється Марія. - Раніше не було намірів залишатися. Була не впевнена, чи вчити мову. Вважаю, що жодна адекватна людина відразу не при­йме такого рішення. Для цього треба в країні прожити, перезимувати, пройти різ­ні ситуації зі структурами, бо там інший менталітет, культура. І тільки тоді прийня­ти рішення, чи хочеш ти там залишитись.

Минулого року їздила в Німеччину. Давно мріяла побувати в Кельні. Німці інші. За 5 днів відчула навіть диктатуру, на мій по­гляд. Раз ти в країні, то вчи їх мову і роз­мовляй німецькою. Якщо ні, то тебе зне­важають. Коли чули англійську, то дея­кі аборигени навіть агресивно поводи­лись. Фіни інші, та є виключення агресії - це росіяни. Вони їх просто ненавидять ще з тих часів, коли радянський союз відхапав Карелію. Тут їм можуть подряпати авто, то вони і номерні знаки часто заклеюють. Та і нашого брата повно, країна допомагає біженцям з Україні.

На початку березня потрапила на сторінки газети. В Україні війна, в Сосниці танки, земля про­сто пішла з-під ніг, а тут інтерв'ю з жур­налісткою на роботі. Кажу: напишіть, що в Україні війна. В моєму містечку повно танків, хай всі знають про це і допоможуть України. А вона дивиться на мене і не ро­зуміє моїх слів. «Ти думаєш, що там є не­безпека для людей?» А я їй: звісно, там людей нізащо вбивають, бомблять, гвал­тують. Коли вийшла стаття, то цей діалог надрукували. Хвилююсь дуже за Україну, люблю свою Батьківщину. Там дитинство, школа, друзі, бабуся, якої вже нема. Вона була найкраща. Вечорами читала мені багато книг, казок і вчила жити. Казала, що завжди треба залишатися людиною, щоб не сталось. Ніколи не обезцінювати значення грошей, але і гроші не ставити вище людської гідності. Дуже вдячна їй за її доброту. А ще мамі - це найголовніша моя опора. Завжди ділюсь з нею планами. Вона порадить і скаже, а ти як вважаєш?

Прийму рішення сама, але врахую і обміркую її думку. Вона розумна, працьовита і найкраща мама у світі, - з теплом говорить донька.

- Мені її поряд не вистачає. Звісно, що спілкуємось, та бу­вають такі ситуації, що так хочеться, щоб хтось обійняв і підтримав.
А ще в Фінляндії є один куточок, де мрі­ють побути ба­гато туристів- це Лапландія.Вона є найпівнічнішою, найбіль­шою за площею і найменш заселеною провінці­єю Фінляндії. І є повір'я, що там живе Дід Мороз! Марія теж побу­вала в "сніговому царстві". Там дійсно неймовір­на краса. Дерева ростуть трохи нижчі, але це ж Північ. І най­більше тут можна побачити північне сяйво. Це небесне чудо фіни спостерігають і на інших територіях своєї країни, але трохи рідше, ніж в володіннях Діда Мороза. Є поограма в ін- тернеті, де люди можуть дізнатися, в якому місці буде північ­не сяйво. А щоб небо заграло неймовірними переливами, по­трібно лише два природні явища: сильний мороз і чисте небо.

Легко в житті не буває, якщо хочеш хоча б щось досягти. Одних мрій замало. І важливо не втрачати віру в себе.
Жінка мріяла пробігти марафон і два роки поспіль брала в ньому участь:

- Перший раз ретельно готувалася до пробігу. Тренувалась. За тиждень намотувала крос 30-40 км. Поїхала в місто, де проходив марафон і пробігла 22 км за 1 годину 57 хвилин. Це хороший результат, адже повітря прогрілось до 38 градусів і жара заважала. А ось вдруге минулого року подолала дистанцію на 10 хвилин довше.

- Цього разу було прохолодно, та результат такий, бо я майже не готувалася. Через корону захід то відміняли, то пе­реносили і якось не було впевненості, чи забіг відбудеться. Пробігла без підготовки, а тоді цілий тиждень від нього відходила, боліло все тіло, - посміхається спортсменка.

Дівчина зізна­ється, що остан­нім часом пере­стала бігати, поки вчила мову, здо­бувала професію і працювала. Але планує найближ­чим часом купити нові кросівки і від­новити біг. А ось малювання не по­лишала.

- Ніколи не знаю, коли при­йде натхнен­ня. Можу гляну­ти на людину або побачити якесь фото і все - вже десь взялась ідея, що саме хочу намалю­вати. Негайно роблю нариси. Якщо цього не зробити, то рід­кісна мить, що відкрилась, зникне. А тоді можу сидіти годи­нами. Або ж нариси обмірковую тижнями, малюю в голові, що то буде. Нещодавно була на виставці ретро автомобілів. Глянула і ніби полум'я загорілось від іскри - хочу намалюва­ти. Вже завершила декілька картин раритетних авто.

Жінка почала спілкування в групі художників. Один митець сказав, що в неї є талант. А ще Марія пише книгу. Це реальні історії заробітчан. Там правда без прикрас, як важко дають­ся гроші. В майбутньому читачі зможуть дізнатись всю глиби­ну такого життя. Бажаємо, щоб остання сторінка завершила­ся добром - це те, до чого прагнуть люди. Хай щастить тобі, талановита красуне!

Наталія МАТВІЄНКО, "Вісті Сосниччини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: